Київські бомби
Шрифт:
Між Штерном і Левіним подібне виникало останнім часом доволі часто, але як передбачити це, так і звикнути до цього ніхто з бойовиків не міг. Утішало це чомусь тільки Фаїну.
– Так, може, ти скажеш, практику, скільки часу наші товариші готували страту Плеве? І чого коштувало виконати, нарешті, партійний вирок? [38] – повів далі Штерн. – Чи раптом ти забув, скільки років борці з «Народної волі» наближали те саме перше березня? [39] Царський сатрап Євсєєв нікуди від нас не подівся, йому просто нема куди діватися. Виконати вирок – справа нашої честі, честі нашої бойової групи, бойового відділення нашої партії. Тобі, Левін, практику, як сам кажеш, це напевне мусить бути відомо. Тим не менше, ти приймаєш самовільне рішення продовжувати акцію.
38
28 липня 1904 року в Петербурзі бомбою, яку кинув есер Єгор Сазонов, було вбито міністра внутрішніх справ В’ячеслава Плеве. Відповідальність за теракт узяла Бойова організація партії есерів. Замах удався лише з третьої спроби.
39
1 березня 1881 року в Петербурзі бомба, кинута терористом, учасником групи «Народна воля» Ігнатієм Гриневицьким, вбила імператора Олександра Другого Визволителя, ініціатора серії реформ, які сприяли політичній та економічній модернізації імперії. «Полювання на імператора» тривало загалом 15 років. Серед тих, кого стратили по «справі 1 березня», були терористи Софія Перовська, Андрій Желябов, Микола Кібальчич. Радянська історіографія подавала їх винятково в героїчному контексті.
– Чим ставиш під загрозу подальшу долю товариша Штерна, – додала Фаїна, ніби ставлячи крапку в розмові, яку сама з подачі старшого й почала.
– Товариш Штерн стоїть перед нами. Живий та здоровий. І ні для кого не секрет, що про свою особисту безпеку товариш Штерн дбає сам, – тепер Левін говорив, перейнявши тактику опонентів – про присутніх у третій особі, звертаючись до решти, мов до арбітрів, хоча ані Малюта, ані Гірш, ані Вольф у групі від часу її створення нічого самі не вирішували.
– Це не твоя заслуга, Левін, – відрізав Штерн.
– Я і не претендую, – розвів той руками.
– Справді? Не претендуєш? Зовсім ні на що? Тоді хто тобі дав право не виконувати наказу, проговореного заздалегідь, натомість віддаючи свій?
– Обставини вимагали, – вперто гнув своє Левін. – У нас тут що відбувається? Партійний суд чи правило босяцьке? Всім дуже хочеться це знати, Штерне. Бо подібні розбори вже починають входити в коло…
– Не прикривайся партією. Тим більше що прикриватися нема чим. Цілісної організації соціалістів-революціонерів уже рік як не існує.
– Чому ти раптом про це згадав?
– Аби ти не пересмикував карти, Левін. Немає центрального комітету. Тут, у нашій організації, дисципліна не партійна. А тут, у цьому будинку, не бордель на Ямській, – відрізав Штерн. – Значить, інші члени групи виконують мої накази. Не партійні, мої, Левін. – Для переконливості він ткнув себе пальцем у груди. – Ще – чітко дотримуються правил. Усякий раз я думаю, що така наша розмова остання, і всякий же раз прикро помиляюся. Я ціную тебе, Левін, і…
– А Фаїна? – перервав його раптом той. – То в а р и ш Фаїна чого ж?
– До чого тут товариш Фаїна? – питання справді заскочило Штерна, із цього боку він не чекав нападу.
– Бо сьогодні не тільки я порушив дисципліну… Хоч цього не визнаю, але якщо ти хочеш так думати – думай. Про мене поговорили, далі Фаїна на черзі.
– З якого переляку ти ставиш мене раптом у якусь чергу, Левін? – брови Фаїни стрибнули вгору.
– Бо всі вже завдяки тобі знають про мої гріхи. Час винести на загальний суд твої.
– Тут не суд, – мовив Штерн. – Поки що не суд.
– Значить, просто поговоримо, – легко погодився Левін. – Я не знаю, хто виступив соло сьогодні на Прорізній, кого ще цікавили наші пасажири. Вже начувані, вбито якогось товариша прокурора. Між іншим, під шумок і ми могли долучитися, зігравши з ними дуетом, довівши до кінця наші справи. Та не про те мова: Фаїна – товариш Фаїна – допомогла втекти одному з них, тому криворукому метальнику. Їхня група перетягнула на себе увагу, наші опинилися поза нею. Але дії Фаїни, реальні дії, не ті, котрі лише обдумувалися на ходу в критичний момент, ставили під загрозу нашу групу швидше. Не кажу вже про грубе порушення правил конспірації. То як, готовий говорити про це, Штерне? Чи в нашій групі єдиний хлопчик для биття – Левін?
Знову хрускіт пальців у тиші.
Він має рацію, і Штерн розумів це. Можна сказати, зараз Левін зрівняв позиції, якщо взагалі не почав перегравати старшого групи. Фаїна теж порушниця, слід вживати заходів, жодних пояснень не спадало на думку.
– Розмова з товаришем Фаїною вже проведена, – сказав Штерн. – Жіноча цікавість у нас не вітається, вона про це забула.
– Чому цікавість? – вирвалося в Левіна, котрий чекав будь-якої реакції, окрім такої.
– Їй просто стало цікаво, хто воює на нашому полі. – Штерн неквапом вийняв з кишені листівку, віддану Фаїні хлопцем, котрий назвав себе Полтавою. – До цього варто придивитися, хоча виглядає на провокацію.
– Дозволити вбити товариша прокурора заради провокації?
– Я не стверджую. Думаю вголос. Так само, як і про тебе та твої амбіції, Левін.
– У нас одні амбіції, Штерне…
– Тому краще для всіх – зрозуміти, що ваші дії, твої, Левін, та дії Фаїни, будуть винесені мною на розгляд керівництва партійного осередку. Зустріч планується за кілька днів, там і приймуть рішення. Я ж кажу про неприпустимість самоуправства, Левін. Хоча у сухому залишку для нас усе скінчилося без втрат. Себе товариш Фаїна ось їм, – він потрусив у повітрі листівкою, – не засвітила жодним чином. Мені цікаво, як вони проявлять себе далі – якщо проявлять. Здається, це дилетанти.
– Ми теж колись були дилетантами.
– Вірно, – градус напруги в голосі Штерна почав спадати, він відсунув стілець, присів біля столу. – Отже, з цим усе. Тепер лишилося зрозуміти те, з чого все почалося.
– Ти про що? – подав, нарешті, голос Гірш.
– Мене вели з Деміївки, – нагадав Штерн. – Протекло в тій стороні. Між собою ми розберемося, але там ситуацію без швидкого вирішення лишати не можна.
Розділ третій
1
Київ, жовтень 1907 року. Околиця
Лук’янівка
Оксана прала.
Середина нинішнього жовтня дивувала несподіваними змінами погоди. І якщо вчора зранку мрячило, нині пригріло – останні привіти від бабиного літа. Так завжди бувало перед Покровою, коли дерева довкола починали жовтіти й багряніти спершу ніби обережно, несміливо, немов даючи людям знати: ось де я, справжня осінь, уже на порозі, але поки що не заходжу господинею, стою тут скромною тихою гостею, лише придивляюся, даю про себе знати й чути. Поки що треба звикнути, насолодитися останнім теплом.