Київські бомби
Шрифт:
– Я тебе знайду, – і враз вискочив на ходу, миттю загубившись у дворах.
Фаїна навіть не встигла провести несподіваного знайомого поглядом. Тож нічого не лишалося, як підняти складений навпіл білий аркуш із надрукованими літерами.
Листівка. Чи прокламація.
Пробігла поглядом. Знизала плечима, сховала за корсаж, підштовхнула Вольфа.
– Давай, давай, часу нема.
Єдине, що гріло зараз: Штерн напевне втік, скориставшись панікою. Як не крути, все повернулося, як Левін хотів.
Підкови цокали по бруківці.
Розділ другий
1
Київ, жовтень 1907 року
Вулиця Бульварно-Кудрявська, [23]
Прикрий він, цей генерал Василь Новицький. [24] Але правий був, старий сучий син…
23
Бульварно-Кудрявська вулиця – тепер носить ім’я одного з активних більшовицьких діячів Вацлава Воровського.
24
Новицький Василь Дементійович (1837–1907) – генерал-лейтенант Окремого корпусу жандармів, від 1878 року – начальник Київського губернського жандармського управління. 1903 року подав у відставку після замаху на його життя, помер на посаді Одеського міського голови.
Керував Київською охранкою підполковник Кулябко не так давно. Посадою завдячував своєму попередникові, своякові, чоловікові своєї сестри Олександру Спиридовичу. [25] А петербурзького ставленика старий служака Новицький не жалував. Та чого вже там – ставився відверто вороже. Звісно, таке сприйняття перекинулося на самого Кулябка. Хоча, здавалося б, призначення, як водиться, зроблене із самої столиці, сам Новицький тим же шляхом ішов. Родовитий, коріння на Псковщині, до Південно-Західного краю майже ніколи стосунку не мав, такий же жандармський чиновник, теж колись у Києві був чужим. І ти глянь – усякого після себе варягом вважає…
25
Спиридович Олександр Іванович (1873–1952) – генерал-майор корпусу жандармів, у 1903–1905 роках – начальник Київського охоронного відділення, був одним з керівників охорони імператорського палацу.
На той час, коли в Києві відкрили спеціальне Охоронне відділення, Василь Дементійович Новицький готувався урочисто відзначити особистий ювілей: чверть століття, як він очолював губернське жандармське управління. Двадцять п’ять років вірної та відданої служби государю на Південному заході імперії – не жарти. Як чув Кулябко від дядьків на Євбазі, [26] то вам, хлопці, не баран чхнув.
26
Єврейський базар (Євбаз) – побутова назва Галицького базару, розташованого на Галицькій площі, нині – площа Перемоги. Дав назву цілому району.
Правда, спершу, коли із Петербурга надійшло розпорядження про виділення політичного розшуку в окрему службу зі своїм окремим керівництвом, генерал Новицький не бурчав, не нарікав. Усе тече, все міняється. Бісові баламути розперезалися, на голови вилазять, життя від них нема. Тож що ширше буде наступ на них, то краще для спокою імперії. Генерал навіть якось згадав у цьому зв’язку приклад тевтонських легіонерів: сунути на ворога «свинею», клином. Раз є наказ створити відділення охранки в Києві – значить, треба виконувати. Навіть начальника призначив зі своїх, вірного йому жандармського офіцера.
Контри ж почалися, коли цього призначенця швидко замінив ротмістр Олександр Спиридович. Відразу поповнивши перелік особистих ворогів головного жандарма Київської губернії.
Воно й зрозуміло.
Одне діло, коли призначаєш на такі посади своїх, у яких упевнений, що не почнуть діяти через генеральську голову, відчувши смак свободи дій. І зовсім інша справа, коли призначений із Петербурга жандармський ротмістр – лише ротмістр! – може собі дозволити навіть не завжди узгоджувати власні рішення та заходи із ним, жандармським генералом, просто ставити його превосходительство до відома.
Новий начальник Київського охоронного відділення майже від першого дня на посаді почав діяти саме так. Оливи до вогню підлило фантастичне кар’єрне зростання Спиридовича: до полковника ротмістр дострибнув буквально за кілька місяців, блискуче організувавши арешт терориста Гершуні, [27] якого кілька років безуспішно ловили кращі поліцейські сили імперії. Те, що Гершуні замінили шибеницю на довічну каторгу, і він минулого року втік з Акатую [28] – не до сміху, панове, – в діжі з кислою капустою, вже не його, Спиридовича, клопіт. Але саме після «справи Гершуні» вчорашній ротмістр, а тепер – новоспечений полковник, почав викликати в генерала Новицького чим далі більшу неприязнь. Відповідне ставлення головного жандарма Київської губернії поширилося й на всю місцеву охранку.
27
Гершуні Григорій (Герш-Ісаак) Андрійович (1870–1908) – терорист, один із засновників та керівників Бойової організації партії соціалістів-революціонерів (есерів). Учився в Київському університеті. Тоді ж уперше був заарештований за терористичну діяльність. Арешт Гершуні 1903 року в Києві став першим серйозним успіхом новоствореного Київського охоронного відділення.
28
Акатуй – Акатуйська каторжна тюрма, існувала в с. Акатуй Нерчинського гірського округу з 1832-го по 1917 рік.
Щоправда, Микола Кулябко після свого призначення постійно згадував одну розповідь свояка. Тоді жандармські офіцери, вибравшись на природу в цивільному, скинули піджаки та, лишившись у жилетках і канотьє, каталися на човні Дніпром, поки дами щебетали на березі в альтанці. Веслував Микола Миколайович, а Олександр Іванович оповів, як прийняв на початку 1903 року Київське охоронне відділення.
Усю агентурну мережу, казав полковник, не приховуючи іронії, становили двоє студентів та один робітник-залізничник. Причому жоден із трійці не мав не лише виходів на підпільні терористичні групи – усі вони, як з’ясувалося під час особистої бесіди, не сповідували взагалі ніяких політичних переконань. Ставленик генерала Новицького виписував їм з фонду чималі суми казенних грошей. А ті, аж пітніючи від старання, писали рапорти, котрі при бажанні можна було б перетворити на авантюрний роман, аби все це не було так нудно й одноманітно.
Причому, як потім спеціально з’ясував при першій же нагоді новий начальник Охоронного, за протекцією особисто міністра фінансів Сергія Юлійовича Вітте на утримання цієї так званої агентури генерал Новицький отримував десять тисяч рублів щороку. Тим же, як назвав їх Спиридович, трьом мушкетерам ішла у кращому випадку половина, і навіть цього забагато.
– Уяви, Миколо, – говорив він, сидячи на носі човна, поки Кулябко старанно веслував. – Уяви собі на секундочку сейф, по самий дах натоптаний листами! Конверти не розірвані, пошта не перлюстрована! Ото канцелярія працює, скажеш, ні? Та і в самій канцелярії, – посміхнувся криво, – троє чиновників, між собою не говорять, бо у сварці, а один узагалі, – Олександр Іванович зробив страшні очі, – таємний содоміт.
Кулябко тоді старанно зобразив здивування.
– Содоміт?!
– Той ще паскудник, – кивнув Спиридович. – Одружений, сучий син, троє дітей, дівчатка. Примудрився стільки настругати, а сам… тьфу! – Говорячи так, свояк перехрестився. – Коротше кажучи, ні в що це відділення не ставив Василь Дементійович. Хоча, до його честі, політичний розшук у губернії таки налагодив. Тримав усе в руках, просто ділитися не хотів.
– Звісно, – погодився Кулябко, старанно підтримуючи розмову. – Для чого старому розпорошувати департамент. Усе контролював, нічого й нікого зайвого не треба. Ти ж, Сашо, дійсно конкуренція.