Кленовий лист
Шрифт:
— В Португалії? Що ти, Вітю...- Чи тепер час? У матері болить серце, але... товариш Лужінський має свої справи. Спасибі йому за дружню допомогу. І... нехай іде на своє завдання.
— Він сам собі господар у своєму партійному обов'язку.
— Не плутаймо його в мої особисті справи... Не час тепер навіть говорити про це... Якщо вже відомо, що жива, то...
— То треба перевірити що і як,— втрутився Лужінський, відштовхнувшись од сосни.— Я справді буду десь там і, як тільки матиму змогу, навідаюсь.
Він розумів Марію Йосипівну. Чи є мати, що Не згодилася б на які завгодно труднощі, навіть на тортури заради врятування свого дитяти! Коли Марія застала їх за розмовою, Віктор уже встиг розповісти Станіславові про її складну долю. Лужінський гаразд усвідомлював, що, крім нього, в загоні немає нікого, хто міг би допомогти командирові в цьому болючому питанні. І він вирішив обов'язково допомогти.
— Завтра вирушаю! — промовив Станіслав.— За сьогодні відпочину, план продумаю...
— Звичайно. А командир...— додав Віктор, коли Ма: рія відійшла.
— Вона мати, Вікторе. В цьому питанні Марія нам не командир.
На світанку третього дня лісом пробиралися кілька озброєних партизанів. Холодна паморозь хрумтіла під ногами. Високий, стрункий поляк виразно виділявся між бійцями, які його оточували. Лужінський був зодягнений тепер уже в якусь хвацьку чи то венгерку, а чи шляхетський однобортний піджак з смушевою оторочкою, здобутий у тому ж селі з допомогою Христининої свекрухи. На голові був якийсь кашкет — Віктор радив неодмінно замінити його, щоб не привернути уваги.
—
Я його просто викину в критичну хвилину,— буркнув замислений Лужінський.
Ішли здебільшого мовчки, визначаючи путь по зорях. Про кашкет на голові в Лужінського якось згадали ніби між іншим. Але відчувалося, що він турбував усю групу з самого початку, як тільки партизани вирішили супроводити поляка в такій клопітній, як назвала її Марія Йосипівна, дорозі.
Партизан, що йшов попереду групи, трохи пристояв, копирсаючись десь у спідній кишені, під шинелею.
— А оця штуковина вам не здасться? — озвався знайомим голосом... Це був сапер Лука Телегін. Він подав Лужінському чорний берет. Розгорнув на кулаці, ніби й сам замилувався.
— Берет? Чудово, товаришу! — зраділо вигукнув Лужінський, беручи берет з руки сапера.
Поляка обступили, приміряли берета, відкинувши геть кашкет.
— Ну що ж, товариші... Чуєте шум авто? Повертайтеся, а ми з Лукою підемо далі. Якщо треба буде — інсценуємо мою втечу. Капітана прогавили, і він утік! Отже... Далі ми йдемо лише з Лукою. Ви повертайтесь.
У франтовитому чорному береті Лужінський тепер скидався на типового інтелігента середньої Європи.
Прощався, як з рідними. Вікторові довше тиснув руку, ніби мовчки розмовляючи з ним.
— Неодмінно постараюсь дати про себе знати. Будьте певні, товариші, я завжди пам'ятатиму і відчуватиму ваші гарячі прагнення щастя й успіхів у нашій спільній боротьбі. Коли ж...— Лужінський замовк, махнув рукою і бігцем догнав Луку Телегіна, який мав довершити його відрив од партизанської групи.
— Наче в могилу спорядили чоловіка...— висловився хтось з гурту.
Тихо відкашлявся інший. Трохи постояли, прислухаючись. До кожного бійця в загоні звикали, як до рідного. Та й боєць із Станіслава особливий. Боровся в Іспанії, знає мови. З його досконалих розвідок партизани завжди знали, чим дихає ворог.
Над головами тихо шелестіло верховіття дерев та десь далеко, як притухаюча гроза, двигтіли громи війни.
Чотири ночі йшли, щоразу дужче поспішаючи. Вдень, коли й не спали, то «вимудровували», як висловлювався Лужінський, собі харч. Навіть звикли, Що ідуть удвох по розбурханому світі. За ці дні жодного разу не згадали, що сапер мусить же десь інсценувати оту втечу «польського біженця».
Аж п'ятого дня, в сніданкову пору, біля населеного пункту за річкою, на відкритому шляху прощався Станіслав Лужінський з Телегіним.
— Ну Що ж, друже;.. Дякую за товариське виряджання, за дружні остереження. Марії Йосипівні передайте моє вітання і неодмінно заспокойте. Скажете, пішов бадьорий, упевнений, хоч самі бачите, як далеко мені до того спокою. Скільки різного діла переробити треба, ховаючись від цих іродів, та якого діла! Мені б оце десь тут, на батьківщині: Але ж моя батьківщина, як і її сини, в запіллі...
— Ради діла ж ідете,— помірковано мовив росіянин.
— Звичайно,— розвів руками.— Кожен з нас має виконувати свої обов'язки громадянина.
Лука довше затримав руку поляка. Щось міркував чи по-своєму добирав сказане Лужінським.
— А знаєте, давайте... не прощаймося. Піду я з вами далі,— нарешті доказав свою думку партизан.
— Зі мною? А дисципліна? Що можуть подумати в загоні про... про нас обох? — забідкався поляк.
— Та що б не думали. Про такі діла треба добре міркувати... Ходімо далі. Тільки ж обминаймо ці кляті пристані. Ви ж туди, до того міста?
Лужінський лиш на мить пристояв, знизав плечима. Потім узяв бійця за руку і що є сили потис її. Мовчки рушили далі, обходячи на світанку селище біля пристані.
Десь з другого боку селища перейшли кладкою ручай, що вискочив з переліска, пронизав очеретища та кугу і перетнув те селище навпіл.
— А може, окупантів тут немає, га, сапере? — тихо запитав Лужінський уже з другого боку ручаю.
— Зараз побіжу розвідаю,— в ту ж мить запропонував Телегін, уже готовий іти на розвідку.