Кленовий лист
Шрифт:
— Пан також зазнав провалу? — запитала.
Лужінський ніяк не міг зрозуміти, що ж має на увазі заокеанська резидентка в Португалії під отим «також».
— Власне-е...— зам'явся ніяково.— Я ще не був у цій країні середньовічних рицарів та сучасного миру.
— Мир, прошу, ви надаремно так патетично приписуєте Іспанії. Та то нічого. Що ж вам заважає стати таким же польським емігрантом в Іспанії, яким ви є тут?
Лужінський спочатку ще більше зніяковів, на цей раз уже спритно дограючи роль. З цією «землячкою» треба ідеально грати в щирість, переконувати кожним рухом, кожною інтонацією в мові. А мова може підвести! І він фігурально
...Мусив майже тим самим шляхом проїхати в поїзді, в якому його на перших же кроках вистежив Бруно Рашевич. Здибатися з ним ще раз, порозумітися, маючи рейсовий квиток до Мадріда? Могла ж та дама з дітьми бути його якоюсь знайомою, може й рідною, яку він мав інкогніто відправити з Сетубала до Іспанії. Цілком можливе і те, що комуніст Лужінський хотів разом з нею вислизнути з Португалії, коли б цьому не перешкодив ретельний служитель поліції нейтральної країни.
Невже таки загинуло з тим катером і дитя Марії Йосипівни? Озброївшись газетами, Лужінський перечитував усе, що писалося про есесівця-льотчика. Багато було написано, а як мало сказано! То, може, і версія міс Гревс лише манливий збіг, катерів не мало плаває в океані...
Проникливим розумом Лужінському щастило докопатися, що той льотчик ще ні разу не сказав нічого більше про підбитий в океані катер під нейтральним прапором. Випадковість?
Саме це і підтримувало іскорку надії. Що ж то за катер і куди він подівся?.. Документи, здобуті зусиллями міс Гревс, допомогли Дунайському проїхати кордон без будь-яких неприємностей. Те, що в документах було все так ясно написано, починаючи від імені Яна Крашевського і кінчаючи метою — побачення з рідними в Мадріді, не викликало жодної підозри. Лише поцікавилися, чому на те побачення їде з Португалії, а не з якоїсь іншої країни?
— Здається, це так зрозуміло,— спокійно пояснював Лужінський.— Польському біженцеві навряд чи можна було б осісти десь в іншій, не в нейтральній країні, коли триває така війна. Сетубал, прошу, для мене такий же випадковий порт, але кораблем з біженцями командував не я.
Одного звичайного сірого ранку Лужінський прибув до Мадріда. Шпиталь, у якому лікувався після такої океанської «купелі» відважний льотчик, містився в мальовничому передмісті Мадріда — Карабінель-Бахо. З центрального вокзалу Лужінський спочатку пройшовся пішки. Минуло чимало років так званого мирного життя столиці після здачі його інтернаціональними бригадами генералові Франко. А як мало змінилося тут. У нейтральній країні і зараз було повно військ. Життя міста регулювалося численними гарнізонами в окремих районах. На вулицях обиватель губився серед виразного хакі, причому не лише національної іспанської армії.
«О-о, тут краще буде втушити свою цікавість і зманеврувати десь на периферію міста»,— холодком прокралася певність.
Пересівши з трамвая в автобус і знову в трамвай, Лужінський, нарешті, прибув і до цивільного шпиталю, в якому, за даними міс Гревс, «відновлював своє здоров'я» фашистський льотчик капітан Горн. Благородні поривання негайно ж дізнатися в аса про долю злощасного катера штовхали Лужінського відразу з поїзда зайти до шпиталю. Хто знає, яка доля спіткає його в цій «нейтральній» країні. А зараз він, що називається, «чистий», день лише розпочався.
Але були й інші голоси, які нагадували про оглядність, про забезпечення тилу. І він скорився
Карабінель-Бахо в дні іспанської революції був одним з гарячих передмість. Один раз і Станіславові ще тоді довелося побувати в ньому. Він одержував на складі, десь біля громіздких вокзалів залізничного вузла, рештки боєприпасів для свого батальйону. Жодного знайомого зараз, жодної зачіпки.
Готелів тут вистачало, але Лужінський спробував знайти приватну кімнату, передчуваючи, що побачення з тим гітлерівцем-асом розтягнеться може й не на один тиждень. Основне ж полягало в міс Гревс. Адже вона напевне зацікавиться своїм протеже «Яном Крашевським».
Капітан Горн прогулювався перед обідом у тісному садочку шпиталю. Так принаймні наглядачка поінформувала Лужінського. Коли Станіслав вийшов на веранду, що вела до саду, то побачив юрму молодих людей біля високого, трохи схудлого чоловіка в госпітальному халаті. Добротна сигара, скажімо, чудово могла б доповнити вигляд цього самозакоханого Джованні Казакова (Казанова, Джованні Джакомо (1725--1798) — італійський авантюрист автор написаних французькою мовою «мемуарів», у яких зображено закулісне життя аристократичних придворних кіл різних держав Західної Європи в другій половині XVIII століття) нашої доби, коли він, не кваплячись, як милостинею наділяв фразами то одного, то іншого газетяра. Проте льотчик палив звичайнісіньку фронтову сигарету.
Скромність, скупота, а чи й справді має смак лише до того напівкурива, віддаючи йому перевагу перед цигарками найкращих іспанських фірм? Лужінський зарані склав собі відповідний образ бойового, а від того і спесивого гітлерівського аса, збитого аж шостим англійським винищувачем з «Кобри», і тепер мусив кардинально скоректувати його. Льотчик був позбавлений пиховитого хизування своєю романтичною появою в цьому товаристві творців сенсаційного чтива. Він кидав відвертий виклик зазнайському аристократизму нейтральної країни — прабатьківщини казкового рицарства і авантюризму.
І раптом чудова ідея осінила Лужінського: підійти й собі як репортер — геніальна ідея! Шановна міс напевне ж поцікавиться, чи був на побаченні в героя її протеже, «інженер Ян Крашевський». А хто його вирізнить з такої череди газетярів?
В руці опинився блокнот, у другій — паркер. Підійшов до юрми і втиснувся в неї. Жоден з екзальтованих газетярів не звернув увагу на появу ще одного «власкора». Всі були надто заклопотані, надміру змобілізовані, щоб якось прорватися з своїм запитанням до легендарного аса.
Але Горн з якоїсь дивної інтуїції відчув новака.
— Здається, вперше бачимося,— якось вільно і майже інтимно чи то запитав, а чи просто констатував він.
— Безсумнівно! Тільки з поїзда,— відрубав Лужінський, лагодячись записати наступну фразу.
— По вимові чую співвітчизника. Так це чи ні, але приємно, нарешті, почути й тут по-справжньому рідне берлінське слово. Давно прибули, звідки? — допитувався зацікавлений ас.
— Лише сьогодні вранці, але... не з Берліна, а... з Варшави,— зорієнтувався і випалив Лужінський. Адже кореспондент від варшавської преси напевне ж щось більше важить, аніж якийсь засиділий в тісному Берліні. Саме у Варшаву, окуповану гітлерівською армією, фашистська преса кинула найспритніших газетярів.