Клуб Боягузів
Шрифт:
— Чорт з тобою, — махнув рукою Білан. — Сьогодні вже поспимо так, а далі розберемося. Де Клава?
— На горищі. Там тихо і темно.
— Погодувати б її...
— Я теж про це подумав, — кивнув Черненко. — Тільки почекай — баба Галя малих зараз до річки поведе. Там у нас діти місцеві граються і тутешні бабці язики чешуть. Тоді спокійніше буде. А зараз треба просто глянути, як вона там.
Замість того, аби вийти крізь двері, Денис прочинив вікно, яке вело в садок, спритно вистрибнув і махнув рукою Максимові. Той не забарився. І ось вони вже піднімалися східцями драбини
— Це ми! — голосно промовив він про всяк випадок, аби Клава заспокоїлася. У відповідь хлопці почули несподіване:
— Прошу, заходьте.
Запрошення прозвучало так, ніби дівчина запрошувала до себе в квартиру. Максим, незважаючи на серйозність ситуації, не стримався — гмикнув. Хлопці просунулися всередину горища. Світло проходило крізь прочинені двері та віконечко під самим дахом. Його не вистачало, та очі швидко звикли до півтемряви.
Виявляється, там зберігалися не лише старі куфайки та драні ковдри. У найбільш дальньому і темному кутку, під балдахіном із павутиння, на якому де-не-де теліпалися необережні мухи, лежала панцирна сітка від металевого ліжка. Де вона взялася, хто раніше на ньому спав і хто, зрештою, затяг це одоробло сюди, Денис не знав. Він навіть забув про існування цієї сітки, хоча регулярно лазив на горище і навіть виношував мрію переобладнати його згодом на свою літню резиденцію.
Розгрібши порошні ковдри, а потім вимостивши ними панцирну сітку, втікачка примостилася на цьому ложі й, судячи з усього, відчувала себе в безпеці. Вона навіть посунулася, даючи хлопцям можливість присісти поруч.
— Як ти тут? — запитав Денис.
— Краще за всіх, — відповіла Клава.
— Їсти хочеш? — бовкнув Максим.
— А ти як думаєш?
— У критичних ситуаціях у людей загострюється почуття голоду, — пояснив той. — Я це десь читав.
— А ти ніде не читав, як себе поводять викрадені доньки мільйонерів, коли їм вдається втекти від своїх викрадачів? — поцікавилася Клава.
Хлопці перезирнулися.
— Хто донька мільйонера? Ти?
— Не схожа? — Клава провела рукою по несвіжій білій і, як вони тепер роздивилися, завеликій для неї футболці. — А як ви думаєте, кого в нас викрадають? Дітей шкільних вчителів математики, аби дітям викрадачів не ставили поганих оцінок за чверть?
Максим підсунувся ближче.
— Знаєш, Клаво, мені здається, час нам усе розказати.
Глава 8
Королі та пішаки
Клава вмостилася зручніше, підібгавши під себе ноги.
— Знаєте, хлопці, — промовила вона, — насправді особливо розповідати нема чого.
— Отак! — вигукнув Денис. — Ми, можна сказати, зі шкіри пнемося, мізки наші аж киплять, так ми хочемо тобі допомогти. А воно бачиш як: нема чого розказати.
— Хто тебе вкрав, де і коли? — суворо поцікавився Максим.
— Якщо я скажу — це щось змінить? — уперлася Клава.
— Отже так, — рішуче сказав Білан. — Гратися в шпигунів ми тут не збираємося. Чому ти нічого не хочеш говорити — мене насправді не обходить. Його, — він кивнув на Дениса, — тим більше. Ти сидиш на горищі хати, де живе Денисова бабуся. Вона, судячи з усього, жінка незла, але ділова. Один
Клава перевела погляд із Білана на Черненка, тоді знову подивилася на Білана.
— Не годиться. Саме тому я поміняла свої плани, коли побачила: в машині, під яку я кинулася, аби врятуватися, є не лише дорослі дяді й тьоті. Мені здалося, що з такими, як сама, я швидше знайду спільну мову, ніж із ними. Бо доросла людина, дізнавшись, хто я така і що зі мною сталося, відразу викличе міліцію. їх не переконаєш, що цього робити не можна ні під яким приводом. Один дзвінок у міліцію — і все пропало.
— Не розумію, — труснув головою Максим. — Одне діло, коли викрадачі попереджають рідних жертви: мовляв, не повідомляйте міліцію, гірше буде. І зовсім інша справа, коли викрадена людина примудрилася втекти. До речі, ми й далі не знаємо, хто на тебе полює і звідки ти втекла.
— Поки міліція нічого не знає, він у безпеці, — зітхнула Клава.
— Хто? — майже хором запитали хлопці.
— Мій батько.
— Стоп, — Денис виставив перед собою праву руку долонею вперед. — Ти казала, що твій батько — мільйонер.
— Я цього не казала, — похитала головою дівчина. — Я сказала, що донька мільйонера. А це не одне і те ж. Мене всиновив пан Руслан Коцюба. Він банкір, у нього багато мільйонів, він шість років тому одружився з моєю мамою. А мій справжній батько — Микола Король. Його завжди називали невдахою. Насправді він художник, дуже талановитий. Так кажуть, хоча я в цьому нічого не розумію. Король кілька разів намагався просто зустрітися зі мною, поговорити. Але Коцюба категорично заборонив йому це робити.
— І тому справжній батько наважився на відчайдушний вчинок — викрав тебе, — зробив висновок Максим.
— Може, він і хотів би. А я не знаю, була б я проти чи ні, — мовила Клава. — Але мене викрала зовсім інша людина. Чи люди, не знаю: я бачила тільки одного. При мені цей негідник подзвонив Коцюбі і зміненим голосом повідомив: «Я вкрав свою дочку! Тепер ти заплатиш мені за неї». Король ніколи б на таке не наважився. Взагалі ніколи б так не повівся. Але, мабуть, ті, хто справді викрав мене, чудово обізнані з проблемами нашої родини. Викрадач попередив, аби Коцюба не ставив міліцію до відома. Ще він сказав, що гроші йому потрібні, аби відкрити власну галерею. Тоді він назавжди зникне з нашого життя. Як ви думаєте, хлопці, кого почне ловити по всій країні мільйонер Коцюба після того, як дізнається, що його донька на свободі і їй уже нічого не загрожує?
Запалу мовчанку порушив Денис.
— Та-а-к, не позаздриш Королю. Ніякий він, я б сказав, не король. Слухай, а пояснити вітчиму ти нічого не можеш? Ну, сказати: не винен твій батько...
— Банкір Коцюба не повірить. Він вирішить, що я його вигороджую.
— Ти завжди його будеш вигороджувати? Що б не сталося?
— Ага, — не вагаючись відповіла Клава. — Думаю, він хороша людина. Просто вони з Коцюбою... вітчимом моїм, дуже різні. А Коцюба, як справжній банкір, не любить інакших за себе.