Клуб Боягузів
Шрифт:
Черненко все зрозумів. Одним стрибком скочив до дівчат, схопився за їхній край мотузки, скомандував «раз-два-три» і смикнув разом із ними з останніх сил, вкладаючи в цей ривок увесь свій чемпіонський запал.
Не чекаючи такого напору, вчитель випустив з руки дверну ручку. Замок знову клацнув, Максим зробив останній рух, інші налягли, натягнули мотузку — і тепер вузол на зовнішній дверній ручці затягнувся міцно.
Навіть при всьому бажанні Василь Драгомир не міг вийти зі своєю здобиччю з обікраденої квартири. Припнута одним кінцем за бильця, іншим — до дверної ручки, мотузка міцно тримала двері й блокувала вихід. Якщо її вперто смикати — можна вибратися з полону.
Та на цей випадок у Максима так само був спеціальний план. Ще простіший, ніж фокус із мотузкою. Головне — вчасно втекти звідси.
І цей час настав.
Глава 16
Кінець Клубу Боягузів
Уся компанія встигла заховатися в тому самому підворітті, де трохи раніше вже ховався Білан.
З цього сховку вони бачили, як до будинку, де жили Нагорняки, приїхали майже одночасно міліцейська машина і кілька автівок, із яких швидко вистрибнули чоловіки та жінки з фотоапаратами. Один молодик навіть тримав у руці маленьку відеокамеру. Потрапляти на очі міліції, особливо — після прикрої пригоди з Черненком, друзі не хотіли. А журналістів допоміг запросити тато Олі. Назар Жупанський співпрацював практично з усіма популярними газетами, і особливо не розпитував доньку, якій саме сенсаційний репортаж можуть зробити журналісти в п'ятницю о сьомій тридцять вечора. Для цього треба лиш вчасно під'їхати за певною адресою. Своїй доньці Назар Жупанській довіряв, і тому не особливо допитувався, що це повинно бути і як Оля про подібні речі взагалі дізналася.
На ранок весь Львів гудів — міліція на очах у журналістів затримала злодія та афериста, який проник до квартири відомого композитора і намагався вкрасти фамільну реліквію. Зашкодили йому невідомі, які, до речі, розшукуються тепер для вручення нагороди.
— Не вірте, — відразу попередив Черненко. — Хочуть нас таким чином зловити.
— Все одно зловлять. Це лиш питання часу, — зітхнула Оксана. — Батько Олі, думаєте, не дотумкав?
— Дотумкав, — погодився Максим. — Проте людина він непроста. Не з тієї породи пан Жупанський, аби втягувати свою доньку в сумнівні історії. Здогадався — але вирішив промовчати. Хто-хто, а він точно знає, як після всього журналісти почнуть Олю переслідувати. Все ж добре скінчилося. Думаю, він проковтне страву, яку Оля йому приготувала, про випадково підслухану розмову в кав'ярні. Хто говорив, з ким, кому — байдуже.
— Аби тільки так званий вчитель мовчав... — протягнув Денис.
— Ось тут можеш спати спокійно, — запевнив приятеля Максим. — Навряд чи він зізнається, що його дітлашня переграла. До того ж, він не знає, хто ми і звідки. Та й взагалі — невигідно йому. Адже тоді почнуться зовсім уже непотрібні розмови про його таємничий клуб...
Тут мов наврочив хто. До бібліотеки вбігла стурбована пані Люба, швидко окинула всю компанію поглядом, зупинилася на доньці:
— Мавко, Оля тобі нічого такого не казала? Тільки чесно...
— Якого — такого? — щиро не зрозуміла маму Мавка.
— Дзвонить мені щойно пан Назар. А йому, своєю чергою, телефонувала мама Софійки, її подруги, з якою ви, здається, разом кудись ходили кілька днів тому...
— І що? — далі не розуміла Мавка, а решта затамували подих.
— Софійка впізнала цього злодія. Ну, якого вчора затримали, а сьогодні про нього і в газетах, і по телевізору... Виявляється, він називав себе якимось учителем, затягував підлітків у якийсь дивний Клуб Боягузів, гроші за це збирав... Софійка теж потрапила під його вплив. Міліція шукає потерпілих, зголошується вже другий десяток дітей. Усе це дивно, тобі не здається?
— Мамцю, — обняла пані Любу Мавка. — Це справді жахливо, якщо воно правда. Але ж ми всі недавно приїхали. А раніше я готувалася до фестивалю. Слово честі, вперше про це чую. Та й не така вже я боягузка.
Може, пані Люба і продовжила б цю небезпечну для всіх розмову. Але все перервав дзвінок у двері.
Дуже вчасно нагодився Білан-старший, Максимів тато...
м. Київ,
червень 2008 р.
Андрій Кокотюха
ДОНЬКА КОРОЛЯ
Глава 1
Заборонений прийом
— У нас нема виходу, — розгублено мовила Максимова мама.
— У нас є вихід! — впевнено гнув своє Білан-старший, Максимів тато.
— Але мене цей вихід не влаштовує, — вкотре повторила мама.
— Бачиш, — зауважив тато, — вихід все ж є. І ти з цим згодна. Просто цей вихід тебе чомусь не влаштовує. А оце вже інша річ.
Батьки сперечалися вже другу годину. Максим Білан мовчки зайняв позицію на кріслі, яке засунув у кут великої кімнати, і дивився на них, намагаючись ні словом, ні півсловом, ні рухом не нагадати про свою присутність. Хоча мав на це повне право: адже в цю мить вирішувалося його, Максима Білана, найближче майбутнє. Після їхнього з Денисом Черненком та Оксаною Дорошенко повернення із Західної України, де їм мимоволі довелося пережити відразу кілька пригод і навіть приймати ризиковані рішення, не минуло й двох тижнів. Відтоді Денис із Максимом не бачилися. Їхні батьки, а особливо Денисова мама, яка сама, без чоловіка тягнула на собі трьох дітей, були переконані: ці двоє таких різних хлопців раптом стали найліпшими друзями і доповнюють один одного. Так само думала і Оксана, якій у квітні Білан із Черненком допомогли викрутитися з великої халепи. Можливо, в це і можна було повірити.
Максим Білан, єдиний син своїх батьків, вважався домашнім хлопчиком. Навіть дуже домашнім: у нього був свій власний дім, який він назвав Бабусиною Хатою. Однокімнатна квартира на сусідній вулиці, залишена Максимовою бабусею в спадок онукові. Він матиме змогу поселитися окремо від батьків після закінчення школи. А потім, коли спадкоємцеві стукне двадцять один рік, він стане повноправним власником Бабусиної Хати. Максим вивчав англійську мову, багато читав, добре грав у шахи і круглим відмінником не міг стати лише тому, що з фізкультури та праці мав стабільно невисокі оцінки.
Ось тут Денис Черненко давав йому фору. Учився посередньо, читав мало і не регулярно, кіно дивився тільки за умови, що у стрічці будуть бойові сцени та автомобільні перегони. Часу на серйозне навчання в хлопця лишалося мало — доводилося глядіти молодших братика і сестричку. Зате Дениса знали як спортсмена, неодноразового чемпіона шкільних змагань. Він навіть включився в змагання за Золотий кубок, через який, до речі, хлопці й заприятелювали.
Здавалося, чудова, навіть можна сказати — класична ситуація: гострий розум та спортивна підготовка доповнять одне одного і підлітки будуть триматися купи. Тільки не все так просто. Черненко не поспішав називати Білана своїм другом, вважаючи приятеля надто зарозумілим типом, якому лише пощастило народитися в благополучній родині.
Щоправда, за час їхнього знайомства він дещо змінив свою думку про Максима в кращий бік — перестав вважати його слабаком і тюхтієм. Бо з дивних, а часом — і небезпечних ситуацій, у яких вони опинялися, саме кмітливість приятеля ставала в пригоді частіше, ніж його, Черненка, фізична сила. Перед мудрістю не схиляється лише дурень. А таким себе Денис не вважав.
Не вважав його дурнем і Максим Білан. Звиклий до розмірковування, він зробив очевидний висновок: вони з приятелем дуже різні, аби справді бути близькими друзями. Але саме в цьому він і бачив закономірність, яка підлягає закону про притягування протилежностей. Уже кілька разів життя оберталося так, що обом хлопцям, незалежно від того, хочуть вони того чи ні, доводилося не просто встрявати в дивну та загадкову історію, але гідно з неї й виходити. Якби в пошуках виходу хлопці не об'єднувалися, а далі дивилися один на одного вовками, їхні пригоди закінчилися б одразу. Причому — неприємно, якщо не трагічно.