Клуб самогубців. Діамант Раджі
Шрифт:
Через грошову скруту в Америці йому важко жилося, дарма що дуже романтичний був той відлюдний покинутий рудокопський табір, куди він вибрався, женившись, із Сан-Франциско. Тому восени, підупалий на силах, зате повний каліфорнійських вражень для задуманих «Скватерів Сільверадо», він повертає з дружиною і пасербком до Единбурга миритися з батьком, незадоволеним з його одруження. Дві наступні зими, перебуті в Давосі, лиш до певної міри знешкоджали згубний вплив шотландських весен та літ, відданих гарячковому писанню статей і віршів, найголовніше ж «Корабельного кухаря» (перейменованого потім на «Острів Скарбів»), і Стівенсон вирішає переселитися зовсім у південну Європу.
З осені 1882, видавши перед тим збірку essays (Virginibus Puerisque, 1881) та «Нові арабські ночі» (1882) і друкуючи в дитячому журналі «Острів Скарбів» (1881–2), Стівенсон оселився у Франції, спершу поблизу Марселі, потім — у віллі «La Solitude», недалеко Пера. В затишній «Самотині» його ввінчала слава виданого в 1883 році
«Скватерів Сільверадо» (1883), та новий напад хвороби, небезпечніший за всі попередні, знищив його широкі літературні плани, викохані в пресвітлі дні гаданого одужання, знову прикувавши його до ліжка. В липні 1884 дружина відвезла хворого чоловіка до Англії. З цього часу по серпень 1887 Стівенсон жив у Баврнемусі, одному з надламанських англійських курортів. Романи «Принц Отто» (188S) та «Украдений» (Kidnapped, 1886), повість «Химерна історія д-ра Джекіла і м-ра Гайда» [34] (1886) і два томи віршів — такий був його доробок за це триліття цілковитого фізичного знесилення. Року 1887 помер старий будівник маяків. З батьковою смертю ввірвалися найміцніші зв'язки, що тримали Стівенсона у вадливій йому Європі, і він надумав безповоротно проміняти її на ласкавіші ширини другої півкулі, 17-го серпня вирушив він з Лондона до Нью-Йорка, разом з дружиною, матір'ю та пасербком Ллойдом Осборном, для якого недавно писав «Острів Скарбів», а тепер знайшов у ньому незамінного секретаря і співробітника. Відпочинок у Ньюпорті, зимовий сезон у глибині Нью-Йоркського штату, в санаторії біля гірського озера Саранак, — увесь час невтомно за працею, — потім скількись тижнів на узбережжі Нью-Джерсею, тоді, влітку 1888, — поворот до Каліфорнії, у Сан-Франциско.
Різноплемінне, різнобарвне, мальовниче Сан-Франциско, — говорить Стівенсон устами свого «рекера», рятувальника занапащених суден, — «не вичерпується саме собою». Воно підступило до Тихого океану, наче двері, розчинені «в інший світ і в переднішу добу історії людства… Я стояв тут, на крайньому кордоні заходу і теперішнього часу. Сімнадцять віків тому і за сім тисяч миль на схід від мене якийсь легіонер стояв, можливо, на Антоніновому валі і дивився на північ, на гори піктів. Хоч яка велика часова і просторова відстань лягла між нами, а все ж, коли я вдивлявся із скелі в безбережний Тихий океан, я був родичем і спадкоємцем цього легіонера, бо ми обидва стояли на межах римської імперії (чи то, як тепер висловлюються, західної цивілізації), обоє дивились на краї, ще не зроманізовані». З-за рогу Горну, з Китаю, із Сіднея, з Індії, — провадить далі Ловдон Додд-Стівенсон, — сходиться до Сан-Франциско безліч найбільших суден. Поміж цими океанськими велетнями линуть острівні шхуни, високощоглі і тендітні, з смуглявими тубільними матросами. Вони виходять звідси під усіма вітрилами «з несписаним вантажем лососячих консервів, джину, кольористого бавовняного краму, жіночих капелюшків і годинників», а через рік вертають до гавані «по вінця навантажені копрою або черепаховими щитами та перловими мушлями».
Один з таких океанських метеликів, шхуна «Каско», чекав у Сан-Франциско на слабого письменника та його родину. Почате, як мандрівка для розваги, плавання по Тихому океані перетворилося для Стівенсона на добровільне довічне вигнання в «інший світ» і «переднішу добу історії». Корабель узяв напрямок на Маркізькі острови, навідався до Таїті і наостанку, у підсумок піврічного рейсу, приставив мандрівників на Гаваї. В Гонолулу перебув Стівенсон перші свої океанійські зиму і весну, закінчуючи тут між іншим доведений до половини в Америці роман «Мастер Баллантре» (1889). Ще півроку кружляння в Південних морях, і Стівенсон сходить на берег Самоа, щоб, завітавши сюди незабаром удруге, знайти тут собі нову батьківщину, що подарує йому чотири роки здоров'я, бадьорості і майже безхмарного щастя, і стане, проте, його могилою.
Уполу, малий самоанський острів, двійник Ґоґенової Nave-nave Fenua — Чарівної Землі! Коли Ґоген вирушав з Парижа на Таїті, Стівенсон уже жив у Вайлімі, в збитій з дерев'яних ящиків халупі і ставив собі та своїм, високо над морем, більшу, міцнішу, досмертну хату. Два роки раювали поруч у цих віднайдених едемах, хоч за тисячу миль один від одного, але сп'яняючись тим самим подихом тропічної глушини, — славетний вигадник пригод, мученик безнастанних своїх мандрів, і великий маляр-архаїст, що сподівався від кольорових бенкетів вічно святної природи екватора, від агонії стародавньої маорійської раси зцілющих джерел натхнення й існування. Чи знали вони про своє сусідство, чи не знали, мені невідомо. Тільки ж Гогенова «Ноа-Ноа» і Стівенсонові «Листи з Вайліми» до Сіднея Колвіна — то дві рівнозначні в історії ідей 19-го віку і рівноцінні пам' ятки, — зворушливе розкриття тотожної натури двох дорослих дітей, що втекли від цивілізації в первозданну простість обставин, щоб краще відчути самих себе, прислухавшись серед безмежної тиші відлюддя до внутрішніх голосів свого серця.
Життя на Уполу зовсім перемінило Стівенсона. В м'якому, рівному кліматі щасливого острова він подужчав фізично, а вгамувавши спрагу до незнаного, зупинений нарешті край світу, після стількох блукань, на крихті вирнулої з дна морської землі, він вийшов із
«Нащадок і однодумець римського цивілізатора, він заходився викорчовувати по той бік Антонінового валу сучасності неприборкане паростя чагарів, змагатися з ліанами, плекати «в своєму саду» городину та садовину. Серед чужинців йому надто яскраво прийшло на згадку його шотландське походження. І — дивна річ! — зів'ялий вереск, квітку спогадів, принесену з далекого холодного краю, не заглушили джунглі тропіків: на океанійському острові прийнявся і чотири роки добре ріс прищеплений гірський побут феодального Гайленду. Мідногруді, таємничоокі, безжурні тубільці, з довгими палицями в руках замість списів і луків, поволі збирались кругом незвичайного білого, як гельські верховинці з одного клану довкола свого проводиря, і він правив цим почтом самохітної челяді, прибічників і друзів, справжній, дар самоанських островів», тільки силою своїх особистих чарів, наче мудрий і витончений патрицій вищої культури назасланні серед темних хліборобів і простих пастухів.
Але захоплення плантаторством і ритуал почесного володарювання не забирали в нього всього часу. Йому лишалося досить дозвілля второвувати спостережні стежки в заповідники екваторіальних феєрій, у серце гордої і палкої первородної раси. Уважний і енергійний, він використав кожну нагоду, щоб увібрати в свій мистецький досвід усю рясність фарб острівного мікрокосму, пробитись у світло й тінь його барбарійської казки. Крім «Листів з Вайліми», три написані на Уполу оповідання. Розмов уночі на острові» [35] (Island Night's Entertainments, 1893), дещо передніші дорожні враження доби «Каско» — «У південних морях» (1888–9; посмертне видання 1900-го року) і, в своїй полінезійській частині, доведений на Самоа ж до кінця, у співробітництві з Ллойдом Осборном, «Рятівник занапащених суден» (The Wrecker, 1892), — свідчать про Стівенсонову перемогу. З ними вперше, свіжим пагінком, увійшла в кругобіг європейського письменства та осяйна і загадкова Океанія, що розпустилася потім зловісним співцвіттям у малайських романах Джозефа Конрада і виплодила нестрашне Гроно Джек-Лондонових «Страшних Соломонових островів».
Письменником, чарівником скорописної латинської в'язі, був Стівенсон передусім і в очах своїх екзотичних гайлендерів. Тусітала — Писач Оповідань — таке дали вони ім'я сухорлявому і високому голові свого «клану», незграбне в перекладі і гармонійне на текучій самоанській мові. Часом, з інертної звички, Стівенсонове перо зраджувало їх променисту країну на користь туманної Шотландії «Катріони» (1893) і ввірваного на півслові «Сент-Іва» (роман докінчив відомий письменник і історик літератури А. Т. Квіллер-Ковч, — його літературний псевдонім — Q — у 1899 р.), але ж ради них «писач оповідань» не побоявся навіть обвинувачень у прозаїзмі, вмістивши в «Таймсі» низку ділових листів, що обстоювали остров'ян Самоа від втручання в їх політичні і національні справи німецької влади. За літературною Працею він і вмер наглою смертю — з кровозливу у мозок, 3-го грудня 1894, у Вайлімі. На другий день шістдесят кремезних самоанців віднесли його тіло на стрімку верховину гори Ваеа, де він хотів щоб його поховали, і там лишили його лежати довіку над широким простором Тихого океану.
Так скінчилися ця одіссея хвороб і цей мартиролог мандрування.
«Він зовсім не автобіографічна людина». — Не можна стисліше, ніж оцими словами, якими Стівенсон рекомендував одного з головних героїв «Рятівника занапащених суден», до певної міри «автобіографічного» роману, заатестувати власну Стівенсонову неавтобіографічність.
Звичайно і дуже потайному письменникові важко втаїти від спочутливості читачів ту неміч, що точить його життьові сили, а заразом витончує йому талант, розчулений саможалем, піднесений стражданням. Знаючи, на що слабував, з якої хвороби помер ваш улюблений автор, ви прочитаєте в його творах недужний лист його життя. Хіба не алкоголь парує в кошмарах По і не нудьга похмілля нудиться у безвідрадних залах його спогадів? Не багато є таких сторінок у Мопассана, де жах чимраз ближчого божевілля не дивиться в порожняву потьмареного світу. У жодному вірші Іннокентія Анненського не вщухають перебої слабого серця. Від «Цветов запоздалых» до «Черного монаха» снується історія сухот Антона Чехова. Один Стівенсон, хоч тяжко хворів з дитинства до смерті, нічим не виказав своєї недуги. В легких, вільних ритмах його прози не чути короткого дихання, його фабули не тхнуть дігтяним присмаком креозоту.