Ключ

Шкляр Василь

Чоломбитько наївно, по-баб’ячому став його умовляти, що все це тимчасове, що таке буває із кожним, воно минеться, але Остапчук його перебив: «Петре, ніхто не має права відібрати в людини життя, і так само ніхто не має права примусити її жити, якщо вона цього не хоче».

Але він ще любив дві речі, казав Чоломбитько, – малярство і зимову риболовлю, ні, він ще, мабуть, до божевілля любив оту жінку, тільки вона пішла від нього назавжди, а ці дві речі залишалися з ним, і вони врятували його. Остапчук знову почав працювати як скажений, – ви не знаєте, як

він працює? – тиждень підпирає стіну або сидить на Дніпрі чи десь на Десні на морозі, а потім за годину-дві витискає зі своїх шприців шедевр і злягає хворий. Шедевр – тут не красне слівце, казав Чоломбитько, я дуже обережний в оцінках, але ж недарма Олеся нанюхали іноземці, ну ці, що іноді забрідають на Андріївський узвіз, і потихеньку почали розтягувати Олесів доробок, як йому здавалося, за фантастичні гроші, але скажіть мені, хіба сто-двісті доларів – це нормальна ціна за Остапчукові роботи?

Чоломбитько притих, наче спіткнувся об якусь думку, і на його обличчі знову з’явилося оте вагання. Зрештою, він одважився.

– Якщо вже на те пішло… Якщо вже так сталося… то я можу вам дещо показати, – невпевнено мовив він. – Бачте, ми іноді даємо ключі один одному. Якщо десь від’їжджаємо на довший час абощо. Так, про всяк випадок. Це після того, як Олесь мене затопив. Води не було, а кран він залишив відкручений. От і вийшла халепа. – Чоломбитько показав на стелю, де я вже давно запримітив руді пасмуги. Потім понишпорив рукою за шафочкою і дістав ключ.

Мені теж хотілося взяти того ключа в руки, проте я і так помітив, що він на мого не схожий. Та й чого раптом?

Ми піднялися крутими дерев’яними східцями поверхом вище, і я чомусь подумав про ту жінку, яка приходила до художника, – навіть почув легенький шелест її сукні і вловив гіркаво-солодкий запах парфумів, хоча услід за мною чалапав прокурений моїми сигаретами Сергій Приходько.

Майстерня Остапчука за плануванням була точнісінько така, як і в Чоломбитька, але це була зовсім інша майстерня. І не тому, що тут більше світла (горішній поверх), а через те, що це був інший світ, – цей світ дивився на нас зі стін сумно й пронизливо, дивився всохлими деревами, вижухлою травою, порожніми пташиними гніздами, сухими маківками. На одному полотні я побачив виловлених смугастих окунів на кризі, й згадав другу Остапчукову пристрасть, і здригнувся, коли угледів на столику шприц, наповнений кров’ю, не разовий, а чималий ветеринарний шприц – таким колись смердючий гевал витягував останню кров із моєї вени. Я здогадався, що у шприцу була всього-на-всього червона фарба, до того ж уже висхла, і все-таки бачив у ньому якийсь лихий знак.

– Чи немає часом тут його автопортрета? – спитав я в Чоломбитька, показуючи на картини, що стояли рядком під стіною, зіперті одна на одну. – Може, я згадаю його, авжеж, згадаю, якщо то був він.

Чоломбитько подивився на мене, як на дурника.

– Є, – сказав він. – Тут має бути його автопортрет, Олесь мені показував.

– Пошукай, будь ласка.

Він став відхиляти одну за одною ті картини, зазираючи, що там

намальовано, і нарешті раденько видобув те, що шукав.

– Ось він, його автопортрет.

Я отетерів. На зеленому мертвому піску сидів рак з однією клешнею, і його вирячені очі, здавалося, випиналися далеко за межі полотна.

– Я не жартую, – сказав Чоломбитько. – Олесь справді називав цю роботу автопортретом.

– Рак-самітник, – винувато озвався Приходько, ніби то він одірвав ракові другу клешню.

– Тут немає його фотографії? – спитав я.

– Навряд. Та й не буду я ритися в чужих речах, – сказав Чоломбитько. – Ми й без того багато собі дозволили. Вдерлися, може, у найбагатшу оселю в Києві. Ходімо до мене.

Ми рушили дерев’яними східцями вниз: ось її ґраційна ніжка ступає на одну сходинку, другу, шелестить тонка сукня, сколихуючи гіркаво-солодкий запах парфумів, цього разу ґраційна ніжка, обтягнута чорним шовком, ступає не вгору, а вниз – куди ж ти йдеш, повернися, – але вона невблаганна, вона спускається все нижче і нижче, а там, угорі, багряніє висохлою кров’ю шприц.

– Іноземці платили йому мізер порівняно з тим, що мали б платити, – вів далі Чоломбитько. – Та все’дно для Олеся то були грубі гроші, цей аскет не знав, що з ними робити, і десь тоді похвалився, що хоче зняти в центрі міста квартиру, приноровитись до неї, а згодом, може, й купити. Він радився зі мною, бо мало тямив у цьому ділі, мені здається, що Олесь просто намагався щось змінити у своєму житті, ніби хотів утекти від чогось. І от надумав таке з тією квартирою, серйозно надумав, бо збирався заплатити за рік наперед, поки є гроші.

– Цікаво, – сказав Сергій Приходько. – Дуже цікаво.

– То він таки найняв собі хату? – спитав я.

– У тому-то й річ, що я не знаю, – відказав Чоломбитько. – Бачиш, десь на початку зими на Олеся знов напосіла депресія. Він уже не питав про цикуту, але знову тихо сидів у себе, як рак у норі. Я подумав було, чи не перебрався він на квартиру, та ні, знов застав його на підлозі в отому заціпенінні. «Мене зрадила найбільша любов», – видихнув він, і я спершу не допетрав, про що мова, а тоді зрозумів. «Не те ми, Петре, малюємо, – сказав Олесь. – Ми всі пішли не тим шляхом, ми втекли від досконалості, бо нам так легше. Ми розучилися малювати людські обличчя й живу природу. Ми мазюкаємо лише свої сни, сни, сни! – закричав він і вдарив обома кулаками об підлогу. Потім притих, змучено всміхнувся: – Не бійся, я ще поживу, у мене ще лишилася зимова риболовля». А невдовзі по тому, якось надвечір, заніс мені запасний ключ від своєї майстерні, сказав, що має цікаву поїздку, а зараз… зараз ми підемо до найкращого ресторану. «Я продав свою вошиву «Стерню» за стільки, що ми можемо напоїти весь Київ», – похвалився він. Мене здивували його запросини, бо Олесь ніколи не ходив по ресторанах, він взагалі обминав велелюддя, а пивнички тим більше. Та якщо вже на те пішло, то навіщо поїти весь Київ і невідомо кого, – сказав я, – ліпше підемо до «Трьох поросят», там свої хлопці.

Конец ознакомительного фрагмента.