Ключ
Шрифт:
Я згоден із Сергієм Приходьком, усі ми схильні до перебільшень, усе набагато простіше, ніж ми собі уявляємо, але не знаю, якої він заспівав би, якби сам опинився у моїй шкурі. Збоку справді усе набагато простіше, коли не бачиш оцих голих стін, не вдихаєш цього повітря, в якому загусли чужі голоси і перетворились на кам’яне мовчання, коли не здригаєшся на кожне гримання ліфта, що з важким скрипом розчиняється на твоєму поверсі. Коли у твоїй кишені не лежить ключ, якого ти бережеш мов зіницю ока, хоч іноді тобі хочеться вийти на середину дніпровського мосту й пожбурити цього ключа на таку глибочінь, де його
Того вечора я поспішав «додому», бо мав-таки пильну справу, і якщо глянути збоку, то все виглядало дуже просто – ось чоловік поспішає додому, до хатнього затишку, і тільки я сам відчував, як крок за кроком у мені намагнічується кожна жилочка.
Ось я підіймаюся сходами до під’їзду – я впізнав би його із заплющеними очима, бо чую на дух цей старезний будинок, ось відчиняю поштову скриньку, дістаю листівку… але що це? Я тримаю в руці не рекламну листівку, а біленький аркуш паперу, вирваний із записника.
«Чи не випити б нам по чашечці чаю?
С.»
Я чамрію над цією запискою, спершу те «С.» прочитую як «Саватій», і мене пробирає холод, а потім здогадуюся, що так мені могла написати тільки Сана. Ми розминулися з нею, Сана не застала мене вдома й лишила це дивне вітання, щоб я гостро відчув, як скучив за нею.
Тепер я прокидався рано, ще затемна (очевидно, ціна цього свавілля над собою входила в ту кругленьку суму, яку мені виплачував Сокирко; не меншим дивом було й те, що у відомості я розписувався майже за символічну платню, а потім отримував конверт із «зеленими» – тут також уміли обводити кругом пальця податкову інспекцію), отож я прокидався удосвіта, чалапав на кухню, ставив чайника (чи не випити б нам по чашечці чаю?) і під першу цигарочку прикидав, що мені треба сьогодні зробити, аби не підвести свого любого друга Фернанделя. Потроху я таки втягувався у роботу, нудною її не назвеш, проте й сказати, що ця робота цікава, не повертається язик, адже доводилося писати про смерть.
Певна річ, основним моїм матеріалом були щоденні зведення кримінальних подій, які стікалися до управління внутрішніх справ, де я вже став майже «своєю людиною». Принаймні настільки своєю, що міг доступитися до певних архівів і без будь-яких перешкод переглянути ті ж таки зведення «давно минулих днів».
То таки правда, що все в цьому світі пов’язане однією ниткою (і відображене в іменах та числах, – додав би Іван Маловічко), адже була якась закономірність і в тому, що Сокирко накинув мені «відділ убивств» саме тоді, коли я став задихатися у квартирі під номером тринадцять. А якщо не закономірність, то принаймні якийсь зв’язок чи натяк згори, та все одно події самі по собі тяглися до певного порядку й нанизувалися на оту єдину нитку, як намистини. І коли я пристав на Сокиркову пропозицію, то, може, підсвідомо (сам собі в тому не зізнавався) уже бачив цей зв’язок і думав, що так воно мусить бути, все це колись мені знадобиться.
Щоправда, переглядаючи зведення кримінальних подій і нещасних випадків од грудня минулого року, я ніде не натрапив на прізвище Ярчук чи ім’я Саватій. Звичайно ж, скупі повідомлення не рясніли іменами, проте й між рядками телеграфного стилю я не вловлював нічого такого, що могло б нанизатися на мою вутлу, як павутина, нитку. Може, варто було б запустити офіційну розшукову машину, тільки ж, по-перше, для цього поки що бракувало серйозних підстав, а по-друге, ця надто груба машина не мала гальм та обачності на поворотах.
Я залишив свої запитання для генерала в його приймальні (якщо вони працюють з такою оперативністю, як дають інтерв’ю, то ліпше вже покладатися на власні сили), потім узяв таксі й поїхав до редакції, де дізнався, що мені вже двічі дзвонили – не з управління, певна річ, бо ті б сказали, що й до чого. Було не з руки допитуватися, чи не місячним голосом мною цікавились – таким, знаєте, тихим, спокійним і чистим, як місячний промінь, голосом, без якого я не знаходжу собі місця, та я вдав, що зовсім байдужий до тих дзвінків, і пішов до Сокирка.
Мій любий Фернандель спитав, як справи з «генеральним» інтерв’ю, я заспокоїв його: все гаразд, генерал думає і, можливо, незабаром заговорить; потім Сокирко закинув мені, що я трохи сентиментальний у своїх матеріалах, мовляв, син зарізав батька, а ти витискаєш сльозу, тепер людям немає коли плакати, не ті часи, щоб займатися мораллю, тож давай лапідарніше – коротко й страшно; я сказав, що мені так ще легше, щодня убиває як не син батька, то батько сина, немає чистої години, щоб хтось когось не порішив, отож над усіма не наплачешся, сказав я – і нагадав Сокиркові за талони на бензин, бо вже весна, і підсохли дороги, і пора запрягати свою кобилку.
Він послав мене в бухгалтерію, де сиділи генії по боротьбі з податковою інспекцією, але я туди не дійшов, бо на моєму столі вже сюрчав і підстрибував, як той чайник, телефон. Я вхопив трубку і хотів було сказати, що вмираю від чайної спраги, та замість місячного голосу почув жорстке й нетерпляче булькання.
– Це відділ убивств?
– Так.
– А де Крайній?
– Я слухаю вас.
– О, то ви крайній? – забулькотів смішок. – Тоді я буду за вами.
Мені ще зі школи набридли ось такі жарти з моїм прізвищем, хоча треба погодитись, що в контексті убивств це звучало. Та я ніяк не міг розпізнати дуже знайомого голосу – либонь, уперше чув його по телефону.
– А з ким маю честь?
– Із тим, кому ти вчора дав Богдана.
– Кого?
– Богдан Зіновій намальований на п’яти гривнях. Так йому й треба.
Я нарешті впізнав свого любого друга Сергія Приходька й подумав, що зараз він попросить «Івана Степановича», котрий удостоївся десятигривенної купюри; та сучка з цицьками, що за них міг би зачепитися Ноїв ковчег, роздає вже мій телефон наліво й направо.
– Сергію, – сказав я, – мені немає коли теревенити.
– Мені також, але для тебе є новина.
Я відразу подумав про суботнього чоловіка (так я тепер його називав, хоч, може, звався він не Саватієм).
– Ти серйозно?
– Я навіть вірш написав з цього приводу, – тяг із мене жили Приходько. – Послухаєш? Світає пустеля в листку подорожника, та хто знайде ключ від його мовчання…
– Сергію, – заблагав я. – Конкретно.
– Це довга й не телефонна розмова.
– Але йдеться про те?
– Так, увечері можемо зустрітись, і я тобі все розкажу. Отже, у «Трьох поросятах»?