Книга в камені
Шрифт:
Мандрівка нарешті закінчилася. Аж не вірилося, що ще вранці він був у Проскурові, чалапав темними вулицями до поштової станції, а зараз стоїть посеред Кам’янця, міста, де загинув його приятель. Яків пересмикнув плечима від раптового неприємного спогаду про осоружні телеграми. Він приїхав сюди не споглядати красоти міста, не рахувати ліхтарі й не відпочивати! Невідомо, що чекає на нього завтра в поліційній управі, невідомо, чи просунулося слідство у справі про загибель Жигмонта. Ранок обіцяв бути не з приємних.
– Оце й усе, пане Ровнєр, пане Сіцінський, пані Головата, – Троєгубов потис чоловікам руки й уклонився
– Усіх гараздів, – Яків поштиво схилив голову, підхопив валізу й саквояж, щоб за хвилину разом із Сіцінським звернути з освітленої вулиці в темряву.
Незважаючи на втому від подорожі, м’яку постіль і чашку чаю перед сном, Якову ніяк не вдавалося заснути в незнайомому будинку. Власне, проблема була не в будинкові, а у важких думах, які обсіли його голову. Що мав на увазі автор другої телеграми, коли стверджував, що на тілі Жигмонта немає видимих ушкоджень? Яків замислився над тим, як можна повністю знекровити людину, водночас залишивши її тіло зовні неушкодженим. Розумних пояснень не знаходилося, натомість згадався сюжет книжки…
Упирі? Яків роздратовано пирхнув. Ще цього бракувало! Де упирі, а де вбивство! Те, що загибель Жигмонта виявиться саме вбивством, Яків не сумнівався, одначе вбивця діяв вигадливо та майстерно… Маскував злочин під таке собі культове мракобісся чи прагнув досягти якоїсь конкретної мети?
– Ет… – Яків махнув рукою та вирішив не морочити собі голову. Без жодних подробиць смерті приятеля, окрім кількох слів у телеграмі, не варто вибудовувати якісь версії. Уранці він навідається до управи й тоді зможе оперувати конкретними фактами. А зараз мусить відпочити. Дорога висотала з нього останні сили.
Проте сон не йшов. Яків крутився з боку на бік, рахував овець, уповільнював дихання, але все марно.
Будинок повнився незвичними звуками, до яких Яків не звик у Проскурові. Он десь оддалік скрипнула дошка підлоги, ледь чутно точив свою нірку шашіль, озвався цвіркун. Об шибку щось легенько шкрябнуло, і Яків миттю підвів голову над стовченою подушкою, знервовано прислухаючись до звуків знадвору. Зрештою він мусив навіть підвестись, аби переконатися, що за вікном шерхотить листям кущ бузку, а тоді прочинити кватирку і впустити до кімнати прохолодне й вологе повітря. Голова відразу прояснішала, тож чоловік кілька хвилин блаженно стояв біля вікна, притулившись лобом до шиби. Важкі думки потроху зникали, а тіло наливалося сонною важкістю.
Одначе сон не приніс відпочинку – він був важким і тривожним. Якова то морозило, від чого він щільніше загортався в ковдру, шукаючи порятунку від уявного холоду, то обкидало липким гарячим потом. Із бездонних глибин підсвідомості виповзали безликі тіні та зринали дивні образи. Запалений мозок крізь сон наказував чоловікові прокинутися, а тіло не реагувало: нервові закінчення немов обітнув майстерний хірург, і свідомість марно товклася в темниці черепа.
Щойно в кімнаті почало сіріти, а знадвору долинули перші пташині співи, Яків розплющив очі та, тручи долонями неголені щоки, важко підвівся. Неспокійний сон обірвався раптово та якось… неприємно. Чоловік почувався таким знеможеним, ніби не їхав до Кам’янця екіпажем, а тягнув його замість коня сам. Під серцем смоктала нав’язлива тривога, очікування невідомого й огидно-чіпкого, такого, що довго переслідуватиме у снах. Відчуття скидалися на передозування міцною кавою: серце калатало, наче після довгого бігу, тіло нервово тремтіло, а долоні були мокрими та липкими.
Яків труснув головою, відвісив собі кілька легких ляпасів, аби оговтатися та прогнати неспокій. Так, сьогодні буде не надто приємний день: саме сьогодні він мусить оглянути тіло Жигмонта та поспілкуватися з поліцією. Позаяк нічого надзвичайного чоловік не передбачав, тривога здавалася геть недоречною.
Яків рішуче скочив з ліжка. За ніч через прочинену кватирку кімнатка вихолола, але якраз настільки, щоб зранку бадьорити свіжістю та прочищати мізки. Він потягнувся, швидко виконав кілька гімнастичних вправ, аби розігнати по жилах кров, і задоволено відчув, як неясна тривога розчиняється у прохолодному повітрі, а настрій кращає.
Чоловік довго та з насолодою вмивався – проганяючи рештки сну, пирхав над мискою з водою та здригався від холоду, коли краплі стікали між лопатками. Уже за чверть години, поголений і свіжий, Яків зав’язував перед дзеркалом краватку й тішився, що такий нехитрий моціон виявився дієвим засобом від нічних жахіть: перед поліцмейстером він з’явиться бадьорим і налаштованим працювати.
У двері постукали.
– Так-так!
– Пане Ровнєр, – до кімнати ввійшов Сіцінський, – як спалося?
– Не буду лукавити – препаскудно. – Яків побачив, як видовжилося обличчя хазяїна, і поквапився його заспокоїти: – Але, прошу, не переймайтеся: у тому геть немає вашої провини. Просто, певно, подорож вимотала мене понад міру…
– Ну, з незвички майже п’ятнадцять годин трястися… – співчутливо кивнув Сіцінський.
– Але свіже повітря і холодна вода зробили диво, – усміхнувся Яків.
– Думаю, що сніданок стане ще одним приємним штрихом, – і собі всміхнувся Сіцінський, запрошуючи гостя до їдальні.
Поліцмейстер Лещинський прийняв Якова відразу, щойно той повідомив про своє прибуття. Був він насуплений і зосереджений, без зайвих реверансів і просторікувань подав руку для привітання та вказав на крісло.
– Пане Ровнєр, насамперед хочу перепросити, що ми так раптово зірвали вас із місця.
– Причина надто поважна, аби перепрошувати.
– Так-так… Ваша правда. Причина – жахлива.
Старий на мить замовк, розгублено потер перенісся, а тоді продовжив:
– Зізнаюся, я обіймаю цю посаду не так давно. Утім набачився всього й чимало. Одначе щоб отак… Слідчого… – Поліцмейстер знову замовк. Було видно, що він нервується й не приховує емоцій, переважно роздратування і – Яків здивувався – розгубленості.
– Насправді ми з Жигмонтом не були аж такими друзями. Товаришували ще студентами.
– Але він про вас згадував і казав, що ви листувалися.
– Було таке.
– Достатньо того, що Тереховський хотів просити вас про допомогу у справі.
– Так… – Ровнєр до дрібниць згадав першу телеграму й роздратованого листоношу.
– І достатньо вашої компетенції як поліційного лікаря. Ми багато чули про ваші успіхи навесні.
– Та які там успіхи, – Яків спохмурнів. Йому почало набридати, що з нього роблять мало не героя, тоді як він припустився помилок, про які й згадати гидко.