Книга в камені
Шрифт:
– Убивства припинилися – і це успіх, – відрізав поліцмейстер, задзвенівши металом у голосі. – З малого складається велике.
Він повагом обійшов кабінет, суплячи брови, а тоді заговорив звичним, трохи розгубленим тоном:
– Ми маємо свого фельдшера при управі. Але, на жаль, його вистачає лише на те, аби засвідчити смерть і встановити її причину. Хоча іноді й тут не без проколів. Тому я особисто віддав наказ запросити саме вас для експертизи тіл…
– Тіл? – Ровнєр мимоволі перебив поліцмейстера. – Але ж у телеграмі йшлося про Жигмонта…
– Я схильний вважати, – поліцмейстер знову потер перенісся, – що в убивстві
– Спільне?
– Відсутність крові в тілах.
– А тепер попрошу докладніше.
– Пане Ровнєр, на жаль, я не поінформований, як би хотів і як би хотілося вам. У справах багато незрозумілого, і, власне, із цієї причини ми й прагнули ввести в управі посаду слідчого, який би займався складними випадками. Сподіваюся, пан Тереховський залишив по собі якісь записи, що спрямують вас на правильну стежку. Зі свого боку обіцяю вам усебічну підтримку та сприяння, виділю людину в поміч і навіть надам особливі повноваження на час розслідування.
Яків лише мовчки кивнув у відповідь. Схоже, просто оглядом тіла чи – він поправив себе – тіл тут не обійдеться. У Кам’янці доведеться затриматися довше, ніж на день-два. Звісно, можна було послатися на нагальні справи у Проскурові й відмовитися від того, що мусила б виконувати поліція. Але одного разу він уже поклався на поліцію і добре пам’ятає, чим усе закінчилося. Спогад про бідолашного Миколашку й досі ятрив болем.
– Пане поліцмейстере, прошу взяти до уваги, що я тільки лікар. І може так статися, що зі справою не впораюся, – Яків помітив, що поліцмейстер намагається його перервати, підніс руку та із притиском закінчив свою думку. – Однак обіцяю вам, що все, залежне від мене як від лікаря, я зроблю.
Поліцмейстер зітхнув і розвів руками.
– Мені нічого не лишається, як погодитися з вами, пане Ровнєр.
– Ще мені треба десь жити. Адже, зізнаюся, я не сподівався, що доведеться затриматися в Кам’янці довше, ніж на кілька днів.
– Цим можете не перейматися. Управа візьме на себе всі витрати, пов’язані з житлом і забезпеченням. Мешкатимете на колишній квартирі пана Тереховського, із власницею про все домовлено. Заодно й придивитеся до всього там, на місці. Побудете, так би мовити, у його шкурі.
Яків хотів зауважити, що з огляду на долю приятеля ні за які гроші не бажає побути в Жигмонтовій шкурі, але вчасно зупинився – зараз не час присікуватися до слів. Літній поліцмейстер знервований і втомлений: кілька нерозкритих убивств за короткий проміжок часу – це не жарти.
– Також я волів би пошвидше оглянути тіло. Тіла…
– За цим справа не стане – я звелю провести вас до льодовні, щойно з’ясуємо всі деталі. – Поліцмейстер замовк, ніби збирався з думками, а тоді рішуче заговорив далі: – Знаєте, пане Ровнєр, як офіційна особа я не маю права доручати вам те, що не належить до компетенції запрошеного медичного експерта. Але як людина… Зізнаюся, що у моєму підпорядкуванні не знайдеться метикованих хлопців, аби доручити їм цю справу. Саме тому ми так довго билися, доки запросили до нас на службу пана Тереховського. Він повинен був стати тією молодою кров’ю, якої нам не виста…
Поліцмейстер затнувся, немов перечепився через слово «кров», але опанував себе й продовжив:
– Ми втратили слідчого. А до цього, за дещо схожих обставин, загинуло ще двоє людей. Я не можу вам наказувати, але якби ви погодилися…
– Я зроблю все, що зможу, – Яків насупився.
– До речі, кабінет пана Тереховського також у вашому розпорядженні. І наостанок дам вам пораду – познайомтеся з отцем Олексієм.
Яків мовчки сидів у Жигмонтовій комірчині, яку поліцмейстер гордо назвав кабінетом, за столом, заваленим паперами й теками зі старими справами. Він упівока переглянув одну – минулорічну, а тоді спробував уявити, що ж робив тут Жигмонт востаннє, перед тим, як подався назустріч власній смерті. Поліціянт, який чергував тієї ночі, стверджував, що приятель засидівся допізна й пішов додому близько о пів на другу, неймовірно втомлений.
Яків висунув шухляду й отетеріло витріщився на револьвер. Забув? Чи залишив навмисне? І тієї самої ночі потрапив до рук убивці.
Він торкнувся пальцями холодного руків’я. Від часу засідки в аптеці Деревоєда Ровнєр не брав до рук зброї, але пам’ятав, що та дарує впевненість. Зараз же, коли десь поряд бродить таємничий убивця принаймні трьох людей, такою впевненістю легковажити не варт. Отож Яків зважив у руці Жигмонтів револьвер і поклав його до кишені.
Що робити далі? Очевидно, що папери на столі доведеться ретельно переглянути (цікавився ж ними покійний!), але пізніше. Зараз годилося б навідатися до льодовні й оглянути тіла. Чи краще спочатку обстежити місце вбивства? Хоча, зважаючи на те, що від часу пригоди минуло понад дві доби, нічого важливого, найімовірніше, знайти не вдасться (Ровнєр не надто покладався на власну спостережливість, доки не йшлося про огляд тіл: як не крути, але він таки лікар, а не слідчий).
На Жигмонта напали просто посеред вулиці… Яків здригнувся, коли зрозумів, що тієї осоружної ночі його приятель прямував додому – туди саме, де сьогодні, за словами поліцмейстера, уперше ночуватиме й він. Тіло вкрилося гусячою шкірою, і пересохло в горлі: поверталися давні спогади, уже майже забуті. Із закамарків підсвідомості знову виповзла вранішня незбагненна тривога.
Що ж такого з’ясував у ході слідства Жигмонт, що його прибрали? Зрозуміло ж бо, що слідчого просто так не вбивають. Отже, той рухався в потрібному напрямі.
Від розуміння, що тепер небезпека чигає й на нього, Яків знову відчув морозець на шкірі. Він витяг з кишені Жигмонтів револьвер і міцно стиснув руків’я, ніби шукаючи у зброї захисту. Подіяло. Дрижаки відступили. Але залишили невпевненість і розгубленість. Ровнєр вирішив, що мусить виростити очі на потилиці й по десять разів продумувати кожен крок, аби не стати черговою жертвою таємничого вбивці.
На згадку про спосіб убивства Якова знову обсіли важкі думи. Для чого вбивця знекровлював тіла? І що, власне, спричиняло смерть? Адже, як стверджувала поліція, на тілі Жигмонта не було видимих ушкоджень.
Яків гримнув стільцем і рішуче підвівся. Аніж морочити голову запитаннями без відповіді, краще взятися за те, що вмієш – нарешті оглянути тіло Жигмонта. Ровнєр був певен, що після цього роздобуде достатньо фактажу для побудови перших ланцюжків логічних умовиводів. А там – буде видно.
За пів години Яків із провідником – підтоптаним, але досить кремезним городовим – уже стояли під дверима льодовні й по черзі гамселили об їхні товсті дошки, марно відбиваючи собі кулаки.
– Чорти б ухопили того фершала! – густим басом гудів городовий, бебехкаючи кулаком у двері.