Книга в камені
Шрифт:
На ранок восьмого після операції дня, якраз коли Яків мацав кволий Казимирів пульс, той розплющив каламутні очі та видав із горла ледь чутний хрип. Серце Якова стрепенулося і покотилося до самісіньких п’ят: Ровнєру здалося, що цей хрип означає передсмертну агонію. Та з плином напружених секунд, які складалися у хвилину, Казимирів погляд ставав осмисленішим, а дихання – рівнішим, і Яків нарешті видихнув, стримуючись неначе цілу вічність.
– Казимире, ти мене чуєш? – Він нахилився над обтягнутим пергаментною шкірою обличчям приятеля.
Казимир мовчав. Його повіки тремтіли,
– Казимире, якщо ти мене чуєш і розумієш мої слова, кліпни один раз, – голос Ровнєра відчутно тремтів, а погляд прикипів до змарнілого обличчя пацієнта. Зрозуміє чи ні?
Казимирові повіки знову затремтіли, а тоді повільно, наче з великим зусиллям, поповзли донизу – Яків ладен був заприсягтися, що Казимир робив це свідомо!
– Дякую, друже, – у голосі Ровнєра забриніли раптові сльози щастя. – Сподіваюся, тепер усе буде гаразд.
У відповідь Казимир так само повільно кліпнув, що, певно, мало означати згоду, після чого заплющив очі та за кілька хвилин поринув у сон. Це була його перша маленька перемога після програного двобою з убивцею.
Яків мчав під дощем. Вода забивала подих і заливала очі. Ноги грузли в розкислій землі, і він ковзав по ній, щомиті ризикуючи впасти та скрутити собі в’язи. Серце калатало в грудях і норовило випурхнути з них, а від вогнища, що палало у правому боці, обсипало гарячим приском усе тіло. Він квапився на допомогу Дарці й розумів, що спізнюється, що втрачає все саме так, як описував у своєму листі зухвалий маніяк. Убивця переграв його, він завжди тримався на кілька кроків попереду, а Яків приречено плентався позаду. Ось і зараз змушений бабратися в багнюці, тоді як кохана стає останньою жертвою проскурівського різника.
Ноги вперто несли Якова вперед, хоча йому доводилося докладати титанічних зусиль, аби просунутися вперед бодай на аршин.
Заграву пожежі Ровнєр побачив здалеку, і болюча шпилька вколола просто в змучене серце – горить його будинок! Чому Яків був певен, що палають саме «Мебльовані кімнати», він не знав, але викинути з голови страшну здогадку не міг. Сил рухатися вперед не залишилося, і, коли нога втрапила в чергову яму, Яків не втримався і шкереберть полетів у багно. З відчаєм він усвідомлював, що втрачає дорогоцінні секунди, яких може не вистачити на порятунок… Але кого ж рятувати, якщо маніяк уже завершив свою криваву справу? Ще й вогонь ретельно підчистить сліди. Тож найбільше, що Яків зараз може зробити, – це скочити в пекло першого поверху «Мебльованих кімнат», аби загинути разом із Дарцею.
Усе скінчилося… Усе знищено… Яків програв…
– Пане Ровнєр!
Яків здригнувся, звільняючись з огидного полону спогадів. Навколо заспокійливо колихався півморок екіпажа, а три пари очей уважно стежили за ним.
– Із вами все гаразд, пане Ровнєр? – подала голос пані Головата.
– Га? – Яків не оговтався від важкого марення й не второпав змісту запитання.
– Ви ніби задрімали на хвильку, а тоді крізь сон почали щось кричати… – вираз обличчя жінки, на котрому стурбованість боролася із цікавістю, не залишав сумнівів, що рідня в Кам’янці таки тішитиметься цікавою розповіддю.
– О, – Яків сконфужено всміхнувся, – перепрошую. Мені страшенно незручно, але мене, справді, досі турбують неспокійні сни.
– Натерпілися, певно, ви. – Пані Головата співчутливо похитала головою. Але щирості в її голосі не було, радше – намагання не справити враження зовсім черствої до чужих хвилювань людини. Зрештою, Яків і не потребував чийогось співчуття. Події минулої весни щодня відпливали в минуле, і він досить непогано давав собі раду навіть із нічними жахіттями.
– Прошу вас, не говорімо про це, – його голос звучав так категорично, що в екіпажі на якусь мить залягла незручна тиша. Порушити її наважився Троєгубов.
– Пане Ровнєр… Власне, поки ви дрімали, я переповів ваші, з дозволу сказати, пригоди. Але чи не була б ваша ласка повідомити всім нам, що трапилося після пожежі? Бо ж, самі розумієте, чуток містом ходило безліч. Часто-густо одна химерніша за іншу. І здогадатися, де правда, а де нагла вигадка базарних перекупок – неможливо.
Троєгубов запопадливо замовк, очікуючи на вердикт Якова – чи продовжить він бажану розмову, чи поставить у ній крапку.
Яків глибоко зітхнув, неначе вирішивши, що, зрештою, нічого поганого не станеться, якщо він внесе до темної кімнати пліток і побрехеньок вогник правди.
– Гаразд, – він умостився зручніше, а слідом за ним і трійко подорожніх завовтузилися на своїх місцях, потішені несподіваним щедрим дарунком – почути з перших вуст подробиці подій, які змусили все місто принишкнути від страху.
Дощ припустив іще більше, і візник пригальмував, аби, нещадно батькуючи небесну канцелярію, дістати з-під лави плаща із грубої тканини, що не пропускає вологи. Потім він рвучко прочинив дверцята екіпажа, впускаючи досередини сире й холодне осіннє повітря.
– Не розтрясло вас, шановні? – Його вуста розтягались у силуваній посмішці, тоді як очі залишалися злими та роздратованими, від чого обличчя мало вигляд гротескної маски.
– Потерпимо, – за всіх відповів Троєгубов. – Аби сьогодні доїхати.
– Гм… – візник двозначно відкопилив губу, що можна було витлумачити як завгодно. – Ви ж самі бачите, яка негода.
Він зробив розмашистий жест рукою позад себе, обводячи затуманений і затягнутий дощем перелісок.
– Я не гнатиму коней під дощем, аби не застудити, тому нічого не обіцяю.
– А чи не вплине на ситуацію, – Яків зазирнув візникові просто в очі, – певна фінансова допомога?
Ровнєр вдав, що добирається рукою до внутрішньої кишені пальта. У візника смикнувся борлак – він наче зробив ковток чогось неймовірно смачного. Троєгубов невдоволено кахикнув, але голосу не подав.
– Це, звісно, може зіграти роль. Аби швиденько змінити коней у Дунаївцях, треба буде декому віддячити…
– Отже, домовилися, шановний… Як вас величати?
– Та кличте Лейбою, пане. Як усі. Лейбою Кнішманом.