Книгарня «ШОК»
Шрифт:
– Від весни. Нас тягали до нотаріальної контори, з першою травневою спекою. А зараз перші осінні холоди.
– Так, на дітей понадягали капелюшки з вушками. І морожениця вже не привозить до скверика свій чарівний лоток.
– Свій божественний лід.
– А я також згадав нашу мороженицю, коли вперше прочитав ці рядки. Десь у шістдесяті роки.
– А скільки ми були знайомі тоді?
– А тоді ми були знайомі… ми були знайомі…
– Мені здається, трохи більше року. Так, від
– Ти зникла влітку, бо мені бабуся сказала, що Лідочку, певне, вивезли на дачу. Але й на осінь ти також не з’явилася.
А я чекав!
– А мене нова няня Марія Максиміліанівна водила в Павловський садочок. А там не було рибок, хоча й був фонтан.
А, до речі, куди тоді поділися наші рибки? Ти ж їх пам’ятаєш!
– Так-так! Пам’ятаю! Такі червоні, великі!
– Ми ще питали твою бабусю, чому вони золоті, якщо червоні.
– Пам’ятаю, що питали. Але не пам’ятаю, що вона відповіла.
– І я не пам’ятаю. Але пам’ятаю: ти розповідав, ніби знаєш, хто забирає рибок!
– Я таке розповідав?
– А ти хочеш сказати, що не розповідав?
– Я не пам’ятаю… Хоча зникнення рибок восени цікавило й мене.
– Ти казав, що вночі приїде великий прозорий акваріум на колесах. Як молоковоз! Я розповідала про нього своїм дітям та онукам! Акваріум, який розвозить рибок по фонтанах навесні, а восени забирає! А вперше я почула про нього від тебе!
– А я не пам’ятаю! Те, що казали нам, запам’ятовується значно краще, аніж те, що сказали ми самі!
– Мабуть, так воно і є. Але це, мабуть, стосується того, що було дуже давно.
– Та ні, і того, що недавно, також. Я запам’ятав, як ти сказала, що не хочеш біотуалету у своїй кімнаті. Ми ще тоді довго сміялися.
– А зараз, Васю, цієї проблеми вже нема. Тепер я не п’ю чаю вночі. А розмовляю з тобою. А то просто не могла існувати без того нічного чаю. Від самоти могла випити кілька чашок.
– То твої родичі мають бути вдячними мені.
– Так! Добре, що ми знайшли одне одного в цьому світі!
– Що ти сказала, Лідо?
– Я сказала: добре, що ми знайшли одне одного в цьому світі. Невже ти не чуєш, Васю?
– У тім то й річ, що чую. І дивуюсь цим словам. Жодна жінка не казала мені такого.
– А я не жінка. Я маленька дівчинка.
– У ботиках на черевичках… у синій плюшевій шубці з пелеринкою… здається, і муфточка в тебе також була…
– Була… А в тебе було коричневе пальтечко з великими металевими ґудзиками!
– Так, я й не запам’ятав би його, хлопчики менше запам’ятовують таке. Але є моя світлина в цьому пальті, де я з батьками.
– А нашої спільної світлини нема. Я нещодавно переби - рала свої шкільні та університетські знімки. Тоді так не кла- цали все поспіль, як зараз.
– Зараз
– На добраніч, Васю, скоро ранок.
– На добраніч, Лідо, не забувай, телефонуй…
– Сьогодні випав сніг.
– Так, Васю, і в нас на Лівому березі випав сніг.
– А тоді в тебе були дерев’яні санчата на мотузці. А в мене чомусь не було. Але дівчинка Ліда давала з’їхати з гірки, пам’ятаєш нашу гірку?
– Пам’ятаю. І як ти возив мене по алейках скверу, пам’ятаю.
– Ще й бабуся казала: покатай Лідочку!
– Так, я пам’ятаю, твоя бабуся підтримувала й заохочувала твої добрі манери. То була мати червоного комісара?
– Ні, то була мамина мама. Вона також була… трохи з «бувших»…
– Твоя бабуся мені дуже подобалася. У неї був такий комір із лисячим обличчям!
– Я коміра з лисячим обличчям не пам’ятаю. Але моя бабуся направду була унікальна. Я завжди згадував її, коли моя небіжчиця дружина так гучно кричала на наших онуків…
А коли вона, бувало, посилала мене погуляти з онукою, я розповідав їй про тебе. Іноді водив її до нашого скверика.
Розповідав їй про рибок, яких там більше не було. Щодо акваріума на колесах, про який я плів тобі, я забув. Але розповідав про візок із морозивом там, де зараз пам’ятник.
Вона полюбляла слухати про це. Навіть питала, чи впізнав би я тебе, якби зустрів. А згодом за кілька років хлопчик, її братик у перших, не слухав цих сентиментальних історій, тільки вимагав велику порцію морозива.
– Тобі простіше. Ти ростив своїх онуків у наших місцях…
Тобі пощастило, Васю.
– А я заздрю тобі, Лідочко. Моя оселя хоч і в історичному центрі, але вулиця вузька, і я бачу з вікна лише сусідній будинок і чужі вікна. А в тебе перед очима чи не найкращий у світі силует, якого я вже й не побачу…
– Не треба казати таке, Васю! Найстрашніше - це те, що скоро зникне останній, хто бачив Думську площу й довоєнний Хрещатик на власні очі!… Тоді все зникне остаточно!… Оце найстрашніше, Васю!…
– Я давно хочу запитати тебе, Лідочко: в тебе якийсь особливий телефонний апарат?
– Ні. Раніше я їм заважала зі своїми старечими розмовами.
А тепер усі розмовляють по мобілках, тільки я користуюся домашнім. А чого ти питаєш про телефон?
– Та просто я вельми кепсько чую.
– Здивував! І я недочуваю. Дочка не хоче спілкуватися зі мною, каже, що я все одно почую не те.
– І в моїх вухах не тиша, не глухота, а повно всіляких звуків. Але це так мало пов’язано з тим, що звучить у реальності.
– … Голос зятя чую краще, вочевидь, низькі голоси звучать для мене чіткіше, а спілкуватися з дочкою - то завжди проблема… Вона ще й навмисне говорить так, щоб я її не чула…