Книгарня «ШОК»
Шрифт:
Але відіспатися не пощастило. Знову телефонний дзвінок.
Це - дочка.
– Ти вже зібралася в дорогу, мамо?
– Буду збиратися ввечері. А зараз хочу трохи поспати. Я всю ніч гуляла по місту з молодиком.
– Я ж тобі казала, мамо, зараз продовжили жіночий вік…
На своїй землі
Уже третій тиждень син не встає з ліжка, а коли вона входить до його кімнати, кладе подушку на обличчя. Не ходить до університету, нічого
А було так, що син привів жити дівчину. Вночі вона десь працювала, вдень спала або, сонна, тинялася по хаті. Чемно віталася й поспішала зникнути в синовій кімнаті, коли вони наштовхувалися одна на одну в тісному коридорчику.
– Вижени її!
– порадила їй подруга на роботі.
– Ти на своїй землі! Ти маєш право на свою кухню і на свій клозет! І щоб у ванні не тхнуло сукою!
Вона вже давно думала про це. І коли з-за дверей синової кімнати лунав притишений щасливий сміх, воскресало її нетривале подружнє життя, якого вона не згадувала багато років. Вони також жили у двокімнатному помешканні: в одній кімнаті - вони з чоловіком, в іншій - його мати. Одного дня свекруха вказала їй на брудну кухонну плиту зі словами:
«Нечупара! В нашому домі такого не було й не буде! Збирай речі, йди додому!» І вона пішла. Зібрала речі й повернулася до мами. Чоловік не прийшов за нею ні на наступний день, ні через тиждень, ні через місяць. А вони ж були одружені! І ще довго потому вважалися одруженими. А тут просто дівчина, не дружина. І тарілку не завжди за собою помиє, і чашку із кавовою гущею, буває, залишить. Подруга права!
Тож коли одного разу дівчина повернулася зі своєї нічної роботи, а син уже пішов на заняття, вона зустріла її словами:
– Послухайте, дорогенька, ви ходите сюди, як до себе додому, а це зовсім не ваш дім!
Дівчина зайшла до синової кімнати, але дверей не причинила. Щоби мати бачила: вона не лягла спати, а збирає речі.
Коли дівчина стала на порозі з рюкзаком на плечі й сумкою в руці, вона побачила, що та ледве стоїть на ногах, і запропонувала їй відіспатися, а вже потім іти. Але дівчина похитала головою та простягла їй ключ від вхідних дверей.
Мати пішла на роботу з відчуттям виконаного обов’язку.
Вона тоді ще не знала, що в сина виросте така велика потворна щетина, проваляться очі, що в хаті засмердить розпачливим немитим мужиком куди гірше, ніж нещодавно віяло дівочими дезодорантами.
– Ну як? Купила козу - продала козу? Відчула наново радість життя?
– спитала подруга.
– Лежить і не їсть?! Та вилай його, щоб він знав, хто в домі мати, хто син, а хто хвойда! А хочеш, я поговорю з ним?
– Ну, хлопче, через якусь дівку зводиш і себе, і матір зі світу! Як тобі не соромно! Ти поглянь на себе! Поглянь на матір! Вона працювати не може, а ти тут лежиш, як колода!
– кричала подруга матері під дверима синової кімнати.
Син сказав з-за дверей, що, як материна гостя не замовкне, він викличе міліцію або піде з дому.
– Не треба, не треба, якщо він також піде, я цього не переживу!
– вона стала благати замовкнути колегу, яка увійшла у смак звинувачувальної промови, тож перепин вартував їй зусиль. Син клацнув шпінгалетом на дверях.
Мати заридала.
– Що ви за сімейка ідіотів?
– обурилася подруга.
– Я їхала після роботи до тебе, замість того, щоб їхати додому, а ти мені слoва сказати не даєш!
– Ти казала, що він по двох днях її забуде, а вже скоро другий тиждень!
– То не треба було мене слухати! Ти ж краще знаєш свого сина! Треба було жити своїм розумом, - подруга відмовилася від вечері, розлючена, пішла від них, та й вечері в їхньому домі вже давно нема, тільки якісь недогризені шматки черствого хліба валяються по хаті.
– Ну йди, приведи її назад!
– застогнала мати, коли син, нарешті, вийшов на кухню пити воду з крана.
– Вона не вернеться, - відповів син.
– Чого ж не вернеться?
– А звідки вона знає, що ти не виженеш її знову?
– Виходить, ти переміг! Вилежав своє! Веди її назад! А мати нехай у власній хаті буде чортзна-чим!
Вона знову згадала свій кількамісячний шлюб. Жодного дня не була вона щасливою в домі чоловіка, жодного дня!
Чи лежав батько її сина на ліжку, відмовляючись їсти, коли її вигнала свекруха за брудну плиту? На багато років поховала вона у якихось малодоступних глибинах той болючий спогад, жила спокійним самотнім життям. Спогад про те, як верталася до мами до маленької кімнатки в комуналці, як невдовзі з’ясувала, що не все забрано з її речей, щось дуже потрібне лишилося там назавжди, бо вона більше не ходила в той дім. Як трохи згодом виявилося, що вона вагітна… А може, й та дівчина вагітна? Ще тільки цього не вистачало на її голову…
– Приведи її назад! Тільки не муч мене! Або йди жити до неї!
– У неї нема дому.
– Як це так - немає дому?! Ти що таке верзеш?
– Шість дівчат винаймають однокімнатну дуже далеко звідси. Коли вона зранку йде на заняття, її пускають переночувати у підсобці.
– А вона ще й вчиться?
Син не відповів, рушив до себе.
– А де ж вона працює вночі?
– крикнула мати йому навздогін.
– У нічному барі «Ягідка», - відповів син з-за дверей.
– У цьому, що під нашими вікнами? То вона в нас добре прилаштувалася… А ти, виходить, зійшовся з дівкою з нічного бару?
Син щільніше причинив за собою двері, і клацання шпінгалета люто повідомило матір, що вона знову верзе не те.
А мати застигла під дверима його кімнати, і сум’яття в її душі набуло формату зіжмаканого паперу, який страшенно шурхотить у вухах, його жмакають просто в неї в голові… Приглушене радіо на кухні просигналило дев’яту. Дівчина завжди поспішала на роботу на дев’яту. І зараз дев’ята. Мати раптом миттєво вийшла з хати й рішуче кинулася до бару «Ягідка». Несміливо увійшла в тяжкі рипучі двері. Несміливо рушила напівтемним залом із великими каламутними свічадами на стінах, де, здавалося, підлога хитається під ногами. Ніколи в житті не бувала вона у таких приміщеннях. Незграбно сіла біля столика просто в центрі залу, хоча ще багато вільних місць було біля вікон та під стінами. Дівчина поклала перед нею грубезну книжку меню.