Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
— Боже, що робиться! — прошепотів Ігор. — Усе пропало! Все загинуло!
Половці справді обсіли русичів, мов сарана, і розстрілювали з луків. Вої падали, устилали землю трупом. Ті, що прорвалися до Каяли, з високих круч бачили внизу воду, та напитися не могли — річка в’юнилася в глибокій ущелині. Окремих сміливців, які спускалися вниз, вражали стріли кочовиків, що стояли на протилежному боці.
До обідні з цими полками було покінчено. Полонених половці в’язали, важкопоранених добивали, а з мертвих здирали зброю, одяг,
Тримався ще Всеволод зі своїми трубчівцями та курянами. Ігореві добре було видно, як він прорубався крізь половецький заслін до Каяли, перейшов її, кинувся до озера, що голубіло вдалині, і там, ідучи понад берегом, відбивався від ворога. Частина його воїв пустилася, як і ковуї, вплав до того берега, та вони не допливли й до середини — потопилися у ньому разом з кіньми.
Довго виблискував проти сонця Всеволодів шолом. Ігор бачив, з якою запеклістю відбивався його єдиний улюблений брат від степовиків, як він шаленів у бою, рубаючи ворогів своїм важким двосічним мечем, як танула горстка його відчайдушних витязів, і з жахом зрозумів, що й Всеволода не мине зла доля.
Ось переламався в його руці меч. Хтось подав йому списа, і молодий князь прохромив ним груди нападникові, що заніс над його головою шаблю...
— Брате мій, хоробрий буй-туре Всеволоде! — вигукнув Ігор. — Прости мене, що завів тебе сюди на погибель... Боже, дай мені смерті, щоб не бачити, як упаде мій брат! Бо це я в усьому винен! Я! Великий грішник! Тепер споминаю я гріхи свої перед Господом Богом моїм, — як багато убивств заподіяв я і крові пролив у землі християнській! Це ж я не пощадив християн, взявши на щит город Глібів біля Переяслава! Тоді немало завдав я горя, розлучаючи батьків з дітьми своїми, брата з братом, друга з другом, жінок з чоловіками, дочок з матерями, подруг з подругами своїми! І все тоді полоном і горем було покрито! Живі мертвим заздрили, а мертві радувалися, що у вогні, як святі мученики, спокус життєвих позбулися! Старих повбивали, юнакам же люті, без жалю, рани завдавали, мужів сікли, жінок оскверняли! І те все зробив я!.. Не пристало мені тепер жити!.. І се нині виджу кару від Господа Бога мого!.. Де нині улюблений брат мій? Де нині брата мого син? Де чадо моє? Де бояри думаючі? Де мужі хоробрі? Де полк мій? Де коні і зброя многоцінна?.. Чи не через усе те віддав Господь мене, зв’язаного, в руки поганинам? Се воздав мені господь за беззаконня моє і за злість мою! І впали сьогодні гріхи мої на голову мою!..
Він ударив себе здоровою рукою в груди і, щоб ніхто не помітив сліз в його очах, опустив голову. А коли підняв, то вже не видно було ні брата Всеволода, ні його славних витязів, ні черлених щитів, ні барвистих руських стягів...
Затих над Половецьким полем гомін бою, що тривав без перерви суботу, ніч на неділю і неділю до півдня. Затих брязкіт мечів, і гуркіт щитів, і тріск списів, і тупіт кінських копит. Чулися тільки радісні вигуки переможців,
— Навіщо я залишився жити? — прошепотів Ігор. — Чому мене не вразила гостра шабля чи половецька стріла?..
Під’їхав з ханами Кончак. Сидів на коні прямо, гордовито. У чорних блискучих очах неприхована радість. Радість перемоги!
— От ми й зустрілися, Ігорю! І я не заздрю тобі! — сказав бундючно. — Ти хотів завоювати Половецький степ, а став невільником, рабом простого кочівника Чилбука! Ойбой!.. Що тепер скажеш?
Ігор мовчав. Очі його погасли, щоки поблідли.
Кончак повернувся до ханів.
— А хто полонив князя Всеволода?
— Роман Кзич, син хана Кзи, великий хане, — відповів хтось.
— А князя Володимира?
— Копті з роду Улашевичів!
— А Святослава Ольговича?
— Єлдечюк з роду Бурчевичів!
— Отже, всі князі в наших руках! Що ж будемо робити з ними, хани? Скараємо смертю, продамо в неволю чи визначимо викуп?
— Викуп! Викуп! — закричали хани. — Та такий, щоб Русь застогнала! Щоб князі запродали не тільки табуни свої, не тільки поля й ліси свої, не тільки смердів і холопів своїх, а й дітей та жон своїх!
— Ти чуєш, Ігорю? — знову повернувся до новгородсіверського князя Кончак. — Ми даруємо тобі, і всім князям, і воєводам, і твоїм дружинникам, і воям життя! Але за життя треба платити!
Ігор підняв голову.
— Скільки? Передусім — за воїв!
— За воїв? Тут просто: у вас, на Русі, багато наших людей, у нас — ваших. Тож обміняємо воя за воя!..
— А за бояр, воєвод?
— По сто та по двісті гривень — хто чого коштує!
— А за князів?
— По тисячу гривень!
— А за мене? Кончак завагався.
— Дві тисячі гривень! — вигукнув хан Кза.
— Дві тисячі! Дві тисячі! — підтримали його інші хани. Ігор скривив у гіркій усмішці рота.
— Все моє князівство не нашкребе стільки!
— Нашкребе! Дістане! Або згинеш у неволі! Як хан Коб’як у Києві! — зі злістю кинув Кза.
— Мене взяв у полон ваш муж по імені Чилбук. Що ж він скаже? Якого він викупу хоче? — спитав Ігор.
— Чилбукові буде за це винагорода, а в полоні ти у мене, Ігорю! — пояснив Кончак.
Бачачи, що його здобич вислизає з рук, Чилбук випхався з натовпу наперед, слізно заблагав:
— Але ж, великий хане... Великий хане... Справді... Кончак перебив його.
— Я беру князя Ігоря на поруки, Чилбуку! Він поранений і потребує лікування та догляду, якого ти не можеш йому дати. А князь, як бачиш, коштує дорого! Він житиме у мене, бо належить не одному тобі, а всьому племені половецькому! А навзамін одержиш удвічі більше, ніж одержить нині перший-ліпший наш воїн! Тсе! Тсе!
Чилбук скривився, скрушно похитав головою, поцмокав язиком і відійшов убік. Не сперечатися ж із самим Кончаком!