Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
А вголос сказав:
— Якщо живий мій тисяцький Рагуїл, то пришли його до мене, хане. І священика б мені...
— Ну, попів та дяків ваших у нас хоч відбавляй! Якого захочеш, такого і пришлю...
— Я не хочу, щоб це був раб... Я хочу, щоб був зі святою службою!
— І таких є достатньо! Серед половців уже багато хрещених. Особливо коли мати — русинка... Мій син Юрій теж похрещений... Отже, піп тобі буде!.. Навіть з Русі привеземо... З города Дінця... Ще що?
— Більше нічого.
— Ну, тоді прощавай... Сторожа допровадить тебе куди слід, а я — до свого народу! Перемога ж! Та ще яка!
І Кончак, зловтішно посміхнувшись, приострожив свого баского коня і погнав через річку на той берег.
А там, серед темних гостроверхих веж, кипіли веселі юрмища кочівників, гриміли тулумбаси, заливалися ріжки, гули домри, то тут, то там спалахували й радісно дзвеніли тягучі половецькі пісні... Половці урочисто відзначали перемогу над Ігорем.
7
Ігор думав, що з від’їздом Кончака його душевні муки стишаться. Він пірне у темне нутро половецької юрти, впаде на шорстку кошму і забудеться у важкому непробудному сні.
Та він помилився.
Як тільки перебралися на той бік Тору, кожному бранцеві половці накинули на шию аркан і, хоча й не змусили злазити з коней, у такому ганебному стані потягли через усе стійбище — напоказ людям.
Попереду тягнули Ігоря.
Краще б йому було загинути, лягти трупом на бойовищі, ніж терпіти таке приниження! Кругом нього і його супутників ревло, біснувалося розбурхане людське море. Воїни, потрясаючи зброєю, погрожували їм смертю, жінки простягали до них руки, вимагали повернути загиблих чоловіків і синів, щось кричали, посилали вслід прокляття, чорноголові босоногі дітлахи вищали, жбурляли на них гарячий присок і бігли попереду, показуючи язики.
Ігор нахилив голову, зіщулився і ні на кого не підводив очей. А звідусіль летіло:
— Кинязь Ігор! Кинязь Ігор! У-лю-лю-лю! У-люлю-лю!
Раптом все завмерло, мов обірвалося. Настала мертва тиша.
Ігор підвів голову і на узвишші побачив Кончака, що в своєму бойовому обладунку, так, як прибув з Каяли, сидів, вивищуючись над іншими ханами та баями, на своєму гарячому коні. Десниця його була піднята вгору. То вона, видно, раптово обірвала те страхітливе ревище, що можливе тільки в розлютованій орді.
— Зніміть з них аркани! — наказав Кончак. — У бою князь Ігор був нашим ворогом, противником, а нині він мій гість! І хай ніхто не посміє ображати його ні словом, ні ділом!
Аркани миттю впали додолу. Натовп розступився, утворюючи широку дорогу аж до Тору, де на високому березі, у затінку верб та тополь, темніла одинока юрта. Бранці зрозуміли, що то їхнє житло і їх зараз допровадять туди.
Ігор був такий приголомшений, що навіть не міг уторопати, чи все, що скоїлося з ними щойно, було заздалегідь придумане Кончаком, щоб принизити його ще раз, дати відчути йому ганебність рабського становища, а потім показати себе з найкращого боку, чи хан нічого не знав і все те зробила на свій розсуд сторожа. Чи так, чи інак, а принизили його достатньо — довіку пам’ятатиме!
Мовчанка затягувалася. Охоронці ждали знака, щоб рушати, та Кончак незворушно, мов закам’янілий, сидів на коні і пильно дивився на Ігоря та його супутників. Про що він думав? Що ховалося під його нахмуреним чолом? Які нові заміри виношував він?
Ігореві же хотілося якнайшвидше втекти звідси, щезнути з-перед сотень очей, що невідривно стежили за ним, обмацували його доскіпливими поглядами з ніг до голови. Врешті він не витримав і торкнув острогами коня.
Та Воронець не встиг зробити й кількох кроків, як у напруженій тиші несподівано пролунало два голоси. Спочатку жіночий:
— Ждане! Братику! Ти? І тут же чоловічий:
— Вуйку Славуто! Це я! Самуїл! Ігор оглянувся.
З натовпу пробиралося двоє: з одного боку — гарно вдягнута молодиця, з виду русинка, а з другого — рудочубий кремезний муж, русич, що і одягом, і статурою своєю, і кольором чуба та бороди відрізнявся серед чорноголових, переважно тонкостанних половців.
Жінка припала до Жданового коліна, заридала.
— Жданчику, братику мій! Невже це ти? Як же? Звідки?
— Я, Настуню, я! — вражений несподіваною зустріччю, Ждан гладив тремтячою рукою русяву сестрину косу, що вибилася з-під барвистої хустини.
— А як же наші? Батько, мати, брати, сестри? Де вони? Що з ними?
Ждан спохмурнів.
— Одна мати дома залишилася... Та Йванова жона Варя з двома дітками... А більше нікого з нашого роду немає. Менші ще тоді, коли тебе забрали, погинули, батько торік помер, а Йвана сьогодні не стало... На Каялі... Стрілою в живіт...