Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
Святослав сів на своє місце між Марією Васильківною та князем Рюриком, а Славута відпив ковток сирівцю, щоб промочити горло, і кинув пальці на струни:
Ой місяцю-княже, чого зажурився, чого засмутився? Чи орда напала та полон забрала, чи кінь притомився, чи кінь притомився? Орда не напала й полону не брала, і кінь не стомився, — я в чистому полі, у чистому полі з дівчиною стрівся, з дівчиною стрівся...Співали всі. Співали про молодого місяця-князя, серце якого навік полонила красна зоря-дівчина, про його тугу за вільним життям, про його молоді літа, що безповоротно відлетіли білими лебедями за далекий небокрай... Співали всі.
Князь з княгинею сиділи в голові столу, як лебідь з лебідкою, і, обоє сиві, мовчки дивилися одне на одного, і сльози блищали на їхніх очах.
Я в чистому полі, у чистому полі з дівчиною стрівся, з дівчиною стрівся...Співали всі. Та з-поміж багатьох голосів вирізнявся голос Славути. Рокотали гуслі під його пальцями, і чистий, мов кришталь, голос злітав під стелю, дзвенів там срібним жайворонком.
Нарешті чари скінчилися. Пісня завмерла, затихла в далеких темних закутках, а натомість гридниця знову здригнулася від грому голосів, вигуків захоплення, від тупоту ніг.
— Слава Янові нашого часу!
— Слава співцеві Славуті!
А він сидів, заплющивши очі, і ждав, коли вгамується цей шал. Він давно звик до таких нестримних проявів людських почуттів, бо краще, ніж будь-хто інший, знав, яку-то велику силу має пісня, і музика, і слово.
— Хто ж насправді Славута? — спитав Ждан, коли Кузьмище трохи заспокоївся. — Боярин, а з його слів виходить, що смерд, у його хаті повно всілякої зброї та книг, а співає, мов соловейко! Знається з князями, а держиться, як простий чоловік! Хто ж він насправді?
Розімлілий від ситого князівського пригощення, Кузьмище витер широким рукавом рота і бороду і вирячив на Ждана свої випуклі очі.
— Справедливий чоловік! Не одного смерда виручив від князівської, боярської чи тіунівської наруги, не за одного гридня заступився перед князем!
— Та хто ж він? Звідки? Який його рід? — допитувався Ждан. — Розкажіть!
— Кажуть, він ще й волхв, ворожбит, — сказав Стоян і тріпнув білявим чубом. — І чаклувати вміє, і кров замовляти, і вовком перекидається, якщо треба, і Дажбогу та Перуну поклоняється.
— Ну, не патякай зайвого, сестринцю! [22] — обірвав молодика Кузьмище. — Мало що кажуть!
— Диму без полум’я не буває, — не здавався розчервонілий від хмільного Стоян. — Кажуть, коли князь знайшов його ще малим серед темного лісу, серед непрохідних боліт, куди затягли його до себе в науку лісовики та русалки...
22
С е с т р и н е ц ь — син сестри, племінник.
— Заткни вершу, Стояне, і не мели казна-чого! — обірвав гридня Кузьмище. — Коли хочете знати правду, то послухайте... Я достеменно знаю, як це було.
— Розкажи, Кузьмо, розкажи! — повернувся до нього Самуїл. — Хай молодь послухає...
— Ну, то гаразд. — Кузьмище навалився грудьми на стіл і повів на слухачів своїми чорними очищами. — Було це, мабуть, півсотні літ тому. Старий князь Всеволод, батько нашого князя Святослава, одного разу пішов з військом на половців, які прорвалися аж за Десну, до Дніпра, і плюндрували там села і городки. Почули про це половці і поспішили назад, а князь, запечалений тим, що не пощастило йому зустрітися з ворогом і відбити полон, вирішив повертатися додому... Та ось у бору, неподалік від Дніпра, гридні почули дитячий плач. Туди — аж там двійко діток: дівчинка, старша, і хлопчик. Привели до князя. А вони перелякалися — плачуть ще дужче.
— Ну, чого плачете, чада? Я ж не половець! — промовив князь. — Де ваші батьки?
— Батьки там, — махнула кудись рукою дівчинка. — Повбивані лежать...
— А ви?
— Ми сховалися в лісі... А всіх наших немає: хто вбитий, кого у полон потягли... Одним нам пощастило сховатися...
— Як же тебе звати, отроковице?
— Дариною.
— А малого?
— А мене Славутою, — підвів на князя свої ясні оченята хлопчик.
Князь замислився. Що робити з чадами? Залишити тут — загинуть...
— Зі мною поїдете? — спитав їх. — До Чернігова...
— Поїдемо, — сміливо відповів Славута. — Якщо даси коней...
Так чада потрапили на княжий двір. Поселили їх у бездітної князівської кухарки, мовляв, хай привчаються до праці. І був би Славута дворовим чоловіком — кухарем, конюхом чи, в кращому випадку, гриднем. Та доля вготувала йому інший шлях. Тут Кузьмище замовк, простягнув зарослу чорним волоссям руку до корчаги і налив кухоль квасу... Випив, крякнув, розгладив бороду. Ніхто з слухачів, — а слухали всі, хто сидів поблизу, — і не поворухнувся. Цікаво розповідає старий!.. Навіть Самуїл сидів замислений.
— І цією долею був наш князь Святослав, тоді малолітній отрок, як і Славута, — повів далі гридень. — А трапилося це так. Славута змалку любив співати і грати на сопілці, на бубнах та гуслях. Дідусь його навчив. І показав, як сопілки вирізувати. От одного разу за валами, під горою, вирізав малий гілочку калини, сів під кущем та й майструє дудку. І незчувся, як до нього підійшов чорнявий хлопчина у гарному вбранні — шовковій сорочці, оксамитових штанцях та в червоних чобітках на срібних підківках. У руках у нього невеличкий, але зроблений найкращими князівськими майстрами лук, а за спиною тул [23] зі стрілами.
23
Т у л — сагайдак, тобто шкіряна сумка для стріл.