Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
— Трапилося, княже,— відповів Славута. — Ігор і Володимир Переяславський розпочали між собою котору, справжню війну... Але про це краще розповість конюший князя Ігоря.
В повній тиші була вислухана розповідь Ждана. Ніхто й словом не перебив його, нічого не перепитав. Тільки все більше і більше насуплювалися Святослав і Рюрик, а в молодих князів стискувалися від обурення кулаки.
Мовчання порушив Святослав:
— Про спірку між Ігорем та Володимиром на Пслі ми вже знаємо. Однак щоб вона так
— І я не ждав цього, — сказав Рюрик роздратовано. — Винен Володимир, за що й поплатився!
— Винен більше Ігор, — заперечив Святослав. — Він старший, досвідчений, в його руках було велике військо, тож мав би думати не про здобич для себе та сіверських князів, а про те, як знайти і перемогти Кончака або хоча б його значні сили... Йому потрібно було Володимира поставити в голову війська, послати в сторожу його полк, а не самому лізти наперед. Так розумний воєвода не чинить! Ні, не чинить!.. Звичайно, і Володимир не без гріха, та Ігорів гріх більший!.. Подумати тільки — один грабує землі свого союзника, а другий, щоб відомстити йому, вирізує і випалює цілий город!.. Це ж просто божевілля! З-за чого?.. Знаючи, що половці об’єднуються, щоб спільними силами рушити на Русь, затіяли котору, що може перерости в шалену братовбивчу війну! Ми повинні подумати, братіє, що зробити, щоб запобігти цьому лихові...
— А також, як запобігти нападові Кончака, — додав Рюрик і, повернувшись до вікна, де сиділо жіноцтво, гукнув: — Княгине, ти б повела гостей до себе та показала, як навчилися вишивати наші доньки. У Марії Васильківни є нежонаті сини — дивись, княгиня сватів зашле!
Анна зрозуміла, що чоловіки хочуть залишитися самі, і повела княгинь на свою половину. А князі, зручніше всівшись за столом, почали обмірковувати становище, що склалося в південноруських князівствах внаслідок несподіваної війни між Володимиром та Ігорем.
— Зібрати снем [32] , — запропонував Всеволод Чермний, — і на ньому помирити їх!
— А якщо вони не помиряться? Або лише вдадуть, що помирилися? — заперечив його брат Володимир. — І та іскра таємно тлітиме і далі, аж поки знову не спалахне!
— То силою змусити! — вигукнув молодий княжич Олег.
Рюрик усміхнувся:
— Силою! Щоб повернулося старе? Щоб знову розгорілася на Руській землі міжусобиця між Ольговичами і Мономаховичами? Ні, краще обійтися без сили... Ми не повинні забувати іншої загрози — половецької. Ще ніколи половці не були такі згуртовані і такі сильні, як тепер! Якщо між князями спалахне явна ворожнеча та переросте
32
С н е м — з’їзд князів.
— Якщо князі дозволять слово мовити... — подав голос боярин Славута.
— Говори, Славуто, говори, — кивнув головою заклопотаний Святослав.
— Князь Рюрик правильно мислить: Ігоря з Володимиром не силою, не зброєю треба мирити, а добрим словом. — Славута обвів поглядом своїх ясних очей присутніх і, не почувши заперечення, повів далі: — Однак боюся я, що нелегко це буде зробити. Обидва вони молоді, гарячі, честолюбні... Мабуть, найкращий вихід — закликати обох до нового походу, якщо такий передбачається, щоб спільна мета поєднала їхні серця.
Святослав на знак згоди хитнув головою.
— Я так гадаю: не ждати, поки Кончак, Кза і Коб’як об’єднаними силами вдарять на Київ чи Переяслав. Зимовий наскок ханів Кончака і Туглія — то лише розвідувальний похід. Кончак почав нищити городи по Сулі, і тепер йому відкритий шлях у глиб Руської землі.
— То треба вдарити на нього раніш! Не дати йому змоги потоптати наші села і городи! — вигукнув Всеволод Чермний.
— До цього я й веду... Закличемо всіх князів — із Київської, і з Сіверської, і з Волинської, і з Смоленської, і з Галицької земель — та спільними силами і вдаримо!.. Похід Ігоря не приніс відчутної перемоги. Навпаки, приніс тугу й нещастя Руській землі. Кончак буде сміятися з нас, коли дізнається, як закінчився цей нещасливий похід. Тож, щоб не сміявся, не радів дочасно, ми зберемо всю силу Руської землі і погромимо його в половецьких степах!
— А коли ж вирушимо? — спитав княжич Володимир. Святослав задумався.
— Щоб підготуватися як слід, потрібен час. Ми з Рюриком пошлемо гінців до князів, щоб прибули з дружинами до Києва на кінець травня. А ти, Самуїле, — повернувся він до купця, що з Жданом сидів у кінці столу, — як тільки підсохне, вирушай у половецький степ. Вивідай, де будуть цього літа половецькі кочів’я, які наміри Кончака та Коб’яка.
Мусиш повернутися додому в останню неділю травня. Якщо ж затримаєшся, то ждатимеш нас біля Переволочної — там ми будемо переправлятися через Дніпро...
— Зрозумів, княже.
— А твій молодий друг Ждан, — вів далі Святослав, — як я вже помітив, кмітливий хлопець. Я хочу послати його з листом до Ігоря... Треба висловити князю наше невдоволення ним і закликати до нового походу. Хай готується зі своєю братією!