Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
— Візьміть його! — гукнув Володимир до дружинників. Ті кинулися виконувати княже повеління, та не встигли й до сходів добігти, як Карпило гукнув:
— Не треба, хлопці! Не трудіться! Я сам!
І він раптом перевалився через забороло і сторч головою шугонув на мерзлу землю, — і не тріпнувся.
Володимир Глібович перехрестився.
— Божевільний!
4
П’ять днів мчав Ждан до Новгорода-Сіверського, зупиняючись лише для того, щоб погодувати коней. За пазухою — лист від Святослава, а в душі — страх перед зустріччю з Ігорем. Що скаже
Виїздив з Києва неохоче: розхворілася і лежала в жару Любава. Прощаючись, прошепотіла пошерхлими губами:
— Ти ж повернешся, Жданку? Повертайся, бо зосталася я одна на світі, як билина в полі... Нікого тепер у мене немає...
На її очах виступили сльози. Жданові перехопило від жалю подих.
— Я піду до князя відпрошуся... Хтось інший поїде... Але Славута, що чув цю розмову, суворо застеріг:
— Куди? Князі не люблять, коли не виконують їхніх повелінь! Їдь, хлопче, і не гайся! А за Любаву не бійся: молода — видужає. Та й доглянемо ми її тут гуртом...
І ось він, забрьоханий, змучений важкою дорогою, залишивши коней біля конов’язі, простує до хоромів князя Ігоря. А назустріч Янь. Шапка, як завжди, аж на потилиці, з-під неї вибився тугий жмут русявих кучерів, на рум’яному обличчі здивовано-радісна усмішка, а руки розкинуті для обіймів.
— Ждане! Ти звідки? Ми думали, тебе й на світі вже немає!..
Ждан дав себе обняти, але Яневої радості не поділив. Турбувала майбутня зустріч з Ігорем.
— Я до князя...
— Так відразу? Чи він тебе жде?
— Маю для нього листа з Києва.
— Чоловіче! Ти вже і в Києві встиг побувати! А ми ж тільки позавчора повернулися з походу... Дивися, який прудкий! — Янь покрутив головою, а потім додав: — Від кого листи? Від Святослава? Знаємо, що старий пише! Не дуже, мабуть, його писанина сподобається нашому князеві... Але йди.
Ігор сидів у хоромині. Не ждав такого гостя і тому здивовано втупив очі в свого воскреслого конюшого.
— Ти живий? Де тебе носило? Ми перевернули весь Глібів — не знайшли... Де був? Кажи! Я залишився в дорозі без запасного коня!
— Я був у Києві, княже.
— У Києві? Та як ти смів? Як туди потрапив? І чого?
— Я рятував свою наречену... — Ждан похилив голову, чекаючи вибуху князівського гніву. Але Ігор мовчав. Підбадьорений цим, Ждан розповів усе, як було, — і про Любаву та її дідуся, і про напад на їхню хатину сіверських воїв, і про вбивство старого та поранення дівчини. А потім додав: — Де було подіти Любаву? Взяти з собою? Не витримала б довгої дороги до Новгорода-Сіверського... Залишити в розореному Глібові? На кого? Адже там одні трупи та головешки... Тоді я надумав відвезти її в Київ, до Самуїла... А він повів її до Славути.
— Ти бачив Славуту? Як там старий?
— Дужий-здоровий... Згадував про тебе, княже. Ігореве обличчя на мить просвітліло.
— Добрим словом чи лихим? Ждан зам’явся.
— Та... І добрим... і лихим.
— За віщо ж лихим?
— За Глібів, княже...
— За Глібів... Гм... Це ти розпатякав?
— Карай чи милуй — я, княже... Мусив розповісти... Однак чутки дійшли б до нього. То я вже хоч правду... Як було...
Ігор посуворішав. В очах спалахнув холодний вогонь.
— І князь Святослав знає?
— Знає, княже... І не тільки знає,
Ждан вийняв з-за пазухи тугий сувій пергаменту. Ігор поспішно зірвав воскову печатку, вп’явся очима в розмашисте великокнязівське послання. І чим далі читав, тим ставав похмуріший.
Потім пожбурив послання на стіл, вибухнув лайкою:
— Прокляття! Він називає мене відступником, погубителем землі Руської. Ніби я не князь, а холоп! Ніби він святий, а я грішник!.. А хто ж відібрав у нас Чернігів? Хто упродовж кількох років піднімав меча на великого князя київського Рюрика Ростиславича, аж поки не змусив його поділитися владою? Хто розпалював міжусобиці між руськими князями — я чи він! І він сміє після всього того тикати мені в очі, що я відступник! Прокляття! — Потім йому в голову прийшла якась нова думка, бо він раптом дивно глянув на Ждана і схопив його за груди, струснув щосили: — Це ти, холопе, обмовив мене перед Святославом? Ти розтеревенив йому про Глібів! Та ще й посмів привезти сюди цього неправедного листа, мовби не міг здогадатися, що тебе тут жде! Чи може, сподівався, що Святославове заступництво захистить? Ти — смерд, холоп, раб! Я витягнув тебе з грязюки, а ти мені так віддячив?
— Княже, що ти говориш! — вигукнув ошелешений Ждан. — Як би я посмів обмовляти тебе! І для чого? Хіба знищення Глібова можна приховати? Хіба князь Святослав не дізнався б про це від когось іншого? І чого б я мав віддячувати тобі злом за добро?
Та Ігор уже й слухати його не хотів — так розпалився.
— Люди! Візьміть цього негідника та в поруб [34] його! В пута залізні! — гукнув щосили.
34
П о р у б — тюрма, збудована («зрубана»), як правило, з дерева і найчастіше — в підземеллі.
Вбігло двоє гриднів, що чатували за дверима. Мов цербери накинулися на юнака, заломили руки, потягли надвір. Не встиг Ждан і оком змигнути, як його вштовхнули в темний сирий льох під валом, припнули за ногу цепом до стіни і швиргонули на купу струхлявілої, цвілої соломи. Грюкнули двері, заскреготів засув — і в підземеллі запанувала тиша. Глухо і холодно, як у могилі!
Ось і трапилося те, чого він боявся, коли їхав сюди. Незважаючи ні на що — ні на правдиву розповідь, ні на посилання на Славуту, ні на заступництво князя Святослава, — Ігор проявив запальність, нестримність і розправився з ним, як з ворогом. Що ж тепер буде? Чого ждати в майбутньому? Невже після стількох пригод і небезпек зустріне він свій кінець у цій смердючій ямі? Невже гнитиме тут заживо, поки й не сконає? Ні, не сподівався він на таке, коли тікав з половецької неволі...
Крізь вузеньке — шириною в долоню — віконце в погріб пробивався жмут сірого світла, вихоплював на протилежній стіні чорне, змокріле дерево, покрите пліснявою. І цей жмутик денного світла, що нагадував про волю, про широкий, безмежний білий світ, що зник для нього, можливо, назавжди, завдав йому ще більшого душевного болю.
Ждан скоцюрбився на холодній, ослизлій соломі. До горла йому підступив гіркий клубок, на очах виступили сльози, а плечі самі, мимо його волі затряслися в ледь здержуваному глухому стогоні-риданні.