Князь Кий
Шрифт:
Радогаст теж був здивований.
— Кий? Яким побитом? Коли ти встиг прибути? Та й дивно: ми ж до русів не посилали гінця. Далеко! Все одно ваш рід не встиг би прибути вчасно на похорон. А зважаючи на спеку, ми не могли тримати тіло князя довше…
— Я тут з іншої причини, — відповів Кий і глянув на Чорного Вепра, не бажаючи пояснювати, що то за інша причина.
Їхні погляди схрестилися на коротку мить, але цього було досить, щоб Чорний Вепр зрозумів, чого прибув сюди Кий, а Києві стало ясно, що Цвітанка в руках молодшого княжича.
Тим часом Радогаста цікавило інше. Він підступив до Кия.
— Отже,
— Так.
— Де саме?
— Вони вже підходять до Росі.
— Багато їх?
— Ціла орда.
— О боги!.. І вона прямує до Родня?
— Так. Накажи, княжичу, отрокові злізти на дерево — і він побачить, де зараз орда і куди прямує!
Радогаст кивнув одному з молодих воїв — і той прудко помчав до старої груші, що одиноко стояла біля дороги.
Про мертвого князя, здається, забули.
Юрба глухо гомоніла. Всі розгубились, ждали, що скажуть княжичі й старійшини. Але княжичі й старійшини були не менше розгублені, ніж прості вої, і теж мовчали.
Нарешті Радогаст підняв до неба руки, вигукнув з відчаєм:
— О боги! Що ж нам тепер робити? В такий час ми залишилися без князя!
Старійшини теж звернулися до богів:
— О великий Даждьбоже, і ти, грізний Перуне!.. Що нам робити?
Кий виступив наперед.
— Треба обрати нового князя! Це перше, що нам слід зробити!.. Час не жде! Ще сьогодні гунни можуть напасти на нас!
Радогаст тихо промовив:
— Як же обирати нового князя, коли старий ще не похований по закону предків?
— Але ж, княжичу…
Кий не встиг відповісти, як раптом з вершини високої рясної груші долинув тривожний крик:
— Гунни! Гунни переходять Рось!
Цей крик приголомшив полян не менше, ніж Києва звістка. Гунни переходять Рось! Отже, поза всяким сумнівом, вони простують до Родня і незабаром будуть тут! Не встигне сонце з полудня опуститися до заходу, як їхні передові загони виринуть із-за лісу і зіткнуться з полянським військом.
— Де вони переходять ріку? Скільки їх? Невидимий серед густого гілля дозорець відповів:
— Переправляються на перемолі… А скільки їх — хіба злічиш! Мов хмара — видимо-невидимо! Весь правий берег потемнів від коней і людей!
Вражені цими словами, всі мовчали. Непорушно лежав у липовій корсті сивий, висохлий від старості та немочі князь Божедар. Завмерли біля нього старійшини родів, що зібралися, щоб провести його в останню далеку дорогу, застигли, не знаючи, на що зважитись, княжичі, мовчала насуплена огрядна княгиня Чернета…
У поглядах стояло одне запитання — що робити?
Поскільки жоден з княжичів не наважувався щось сказати — наперед виступив з гурту старійшин високий сивий муж, якому вага літ, що пригнула його колись міцні плечі, давала право говорити першому, і прорік:
— Поляни! Родовичі! Друзі! — голос його пролунав гучно і рознісся по всьому полю. — Стоїмо ми на порозі великої біди, що темною хмарою насувається на нашу землю… Достославний князь Божедар упокоївся. Віддавати його тіло священному вогню, що востаннє мав би очистити князівську плоть і душу від скверни, — ніколи… Йде на нас могутній і лютий ворог!.. Що ж нам робити, що ж нам діяти нині, щоб гідно зустріти непроханих гостей?.. Гадаю, похорон покійного князя відкладемо на завтра, до закінчення битви, яка, без сумніву, розгориться тут ще днесь [18] . Якщо ми переможемо, то поховаємо його разом з загиблими воями, а якщо поляжемо на полі брані, то князеві останки розділять лиху долю всіх родовичів — гайвороння поклює його і нашу плоть, а сира земля полянська з часом прийме в своє лоно наші кістки… Та допоки ми живі, то про живе й маємо думати! У князя Божедара зосталося двоє синівкняжичів — Радогаст і Чорний Вепр. Ми знаємо, що покійний князь хотів, щоб після його смерті князем став хто-небудь з них… Але ж ми не ромеї і не гунни, у яких владу переймає старший із синів покійного імператора чи кагана. Ми вільні люди й живемо в самоправстві — скликаємо віче і вибираємо князем найдостойнішого! Чому ж зараз маємо відступати від покону батьків?..
18
Сьогодні.
— Правильно! Правильно! — пролунали вигуки.
— Вибирати нового князя зараз ніколи: часу немає та й мало тут родів полянських зібралося — віче наше не матиме сили, — вів далі старійшина. — Тож, на мою думку, оберемо воєводу — і станемо на прю з вождем гуннським! А згодом, якщо боги допоможуть нам здобути перемогу, зберемо все плем'я і виберемо князем найдостойнішого — чи то Радогаста, чи Чорного Вепра, чи когось іншого зпоміж нас…
— Згодні! Згодні! — знову загули найбільш нетерплячі.
— То кого ж оберемо воєводою? Княжича Радогаста? Найближчі вої і старійшини підхопили:
— Радогаста! Радогаста! Кий теж подав свій голос:
— Радогаста! — і глянув на Чорного Вепра.
Той стояв поруч зі старшим братом — мовчазний, насуплений, міцно стуливши губи. Щоки його зблідли. Очі палали чорним блиском, ніби в них змагалася всеспопеляюча ненависть з несподіваною радістю.
«Якийсь несамовитий! Божевільний! — подумав Кий. — Що з ним?»
НАКОНЕЧНИК СТРІЛИ
Як тільки над полянськими родами, що зібралися тут, на чистому полі неподалік Родня, пролунали одностайні вигуки, що військо воліє мати воєводою Радогаста і вручає йому необмежену владу на час війни з гуннами, до нього підступили чотири поважні старійшини і на рівні опущених рук схрестили чотири списи, поклали на них щит, утворивши щось на зразок помосту. Радогаст швидко став на нього, і старійшини підняли щойно обраного воєводу над головами.
— Вої! Друзі! Родовичі! — звернувся він до притихлого війська. — Дякую за честь… Не в легкий час виявили ви її мені, і не легкі часи наступають для нашого племені. Всі наші надії на богів наших — Даждьбога і Перуна, яких ми зараз молимо дарувати нам перемогу!.. На цьому й покінчимо… Хай старійшини шикують військо і пошлють спритних отроків вивідати, що роблять гунни і які в них сили! А ми з болярами, з милим нашим братом Чорним Вепром та з матінкою Чернетою покладемо покійного князя Божедара на похоронне ложе, щоб з висоти його він дивився на своїх хоробрих воїв!.. Я все сказав — ідіть!..