Князь Кий
Шрифт:
Ернак раптом показав рукою на купи мертвих полянських воїв, що лежали в полі, і словенською мовою, тобто мовою тих споріднених з полянами племен, що жили на Дунаї і за Карпатами, прокаркав хрипко:
— Бачите?.. Так буде з кожним, хто не скориться гуннам і підніме на них збройну руку!.. Так буде з кожним — лежатиме з розтрощеним черепом у бур'яні, і ворони клюватимуть його мертві очі!.. Сам Тенгріхан покликав гуннів до панування над іншими народами і племенами, і це панування — на десять тисяч літ! — Він зробив паузу, щось подумав, а потім, ще понизивши голос,
Чорний Вепр став при цих словах поряд з каганом і сказав:
— Поляни! Родовичі! Я єсмь князь ваш… Хтось із бранців, перервавши його мову, кинув:
— Ми тебе не вибирали… Хіба було віче наших родів або старійшин? Де ж наш воєвода Радогаст?
Чорний Вепр здригнувся і пильно подивився на бранців, бажаючи, мабуть, віднайти сміливця. При цьому погляд його упав на Кия.
— Ти?.. Живий? — не зумів приховати радості Чорний Вепр. — Отже, це ти не визнаєш мене за князя? Га? Це ти тут розпатякався?
Бачачи, якою люттю світяться чорні очі княжича, Кий зрозумів, що пощади йому не ждати, а тому вирішив не приховувати того, що знав. Що буде, те й буде! Головне — вивести братовбивцю на чисту воду, щоб родовичі знали, кого їм вороги ладять на князя. Тому голосно сказав:
— За князя ніхто з нас не може тебе визнати, бо ми ж на вічі обирали воєводою Радогаста!
— Радогаст загинув! — вигукнув Чорний Вепр.
— Ти бачив?
— Я щойно бачив його мертвого!
— А як він загинув? Ти знаєш?
— У бою, звичайно. Як же інакше?
— Ні, Чорний Вепре, він загинув від твоєї руки! Хай усі знають, що то ти вистрілив у спину своєму братові!
— Це лжа! — вигукнув Чорний Вепр. — Ти наговорюєш на мене, бо не можеш простити мені того, що я твою дівчину взяв собі в жони!
— Ні, не лжа! Воєвода Радогаст упізнав стрілу, що вразила його! То була твоя стріла, Вепре!.. А що ти вкрав, яко тать, мою жону і десь тут заховав, то правда!
Бранці обурено загомоніли, зашуміли. Пролунали вигуки:
— Виродок! Злий дух!
— Ми не визнаємо тебе за князя! — Кривавий вовкулака!
— Братовбивець!
— Не годен єси князювати над нами!
Каган Ернак мовчав, тільки переводив погляд з бранця на бранця. А Чорний Вепр посірів на виду, затіпався, мов падучий. Очі блиснули несамовитим шалом. Правиця вихопила меча, а з судомливо розкритого рота вирвався дикий крик:
— Я уб'ю тебе!
Це сталося так несподівано і швидко, що ніхто не встиг і оком змигнути. Чорний Вепр заніс над головою меча, вдарив щосили ногами коня — і ринувся вперед з такою люттю, ніби хотів одним махом покласти всіх бранців.
Та ще швидше з вуст кагана злетіло якесь слово — і навперейми полянському княжичеві метнувся Крек, схопив за поводи його коня.
— Назад, Чорний Вепре! — прогримів голос кагана. — Ти забув про присутність свого владики!.. А варто завжди пам'ятати про це!
Чорний Вепр відразу зів'яв, рука з мечем опустилася. Він справді в гніві забув про все: і про свою князівську гідність, і про сотні очей, що слідкували за кожним його словом і порухом, навіть про присутність верховного правителя гуннів.
— Прости мені, вуйку, — прошепотів він, вклоняючись і від'їжджаючи назад. — Не стримався я через того брехливого раба! Він заслужив собі смерті!..
— Безперечно, він заслужив собі смерті, — погодився Ернак і, подумавши, додав: — Як і всі інші, хто не хоче визнати тебе князем… Але ж зітнути мечем голову — то занадто легка смерть для ворога!.. Мені здається, покарати його варто в інший спосіб. Щоб і сам відчув, що вмирає, і щоб інші, нерозумні, дивлячись на його муки й конання, стали розумнішими!
— Як же? — спитав Чорний Вепр, трохи приходячи до тями.
— Як? — Каган на якусь мить задумався, а потім, зупинивши важкий погляд на Києві, сказав: — Завтра ти будеш спалювати свого померлого отця, князя Божедара… Я дозволяю разом поховати і його сина Радогаста, що загинув у бою… От і принеси цього непокірливого бранця богам у жертву! Спали його живцем!
Плечі Чорного Вепра розпросталися.
— Дякую, кагане! Я так і зроблю!
— А тих, хто не визнає тебе князем, я продам ромеям у рабство!.. Так треба вчити непокірних! Вогнем і мечем!
Ернак торкнув коня, і великий гурт гуннських вельмож і воїв, що супроводили його, рушив слідом за ним.
Небо густо затяглося хмарами, і на землю впав темний теплий вечір. Ані місяця, ані зірок. Лише від далеких гуннських вогнищ долинало червонясте світло, і в його променях усе здавалося неясним, примарним — і бранці, і вартові, і дерева, і кущі на узліссі.
Кий стояв, зіпершись на ворину [19] , і вдивлявся в темряву. Затерпли туго скручені сирицею руки. У гуннському стані лунали співи й крики переможців. З лугу долітало іржання коней. Іноді чувся болісний стогін пораненого полянського воя, що, всіма забутий, лежав десь у полі, та тривожив серце тужний крик нічного птаха.
19
Жердина.
З голови не виходили слова кагана: «Спалити живцем!»! Кий яскраво уявляв, як це буде. Його зв'яжуть і покладуть на купу дров поряд з князем Божедаром і княжичем Радогастом. Потім розведуть багаття. Вогонь підбиратиметься поволі, кусатиме за боки, за ноги, за голову, щоб згодом своїм невблаганним жовтогарячим полум'ям обхопити все тіло і зжерти дощенту. Бррр!..
А Чорний Вепр стоятиме віддалік і зловтішатиметься з його нелюдських мук.
Києві стало сумно. Невже кінець? Невже обірветься і впаде у безвість зоря його життя? І не побачить він більше ні свого отця, ні братів, ні Цвітанки?..