Колекція пристрастей

Сняданко Наталка В.

Iнший мiй знайомий розлучився з дружиною через те, що вона не була згідною з його рiшенням простерилiзуватися, аби в такий спосiб не загострювати проблему перенаселеностi земної кулi.

Ще один знайомий так i не розлучився з дружиною. Хоча протягом тридцяти п“яти рокiв спiльного життя «вiн не зробив її щасливою». Як повiдомила вона йому пiд час святкування 75-рiчних уродин. Виявилося, що вiн завжди занадто багато заробляв, i це, на її думку, жахливо, бо

1) у неї не було потреби працювати; 2) її власна самореалiзацiя як особистостi так i не вiдбулася; 3) вона завжди вiдчувала комплекс власної неповноцiнностi; 4) вона нiколи не мала друзiв по роботi; 5) вона залишалася щоранку вдома i страждала на хронiчнi депресiї, в той час, як вiн спiлкувався з iншими людьми i залишався бадьорим та життєрадiсним 6) вiн завжди обривав їх ранкову розмову на пiвсловi, i це псувало їй настрiй i створювало враження, що робота йому важливiша, нiж дружина i.т.д. Крiм того, в нього завжди було занадто багато друзiв, i вона почувала себе залишеною напризволяще (власних друзiв в неї не було). Вiн не настояв проти її волi на тому, щоб у них були дiти, i про це вона зараз теж,

ясна рiч, шкодує. А найгiршим, на її думку, було те, що вiн молодший вiд неї на цiлий рiк, i зможе довше за неї насолоджуватися життям, за умови, звичайно ж, що вона помре першою. Через пiвроку вiд дня святкування 75-рiчного ювiлею, вiн потрапив з серцевим нападом до лiкарнi, що не завадило дружині і після його одужання починати кожний спільний сніданок, обід і вечерю ритуальним перерахуванням усього, що в її життi могло би бути, але з провини чоловіка не збулося. Можливо, вона нагадувала б йому про це і частіше, але решту дня вiн намагався не потрапляти їй на очi. Коли ми познайомилися iз Германом (про те, що продовження його імені Гуго Зігфрід Гарольд фон Драхенфельд вперше згадується ще у хроніках середньовічних хрестових походів і відтоді у кожному поколінні одного із хлопчиків називають старовинним і рідкісним сьогодні іменем «Герман», я довідалася значно пізніше), менi все ще здавалося, що всі без винятку нiмцi: 1) не переходять на «ти» у звертанні одне до одного, перш ніж пройде як мінімум півроку після знайомства. Це у випадку, якщо ви однолітки, а якщо різниця у віці більша за чотири роки, то на «ти» ви не перейдете взагалі; 2) перш ніж вимовити вголос кожне наступне речення, ретельно перевіряють подумки правильність його синтаксичної побудови, навіть якщо цим реченням є: «Кохаю тебе» або «Придурку ти останній» (звичайно ж, за умови, що вам вдасться викликати у котрогось із представників цієї нації аж такий сильний емоційний сплеск); 3) завжди перелічують здачу в магазині і ретельно обмірковують доцільність кожного новопридбання, навіть якщо мова йде про пляшку кока-коли; 4) не роблять зайвих рухів, несподіваних вчинків і не говорять необдуманих слів; 5) можуть на сказане вами у момент емоційного піднесення: “Я кохаю тебе” відповісти серйозним: “Цілком з Вами погоджуюся” 6) належать до саме тих, якi так довго настроюються на створення майбутньої сiм“ї, що бажання до цього з протилежного боку може просто зникнути. За умови, звичайно ж, що воно взагалi виникне. Тому, коли Герман Гуго Зігфрід Гарольд фон Драхенфельд подзвонив серед ночi своєму батькові Германові Гуго Зігфрідові Гарольдові Вольфгангові Фрідріху i повiдомив, про своє рiшення вiдмовитися вiд стипендiї одного iз канадiйських унiверситетiв, конкурс на яку вiн нещодавно виграв, а замiсть цього одружитися з дiвчиною з України, з якою вiн познайомився три тижнi тому, i вже тиждень, як вони живуть разом. Я здивувалася не лише з того, що iснують нiмцi, здатнi на подiбні речі, а i з того, наскiльки спокiйно я на це все реагую. Так, нiби моєю найбiльшою мрiєю завжди i було одружитися з кимось рiвно через три тижнi пiсля знайомства. На батькiв це теж справило неабияке враження, мамi навiть довелося робити заспокiйливий заштрик, аби вона змогла заснути. Наступного ж дня вони разом з батьком приїхали до Фрайбурга познайомитися з майбутньою нареченою. Попередньо вони ще раз передзвонили, щоб уточнити, в якiй саме частинi свiту знаходиться Україна. Пiд час розмови всi спочатку довго не знали, з чого почати, потiм мама обережно запитала, чи я вже зробила спробу отримати статус полiтичного бiженства, аби залишитися в країні, не вдаючись до фіктивного шлюбу, а тато запитав, чи правда, що Україна колись входила до складу Литви. На прощання батьки подарували нам комплект постiльної бiлизни i запропонували фiнансову допомогу в разi необхiдностi. Але повернiмося до знайомства. Одна наша спiльна знайома – естонська студентка на iм“я Крiстi, вирiшила помститися Германові Гуго Зігфріду Гарольду за те, що в однiй iз розмов про нiмецьких жiнок, емансипацiю, зовнiшнiй вигляд i естетичнi уподобання, вiн дозволив собi сказати, що вигляд Крiстi, занадто нагадує йому нiмкень, якi з фемiнiстичних мiркувань не користуються косметикою, не стежать за дотриманням ідеальної ваги, модного стилю в одязі та зачісці, не вдаються до кокетливої поведінки у присутності представників протилежної статі, самі за себе розраховуються у ресторанах, кінотеатрах, дискотеках і принципово не голять волосся на ногах та не висмикують вусиків над губами, не кажучи вже про манікюр. Герман Гуго Зігфрід Гарольд, як чоловік прогресивних поглядів, звичайно ж визнає і навіть дуже підтримує природнє прагнення кожної жінки до самостійності і незалежності. Але на жінку, у якої, за перепрошення, брудне волосся, у нього просто не виникає нормальної чоловічої реакції. Можливо, він вжив інакших формулювань, на зразок: «Тому їм зовсiм не варто дивуватися, коли чоловiки їх iгнорують, або сприймають в кращому випадку як приємних спiврозмовниць» або «Таким жінкам не варто вдаватися до крайнощів» чи «таким жінкам не варто мати справи зі мною» або навіть і ще м“якше. Але на той момент, коли я почула розповідь про це із вуст Крісті, від цієї розмови минуло вже чимало часу. Тож я передаю репліку своїми словами, усвідомлюючи її важливість для правильного розуміння подальших подій, «ну, а, якшо шо не так, то звиняйте «, як любила повторювати моя бабця, випроваджуючи з хати гостей після забави. Що ж стосується мене, то Крiстi або вважала мене втiленням жiночого iдеалу a“la Герман Гуго Зігфрід Гарольд, чимось на зразок la femina fatale, жінкою, що дискредитує саме поняття фемінізму, чи просто достатньо в“їдливою особою, знайомство з якою розiб“є серце фрайбурзького аристократа якщо не навiки, то принаймнi на достатньо довгий перiод часу, аби покарати його за образу. Так, принаймнi мотивувала свою тодiшню поведiнку сама Крiстi вже postfactum, а перед знайомством вона, звичайно ж, нiчого не сказала нi менi, нi майбутнiй жертвi. Одного дня я просто знайшла у поштовій скриньці, ні, не чергового листа незрозумілою мовою із запрошенням від багатого мецената скласти йому і його родині компанію під час традиційного літнього відпочинку на Пальма де Мальорка, і навіть не підписане незнайомою рукою віршоване освідчення від імені того, хто настільки ж здивовано одержав у той самий момент подібне освідчення, але вже від мого імені. Крісті не пішла шляхом традиційного водевілю, розігруючи сюжет своєї помсти. Те, що я знайшла у своїй поштовій скриньці, було звичайнісінькою поштовою листівкою із запрошенням на вечірку із нагоди дня народження Крісті. Забава мала відбутися надворі, і крім кількох ковбасок і миски салату, які звичайно беруться з собою для такої нагоди, треба було «мати при собі краватку в горошок, домашні капці і капелюх оригінальної форми». Знаючи схильність Крісті до ексцентричних витівок, я не особливо здивувалася, купила нове видання її улюбленого Марселя Пруста, приготувала салат із кульбаби, і запаслася рештою атрибутів,

вказаних у запрошенні. Крім Германа Гуго Зігфріда Гарольда, якого Крісті, загадково посміхаючись, відрекомендувала мені як «самотнього філософа з оригінальною формою вислову», на забаву були запрошені ще кілька студентів факультету германістики, імен котрих я не запам`ятала, бо на час мого приходу вони вже були заглиблені у жваву дискусію про роль метафори, структуру ліричного “я” і спосіб побудови хронотопу у творчості пізнього Гьоте. Глобальність теми спровокувала мене на інтуїтивне припущення, що вони займатимуться цим до самого кінця забави. Як виявилося згодом, інтуїція не схибила. Жіночу половину товариства складали представниці цього ж факультету, які в свою чергу ділилися бурхливими враженнями про доцентів та професуру кафедри германістики, якість проведення семінарів у минулому семестрі, теми своїх домашніх робіт, підбір фахової літератури для їх написання і под. Крім нас із Германом Гуго Зігфрідом Гарольдом та самої Крісті, ніхто із присутніх не виконав до кінця умов, поставлених у запрошенні. Тому частина германістів виявилася у домашніх капцях, інша, – у капелюхах, форма яких здебільшого була далекою від “оригінальної”, ще кілька чоловік прийшло у краватках, але жодна із них не була в горошок.

– Самі собі винні, – пояснила Крісті, коли перші порції салатів і сосисок було з“їдено. – Метою цього маскараду було полегшити вам усім участь у поетичному турнірі, задля якого ми всі тут і зібралися. Ну, а всі, хто полінувався, отримають нагоду пошкодувати про це. Отже, умови поетичного турніру:

1) не підглядати в рукопис сусіда;

2) не відмовлятися взяти участь;

3) написати 3 сонети, темою яких є освідчення в коханні спочатку капелюхові, потім краватці, а далі – капцям партнера.

4) партнерські пари будуть визначені шляхом жеребкування;

5) переможця або пару переможців визначатиме сама іменинниця, вона ж і є єдиною, хто звільняється від участі в конкурсі.

Неважко здогадатися, що парою переможців було визнано нас із Германом Гуго Зігфрідом Гарольдом, хоча написані нами сонети навряд чи надаються до друку навіть із самокритичною метою. Вже хоча б через те, що слово «капелюх» у нас обох римувалося із «твоїх вух», «краватка» із «шоколадкою», а «ноги», правильно – «дороги». Писати сонети німецькою мовою, у вибраному товаристві німецьких філологів і філологинь, після добрячої порції німецьких сардельок і французького вина, для філолога українського, – справа, скажу я вам, далеко не розривкова.

Так Крісті досягнула першого, як їй на той момент здавалося, успіху. Тішачись власною геніальністю, а ще більше, – телепатичною схожістю думок і образів, ми провели решту вечора у жвавому обговоренні того, чи подобається мені у Фрайбурзі (тема не менш універсальна, а основне, набагато ширша, ніж безсмертна тема погоди).

Розмореність липневого вечора, майстерно засмажені сосиски, вино і екзотичний десерт робили свою справу. Мені починало все більше подобалося те, що мене оточувало. І навіть почало здаватися нормальним, що на вечірці, де ще нікому немає навіть 35, єдиними темами розмови виявилися обговорення попереднього семінарського заняття із поетики, і те, наскільки важливою є метафора для пізнього Гьоте, і навіть те, що жоден із німців, як і жодна із німкень, з якими мені пощастило познайомитися протягом півторарічного мого перебування у цій країні не здогадалися почати розмову з чогось іншого, крім запитання, чи подобається мені Німеччина, німці, німецька мова, німецька кухня, німецька ментальність. Треба віддати належне моєму співрозмовникові, він припустив таку можливість:

– Тебе напевно всі про це питають. Але чи не все одно, про що ми зараз будемо говорити.

– Все одно, – сказала я, і це справді було все одно. Погода була сонячна, я поступово напивалася, і розуміла, що подобається цьому хлопцеві зовсім не те, про що він говорить, тобто не опанування мною структури німецького речення, як і мені, зрештою, зовсім не опанування ним техніки написання сонетів. Ми продовжували жваву бесіду, тему якої, я підозрюю, з Герман Гуго Зігфрід Гарольд зараз може відтворити настільки ж погано, як і я, а всі тоді присутні усвідомити, про що ж саме ми так захоплено спілкуємося. Зрештою, тема і не мала нічого спільного з тим, про що думав потай кожен із нас.

Висловлено це було рівно через тиждень, коли ми повернулися після багатогодинної прогулянки лісом і такої ж багатогодинної розмови, тривалість і жвавість котрої не заважала їй бути саме настільки позбавленою найменшого змісту, як це буває тільки із свіжозакоханими. Тобто цілковито. Ми зайшли до Германа Гуго Зігфріда Гарольда і приготували собі вечерю, під час якої кожен сказав, що ще ніколи не їв нічого смачнішого. І це була чистісінька правда, хоча я певна, що якби хтось нас тоді чи пізніше запитав, що ж саме це було, навряд чи він зміг би отримати зв“язну відповідь.

– Ти не хочеш залишитися у мене цієї ночі? – запитав він, і мені здалося, ніби я чула це від нього вже сотні разів, так природньо, логічно і просто це прозвучало.

– Звичайно, хочу, – відповіла я, хоча мама мене, як і всіх добре вихованих дівчат завжди вчила, що не варто починати інтимні стосунки із чоловіком занадто рано і при цьому явно мала на увазі далеко не другу зустріч.

– Я не занадто поспішив із цією пропозицією? – запитав Герман Гуго Зігфрід Гарольд, якого мама, теж, очевидно, вчила чогось подібного про стосунки із жінками.

– Так, але саме це мені і подобається, – навряд чи подібну відповідь можна вважати логічною, але нам обом тоді вона видалася цілком логічною, більше того, все, що ми робили, видавалося тим логічнішим, чим більше воно суперечило будь-яким приписам здорового глузду.

Ще через тиждень ми вже мешкали разом. Якщо скласти рейтингову шкалу тих, хто опинився у станi найбiльшого шоку, дiзнавшись про це, то Крiстi, безперечно, опиниться на першому мiсцi.

Епілог

Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня, Молитися виключно українською, сестрам на подив. Після вечірні іноді писати послання рідним,

Питаючи, як їх здоров“я і як зародили городи

Якщо Ви думаєте, що ця історія закінчилася саме так, то Ви помиляєтеся. Адже навіть якби вона закінчилася подібним чином в житті, то такого аж ніяк не могло би статися у літературному творі. “Щасливі випадки для літератури нецікаві”, – писав маловідомий фрайбурзький автор, навряд чи відкриваючи щось нове уважному поціновувачеві художньої белетристики. Чи читали Ви колись цікавий роман, повість чи хоча б оповідання, у якому кохання було б не лише взаємним, доречним і вчасним, а і закінчувалося б щасливо? Я вже не кажу про випадок, у якому воно взагалі б не закінчувалося. Мені такі твори не траплялися.

тому не могло це трапитися і у нашому із Германом Гуго Зігфрідом Гарольдом фон Драхенфельдом випадку.

Проживши разом трохи більше, ніж три тижні, ми вирішили зачекати з одруженням. І зовсім не через те, про що ви подумали. А просто тому, що для оформлення документів на шлюб мені потрібно було одержати довідки:

а) із міського ЗАГСУ м. Львова, яка б засвідчила мій цивільний стан;

б) районного ЗАГСУ за місцем прописки, яка б ще раз засвідчила мій цивільний стан;

в) із ЖЕКу за місцем прописки, яка підтвердила б наявність останньої;