Колекція пристрастей
Шрифт:
– Давай завтра о шостій на Драгоманова. Домовилися?
– Угу.
– Тоді до побачення.
Про «Віндовс для неввічливих» та інші історичні подробиці.
– Хочеш, я розповім тобі трохи про себе? – почав Женя нашу наступну зустріч, не даючи мені ні вибачитися за передостанню, ні подякувати за останню, ні запитати, як у нього справи.– Я вже тобі казав, що працюю в політесі на кафедрі прикладної математики,– продовжував він, ще до того, як я встигла відповісти на поставлене запитання. Очевидно, при роботі на семінарах з вічно неготовими студентами виробляється звичка самому відповідати на
– Доречі, мене цілком випадково запросили до університетської екзаменаційної комісії. Друг захворів, він працює на вашій кафедрі. Тож пощастило тобі. Так от, математиком я став цілком випадково, і досі себе ним не почуваю. Того хотіли батьки. А я все життя мріяв стати істориком. Досі збираю історичні матеріали про львівську архітектуру. Тож якщо колись захочеш, щоб я провів тобі екскурсію,– нема проблем. Мені часто доводиться водити іноземців по місту.
– Do you speak englisch?
– Не дуже.
– Шкода, а то могли би час від часу переходити на англійську. Мені бракує можливості вправлятися в усному мовленні. Ну а ти чим займаєшся?
– Відпочиваю після сесії.
– А взагалі.
– Філологією.
– Українською?
– Так.
– Ну ясно, зараз всі ринулися в українську. Років три тому ти б точно пішла на російську. Батьки б інакше не допустили.
– Не знаю, три роки тому я ще в школу ходила.
– А вдома ви як розмовляєте? Теж по-українськи?
– Угу.
– А в мене вдома,– по-російськи.
– А я думала, по-англійськи.
– Дивно, мені чомусь здалося, що в тебе в родині є хтось із російською кров“ю. Знаєш, є таке хороше слово: “Полукровка.“ Так от, мені здалося, що ти полукровка.
– А як ти це визначаєш?
– Ну, знаєш, в мене самого мама – росіянка. Напевно, відчуваєш рідних за духом.
– Як Мауглі.
– То в тебе точно нікого немає? Навіть в третьому коліні?
– В мене тільки два коліна.
– Я серйозно.
– І я.
– А що ти любиш читати?
– Книги.
– Ну, зрозуміло. А які саме?
– Різні.
Моє почуття вдячності зникло разом із бажанням вибачатися. Чому ми розмовляємо, як два дебіли? Яка йому різниця, що я люблю читати? Невже він думає, що запах з його рота мене збуджує? Чому не можна ввічливо розповісти одне одному по два анекдоти і розійтися по домівках?
– А светри тобі мама в“яже? – питаю я, щоб відволікти його від своїх анкетних даних.
– Мама,– не червоніючи зізнається Женя.– У нас взагалі дуже ніжні стосунки в сім“ї. Я досі живу з батьками, незважаючи на те, що мені вже тридцять три,– він потай зиркає на мене, аби побачити, як я відреагую.– Але не тому, що мушу, а тому, що так для всіх краще. Ми всі дуже прив“язані одне до одного. У нас чудові стосунки. Мама ніколи не лягає спати, поки я не повернуся ввечері, тому я стараюся їх дуже не турбувати. Завжди дзвоню додому по кілька разів на день. З кожного відрядження. Я і майбутню дружину хочу привести в батьківський дім,– він знову потай зиркає на мене. В мене мороз пробігає по шкірі. Цього ще тільки бракувало. Зразок розв“язання алгоритму «Одруження». Крок перший – знайомство, не забути розповісти про службове становище, тему наукової дисертації, розміри житлоплощі. Тривалість – п“ятнадцять
– Ти знаєш, що тут стояло раніше?– перебиває Женя хід моїх роздумів. Ми пройшли чималий шматок центру, і наблизилися до ратуші.– У 1598 році з південного боку ратуші з“явилося велике кам“яне корито,– почав він тоном диктора з телевізійних новин.– Пам“ятаймо, що до початку ХІХ сторіччя в усій Європі тільки Росія мала єдину для всієї країни систему мір і ваги. В інших державах кожне місто мало свої власні одиниці міри, довжини, об“єму і ваги. А у Львові еталоном служило оте корито.– Він подивився на мене поглядом штангіста, який щойно побив свій власний рекорд і перейшов до наступної вагової категорії.
– А коли корито забрали звідси? – не даю я йому можливості насолодитися величчю моменту.
– Не знаю, напевно десь в ХІХ ст.– він на хвилю губиться, але незабаром незворушно продовжує, – На західному боці ринку, де зараз квітник, було місце страт. Тут же з 1564 року стояв так званий „стовп ганьби“ – спочатку дерев`яний, а згодом – кам`яний. До нижньої частини стовпа були прикріплені залізні кільця. На кілька днів до них прикріплювали, виставляючи «на ганьбу“, дрібних крадіїв, п`яниць, хуліганів. Тут же ж виконувалися і смертні вироки. Для цього біля стовпа споруджували тимчасовий поміст. Так були страчені молдавські князі Томжа і Янкула, а 16 червня 1578 року,– один із керівників запорозького козацтва Іван Підкова.
– А Самійло Немирич?
– Хто? – розгублено перепитує Женя.
– Інший національний герой запорізького козацтва, якого було посаджено у вежу чи то за зґвалтування, чи то за нерішучість.
– Не розумію, до чого тут нерішучість. Адже зґвалтування – це страшний злочин, ти сама, як жінка, як ніхто повинна розуміти, що з нерішучістю це не має нічого спільного…
Здається, він не просто зануда, а гіперзануда, Тобто якщо зануді на висловлення думки довжиною в одне речення потрібно два, то цей здатен на всі п“ятнадцять.
– Ну, розумієш, тут ішлося про особливу нерішучість. Згідно знайдених істориками свідчень на суді, він ніяк не міг визначитися:
„чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка“. Вона продавала гарячі пляцки на площі Ринок. Це визнали обставиною, що пом`якшує провину”.
Я не можу зрозуміти, чи він справді не відчуває, наскільки марні його намагання справити на мене враження, чи просто робить вигляд, що не розуміє.
– Ну, я не знаю, – на повному серйозі намагається знайти переконливе пояснення Женя. – Взагалі-то тут страчували тільки дворян. Але щоб за пляцки… Ні, я не чув.