Колекція пристрастей

Сняданко Наталка В.

Відверто кажучи, розміри презервативів, які мені доводилося на той час бачити в наших аптеках, вражали мене не менше. Навіть ставало трохи лячно, яким чином все це може поміститися в мені всередині, про відчуття в той момент, коли це станеться вперше я взагалі намагалася не думати. Але зізнатися в своїй неосвіченості Віті я аж ніяк не могла, і тому відповіла, намагаючись надати своєму голосові максимальної зверхності:

– Такі проблеми неминуче чекають на кожного, хто вважає себе дорослішим, ніж він є насправді. Я, нажаль, нічим не можу зарадити. Мою позицію в цьому питанні ти знаєш.

Вітя зітхнув, і пішов втішати друга-Льошу. Більше з приводу дошлюбного сексу ми не дискутували. Перемога виявилася за нами із рахунком 1:0. Контрольну я написала на четвірку і дуже втішилася.

Суд мертвих над живими. Грати на вікнах першого поверху. Звинувачення невинних.

Нарешті для мене завершилися іспити випускні, вступні, іспити долі. Разом з іншими щасливцями, зарахованими на один із найпрестижніших факультетів університету, я повинна була їхати на сільсько-господарську практику збирати хміль. Батьки, знаючи мою непристосованість до фізичної праці і життя в польових умовах, намагалися зробити все можливе, аби звільнити мене від цього випробування. Сама я в принципі нічого не мала проти. Цікаво було познайомитися з майбутніми однокурсниками (як виявилося пізніше, в кількісному співвідношенні 97 до 3 більшість становили однокурсниці), спробувати себе в ролі колгоспниці. Але, як це часто буває з люблячими батьками, їм видніше, що для дитини

краще.

Мало не напередодні того дня, коли повинно було вирішитися, чи їду я збирати хміль, „Лазарет» отримав пропозицію випустити музичну платівку. Це було нашою спільною великою перемогою, до якої ми готувалися під час довгих і виснажливих репетицій. На той час я якось непомітно настільки органічно влилася у склад групи, що вже навіть не задавала собі запитання, а чим я власне там займаюся.

Почалася наша співпраця із пропозиції, зробленої мені ритм-гітаристом Гошею, написати для першого альбому “Лазарета” справжній рокерський текст “шоб так душевнєнько, як в Асадова, але хардово як в “Секс-пістолс”. Я спочатку засумнівалася, чи зможу, але потім Гоша приніс мені свою власну спробу написати подібний текст під назвою “Суд мертвих над живими”, який починався словами:

Із ваших жил струітса тіхій ужас Ви п’йотє мєтал за дваіх І в канвульсіях тєла страдаєт І мракі в снах тваіх і маіх Я уявила собі сольний концерт “Лазарету” на великому стадіоні, куди випадково потраплять мої батьки, мої вчителі, або просто мої знайомі, і погодилася переробити текст. Моя версія “Лазаретові” дуже сподобалася, хоча я і тепер не була певна, що дуже хочу, аби хтось із моїх знайомих почув: Ти вєснік смєрті в царствє живих Ти жизні луч срєді царства мьортвих В тваєй душе зараждаєтся стіх Граніци смєрті для тєбя стьорти Пісню на ці слова було зроблено у новому на той час навіть для прихильників хард-року стилі “спід-метал”, який був крутішим за “треш-метал”, а на той час навіть “треш-метал” у Львові ще ніхто не грав, що робило напрямок перспективним. Відверто кажучи, мені важко було оцінити нюанси відмінностей між обома стилями. Я чесно, старанно і доволі довго намагалася проникнутися духом музики цього напрямку і не менш старанно приховувала від “Лазарету”, що мені це так і не вдалося. Я часто зачинялася у своїй кімнаті і вмикала у плеєрі з навушниками одну із рекомендованих лазаретівськими друзями касет. Але вже після другої композиції в мене починала нестерпно боліти голова, далі вуха, а одного разу навіть пішла кров носом, хоча я намагалася слухати цю музику на мінімальній із усіх можливих силі звуку. Після невдачі із точкаріком репетиції “Лазарету” було перенесено додому до вокаліста і соло-гітариста Льоші. Його мама, колишня скрипалька, дуже вболівала за розвиток музичних здібностей сина і запропонувала для проведення репетицій верхній поверх їхнього будинку. Сусідам довелося з цим змиритися, бо будинок був приватною власністю, а мама все витримувала мужньо, навіть не виходячи з дому під час репетицій. Я заздрила її витривалості. Я сама була присутня тільки на кількох репетиціях, точніше на їхніх завершеннях, і не уявляла собі, що могла би витримати щось подібне протягом трьох-чотирьох годин, як це зазвичай і тривало. Якось я не витримала і несміливо запропонувала Віті, Льоші і Гоші, чи не варто було би спробувати себе ще й у більш мелодійному напрямку хард-року. Хоча би на зразок “Металіки” чи “Айрон Мейден”. Але мене засміяли, пояснивши, що попсовість моїх смаків з часом минеться і я зрозумію, в чому кайф справжнього драйву і перестану слухати те, що всі. На цьому ідеологічні суперечки було вичерпано і я мовчки намагалася дорости своєю незрілою свідомістю до елітарності музону із справжнім драйвом. А кар’єра “Лазарету” тимчасом розвивалася блискавично. Не встигли вони створити перший альбом і дати два пробних концерти у сусідній із льошиним будинком СШ № 45, як їм запропонували взяти участь у роковій солянці на велотреку СКА, потім у концерті перед оперним театром, у приміщенні львівської філармонії… Вже через місяць після першого виступу концертна програма групи стала доволі насиченою. У мої обов’язки входило підібрати кожному вдалий сценічний одяг, створити імідж, себто зачіску, макіяж, написати текст Льоші, який представляв групу на сцені і висловлювати свої зауваження після виступу. Для випуску музичної платівки “Лазарету” необхідно було виконання двох умов: 1) програма буде готова для запису через тиждень; 2) у ній не буде жодного тексту по-російськи. Для того, щоб перекласти тексти, мені залишалася одна ніч. „Умершиє ва снє», „Мєдіум», „Тігр в пустинє» далися мені без особливих проблем. Труднощі почалися з „Я піл тваю кровь как воду», але навіть це я ще подужала. Закінчивши „Ти мєч атравленний ванзаєш», я урочисто пообіцяла собі, що більше жодного з подібних текстів не напишу. Навіть ворожою російською мовою, навіть просто так, по приколу. Вітя прийшов під балкон, коли залишилися неготовими ще два переклади: „Убєй мєня, нє муч» і „Пасматрі, маі рани гнаятса.» Вітя чекав на завершення процедури під балконом. Надворі лив сильний дощ, і він запитав, чи не можна йому перелізти через балкон. Пів на п“яту, найміцніший сон, зовсім ненадовго. Попередньо ми вже кілька разів пробували цей варіант, і все закінчилося щасливо, тож я погодилася. Вітя прочитав вже готові переклади, залишився дуже задоволений, і дрімав у кріслі, чекаючи, поки я закінчу решту. Саме коли мені залишилося перекласти фразу: «Ета мєсть святая, как вада», не міняючи ритму всього тексту, раптом відчинилися двері кімнати. Мама, дорогою до туалету, вирішила подивитися, чому в мене так пізно і досі горить світло. Вітя зробив запізнілу спробу сховатися під стіл. В голові у мене застрягло: «О, ця помста, ця свята водиця.» Епілог Треба віддати належне мамі, вона розповіла про все татові вже після мого від“їзду. „Відшмагання» так і не відбулося, зате, коли я повернулася з практики, балкон моєї кімнати прикрашали великі вікна, відчинити які вистачало сили тільки в тата. Наша співпраця з “Лазаретом” на цьому завершилася, ми перестали зустрічатися з Вітею, я відмовилася писати тексти для другого альбому під назвою “Війна медіумів” і відкрила для себе джазову музику. Так я втратила останній шанс дорости до елітарної музичної самосвідомості у плані справжнього драйву. “Лазарет” записав кілька доволі вдалих музичних альбомів, зробив кілька гастрольних турне і розпався. Соло-гітарист і вокаліст Льоша незабаром одружився, бо його дівчина завагітніла. Вітя пішов працювати у торгову фірму і робота не залишала часу на музику. Незабаром він теж одружився. Ритм-гітарист Гоша спробував пограти у кількох інших групах, але теж покинув музику і виїхав з батьками за кордон. Зовсім недавно я розбирала у своєму письмовому столі старі папери і знайшла одного із вітіних листів, у якому він писав: “Севодня были в тачкарике. Льошка предлажыл лабать свой музон как Ди Снайдер. Думаем назватса “Лазарет”. Па приколу типа мы все бальние. А мы и бальные. Бальные музикай. А я ещьо бальной табой. Што думаеш па етаму поваду?” Математичні пристрасті. Про те, що випадкові знайомства не завжди закінчуються погано, але рідко закінчуються

добре. Якось взимку він наздогнав мене при виході із наукової бібліотеки ім.Драгоманова, де я в останній день перед початком зимового екзаменаційного марафону дописувала курсову роботу про драматичну творчість Івана Франка, паралельно готувалася до іспитів з політології, інформатики та зарубіжної літератури, мріяла про початок опалювального сезону, чекала до вечора, щоб відразу ж після закриття бібліотеки піти на концерт і перебувала у доволі агресивному настрої. Наздогнав би він втомлену від самотності панну свого віку, яких чимало можна зустріти у тій же бібліотеці, все, можливо, склалося б інакше. Але він обрав самовпевнену і довгоногу першокурсницю, переконану у своїй здатності з першого ж погляду підкорити своїми чарами будь-якого чоловіка. Бажано звичайно, іноземця середнього віку, самотнього, приємної зовнішності і добре забезпеченого. Можна, звичайно, і співвітчизника, теж самотнього, теж приємної зовнішності, теж добре забезпеченого, але бажано молодшого за середній вік. Можливі і інші варіанти, але зрозуміло, що така дівчина просто не може звернути увагу на лисуватого викладача політехніки, який наздоганяє її при виході із бібліотеки. Наздогнати мене, а не жінку, яка зустріла б цей його крок із більшою вдячністю, було з його боку стратегічною помилкою, ще більшою помилкою було не почистити перед цим зуби і не попрати шкарпетки. На жаль, саме у таких дрібницях і криється причина конфлікту, точніше внутрішнього антагонізму, який повторюється з покоління в покоління і ніяк не навчить деяких самовпевнених панянок прихильніше ставитися до «перспективних» чоловіків, а деяких перспективних чоловіків виявляти більше проникливості і життєвого досвіду при виборі об`єктів своїх симпатій. Тому зараз я змушена описувати цього чоловіка так, ніби вважаю його останнім нікчемою, хоча насправді ставлюся до нього з повагою і вважаю цікавим співрозмовником. Але мова йтиме про моє перше враження, яке було негативним і упередженим. Інакше не відбулося б цієї історії, а відбулася б історія зовсім інша. Або не відбулося б зовсім ніякої історії. Перейшовшись коридорами Львівської Політехніки, ви протягом максимум п“ятнадцяти хвилин зустрінете мінімум п“ятеро чоловіків такого типу. Випрасувані сірі штани від неіснуючого костюма, голуба сорочка з обтертими манжетами, сірий ангоровий светр в обтяжку, чорні мешти виробництва львівської взуттєвої фабрики „Прогрес“, потягана сумка з чорного шкірозамінника через плече, лисина, рожевий гребінчик, що акуратно вистромлюється із задньої кишені штанів і, звичайно, кілька золотих серед зубів переднього ряду. Перше, що впадає вам в очі, а точніше, в ніздрі при знайомстві з цим кандидатом математичних, фізичних, чи квантово-теоретичних наук, характерний запах з рота, що свідчить про непунктуальне користання з послуг зубного лікаря, не менш характерний запах спраглих чергового прання шкарпеток і натомленої активним способом життя сорочки. Наступне, від чого вам при всьому бажанні не вдасться абстрагуватися, це старанність його підкреслено української мови з характерною відсутністю літери ґ , в якій час від часу вперто повторюються: «я рішив“, „мені показалося“ і „прийміть мої вибачення“. Але це все зовнішнє, а у решті своїх проявів вони є досить милими, ввічливим та начитаними і переважно справляють приємне враження. Щоправда здебільшого, на мам і бабусь своїх юних студенток, аніж на самих довгоногих першокурсниць.

– Вибачте будь-ласка, ви не підскажете, де тут вулиця Семена Петлюри?

– Ні,– буркаю я і поспішаю якомога швидше дістатися до кав“ярні, омріяного гарячого напою, добре опаленого приміщення, де можна палити, немає книжок, студентів, і зимової сесії.

– А як Ви думаєте,– не вгаває мій співрозмовник,– Може існувати у Львові така вулиця?1

– Я про це не думаю.

– Перепрошую, що я Вам так набридаю, але я звернув на Вас увагу ще в бібліотеці. У Вас такий незвичний підхід до підбору літератури: вірші Горація, драми Франка, підручник з політекономії і „Основи бейсіку“. Можна Вас запитати, чим це вмотивовано?

– Небажаною вагітністю,– буркаю я і пришвидшую крок. Невже цей придурок ніколи не здавав сесії. Зрештою, яка йому різниця?

– Дивно, а я думав, це пов“язано із сесією. Коли світить сонце, мені завжди починає здаватися, ніби я ще вчора сам був студентом.

Я з недовірою оглядаю його лисину. Він простежує напрямок мого погляду, і нервово посміхається. Потім теж пришвидшує крок, і не виявляє ні найменшого наміру прощатися.

– Мене звати Женя. Я – кандидат математичних наук, працюю на кафедрі прикладної математики в політехнічному інституті. А Ви?

Він зробив таку тривалу паузу між «Я» і «кандидат», що здалося, ніби він зібрався сказати як мінімум «професор», чи хоча б «доктор».

– У мене післязавтра починається сесія, тому я маю дуже багато роботи, а Ви забираєте в мене дорогоцінний час.

Можливо, він краще зрозуміє, якщо розмовляти ввічливо.

– Я приношу свої вибачення. Але можна буде побачити Вас після сесії?

– Це поки що нікому не заборонено. Стукайте,– і Вам відчинять.

– А куди стукати? Я ж навіть не маю Вашого телефону.

– Пісня така є, Називається „Хата старого Хрона“. І в ній приспів: “Стукайте, – і Вам відчинять.“ До побачення.

І я зайшла до найближчої кав“ярні, голосно гримнувши дверима. Ввічливо таки не вийшло.

„Ніхто, крім Господа, не знає доль і призначень людських. Ніхто з нас, грішних, не відає, що ми діємо і навіщо», – як казав один мій знайомий. Незабаром доля дала мені можливість переконатися, наскільки він має рацію.

Мене завжди цікавило, навіщо на факультеті філології обов“язковим є курс основ програмування в бейсіку. При тому, що курс цієї дисципліни був виключно теоретичним, і навіть тих із нас, хто найкраще оволодів глибинами премудрості поділу алгоритмів на типи і передачі інформації за допомогою двійкової системи, і близько не підпускали до справжніх комп“ютерів, яких у ті часи було аж п“ять у цілому університеті, вже не кажучи про якийсь там «Віндовс для чайників» чи хоча б «Волков-едітор». Вмикати комп“ютери вміли далеко не всі із нас, але іспиту з основ програмування не минув ніхто. Ним для українського відділення мала стати письмова контрольна, призначена на 3 січня.

Напевно, зайвим буде згадувати про те, що останньої передекзаменаційної суботи мені не вистачило для ознайомлення з основами програмування, як і про те, що 3 січня, в принципі не найкращий день для здачі іспитів. Протягом всієї новорічної ночі мене непокоїло небезпідставне передчуття, що першого свого іспиту під час першої ж сесії мені не здати.

Першим, кого я побачила серед членів екзаменаційної комісії, був мій недавній знайомий. Я похолола, згадавши про „Пісню старого Хрона“, але Женя, впізнавши мене, привітно посміхнувся, і втаємничено підморгнув. Протягом наступних двох годин я старанно намагалася уникати його погляду і одночасно збагнути хоча б приблизно, чого саме хоче від мене листок із екзаменаційним завданням. Врезультаті, намагаючись максимально дотримуватись оригіналу, я каліграфічним почерком переписала все, що стояло в тексті завдання, і здала свої „розв`язки“ екзаменаційній комісії. Як розповів мені потім Женя, навіть при цьому мені вдалося зробити чотири помилки. Добре, що моїх батьків свого часу вдалося переконати відмовитися від ідеї зробити з мене програміста. Тим більшим було моє здивування, коли після роздачі залікових, я виявила в своїй навпроти словосполучення: „Основи програмування“ кількісний числівник: «П’ять“.

– Ну як, здала решту іспитів?– запитав голос із телефонної слухавки. – Вже ж закінчилася сесія. Чи не правда?

– Правда.– розгублено погодилася я, не знаючи, що робити далі: питати, звідки в нього мій телефон, дякувати за порятунок, вибачатися за „старого Хрона“, чи зробити вигляд, що нічого інакшого я і не сподівалася.

– То що, тепер можна буде випити разом з тобою кави, не забираючи твого дорогоцінного часу?

– Напевно,– я ще так і не прийшла до якогось однозначного плану майбутніх дій.