Коли вмирає Безсмертний
Шрифт:
Іван замислився, перехилився через поручні.
І раптом чиясь рука несміливо торкнулася ліктя. Озирнувся — знову легіонер, але вже не той, інший.
— Ваша схильність… — говорить, а сам так лагідно, так солодко усміхається. — Ваша схильність, тут глибоко… Відійдіть від поручнів, ваша схильність…
Що поробиш, мусив коритися. Плюнув спересердя, відійшов.
Брів замислений, не дивився, куди завертав, — заблукати тут неможливо. І вийшов не до головного входу академії, а з протилежного боку.
Роздивився:
За невисокими пластмасовими штахетами поблискувало величезне довгасте тіло транспортного штейпу. Він стояв колись на даху, і, гуляючи з Чактом, Іван не раз оглядав його. Залазили всередину — штейп тоді був поламаний і тому стояв відкритий. Чакт розповідав, як керувати такою машиною, як працюють її механізми.
Зараз штейп уже відремонтований і навіть пофарбований наново. Біля хвостового оперення, зіпершись на штахети, дрімає вартовий хичист.
Праворуч — густий хифовий парк. Між заростями безлистих рослин жовтою прозорою рідиною поблискує чималий басейн.
Іван підійшов ближче. Рідина хвилювалася, хоч вітру, як і завжди, не було. В стіні басейну темніло кілька квадратних отворів. З другого боку виходили товсті труби. Від рідини різко пахло чимсь хімічним.
І раптом в одному з квадратних отворів глухо загуркотіло, зашуміло, і прямо в басейн ринула лавина покидьків, недоїдків, папірців, іржавих бляшанок. Рідина закипіла, вкрилася бульбашками. Неприємний різкий запах ударив у ніс. Не минуло й цоти, як кипіння припинилося. Іван поглянув на дно — покидьків як не бувало, жодного шматочка! А прозора жовта рідина знову хвилювалась, немов важко дихала.
Так от куди дівається сміття! Тепер все ясно. Іван хутенько збігав додому, притягнув гамузом усі шедеври щактифської літератури і з легким серцем жбурнув їх у басейн. Рідина забулькала, закипіла і через мить знову стала прозорою.
За хифовими кущами стежкою пройшов Шат. «Слідкує, винюхує, собака, — стиха вилаявся Іван. — Ну нічого, донюхається, дослідкується…»
Після обіду знову пішов до Орро і, нарешті, застав вдома. Нічого не пояснюючи, непомітно тицьнув у долоню паперову кульку. Старий все зрозумів.
— Як здоров’я вашої, схильності? — ввічливо запитав він, а на шматку газетного паперу написав: «Іди до Кип-Кейпу. Жди мене на тому місці, де знайомився з нашими. Обережно, слідкують».
— Спасибі, на здоров’я не скаржусь, — теж ввічливо відповів Іван і ледве помітно кивнув головою. Погортав для годиться газети, посидів кілька цот і, сказавши, що поспішає, пішов.
І от вони вже біля поручнів. Внизу — місто, за спинами — Кип-Кейп. В парку жодної живої душі.
— Спасибі, однодумче, — тихо говорить Орро. — Спасибі за список, він нам пригодиться. А я вже скучив за тобою…
— А де ти був? — незручно якось Іванові звертатись на ти. Орро йому в батьки годиться. Незручно, та що вдієш, коли такий звичай тут. — Де
— До киптип’якового комбінату Хипіц посилав, свіжини, бач, забаглося! На всьому Зірбоні нема, мабуть, такого ненажери, як наш Хипіц.
— Що таке Зірбeq \o (о;ґ)н?
— Це ми, вамби, називаємо так нашу планету.
— А чому «вамби»? Ви ж не вамби, а шхуфи?
— О, ти в нас, бачу, зовсім ще не освічений… — всміхнувся Орро. — Доведеться трохи просвітить. Жаль, час непідходящий, а то б ми з тобою багато про що побалакали. Давай отут сядемо…
Сіли. Старий стомлено відкинувся на спинку лави.
— Ми, вамби, — задумливо почав він, — корінне населення материка. До утворення держави свідків материк так і називався — Вамбський. А тепер інакше… — Орро сумовито похитав головою. — Тепер — Щактиф. Спершу державу так назвали, потім материк, а після аптахетопу і всю планету. Трудовий народ говорить вамбською мовою, служителі та хичисти — щактифською. Звідки вона взялась? Кажуть, свідки створили. Як бачиш, нація ніби й одна, а говоримо по-різному.
— А на Щактифському материку ще якісь нації живуть?
— Ні. Гостюють, правда, інколи брати свідків з темної півкулі — дервердeq \o (а;ґ)си, тахeq \o (и;ґ)нди, але їх зовсім небагато. А чого це ти питаєш?
— Та от пісеньку чув на якійсь незнаній мові. Може, на вамбській? Щось «енббeq \o (о;ґ)ра, енббeq \o (о;ґ)ра …»
— Чи не оцю? — І, хитро посміхаючись, Орро тихо заспівав:
Барро доррeq \o (е;ґ)н енбeq \o (о;ґ)рра…
Ману гарду енбeq \o (о;ґ)рра…
— Еге ж, оцю! А на якій то мові?
— На вамбській. Знаєш, як у перекладі буде?
Зоряний шхуф — енборра…
Велетень наш — енборра…
— А що таке енборра? Про кого ця пісня?
— Іч який цікавий! — Орро знов хитро підморгнув. — Потім колись про цю пісню поговоримо, нехай покортить! А тепер давай про діло.
В місті неспокійно. Вчора трохи не взяли Магдеба, коли б не однодумці із заводського штейподрому, таки зацапали б. Магдебові допомогли захопити транспортний штейп, і він перелетів до хифових джунглів Гримучих Гір. Там, у районі гори Білої, — оце вже скоро тисяча діб — базуються два наші несхильницькі загони.
— От би мені туди… — зітхнув Іван. — Так остобісіло тут скніти!..
— Ні, однодумче, в академії тобі поки що безпечніше. Переліт до Білої гори… На це тільки в крайньому випадку можна зважитись. Про наші загони уряд давно знає. До Білої гори часто посилають каральні експедиції. І не завжди загони встигають відійти в глиб джунглів: багато однодумців головами наклали. Ходять чутки, що Хич готує армади для знищення не тільки джунглів, а й самих гір. Тому ми тебе й не переправляємо туди. А втім, всяке може статися, може, й тобі ще доведеться поблукать хифовими гаями… Справи наші невеселі, сьогодні заарештовано Зора.