Коли вмирає Безсмертний
Шрифт:
— Вони ж відлітали на експедиційному академічному штейпі, для чого ж їм повертатися на рейсовому?
Шат якось загадково всміхнувся і дуже спокійно відповів:
— Їх штейп ніколи вже не злетить.
— Чому?!
— Він уже злетів.
— Як злетів?
Шат насмішкувато і аж наче трохи презирливо подивився на Івана.
— Ви теж газет не читаєте? Живий ваш Чакт, живий і неушкоджений.
Повертався ні в сих ні в тих.
При виході з ліфта зіткнувся з розгніваним Купхейпом.
— Де ви пропадаєте? — по-баб’ячому репетував горбань. — Я вас шукаю уже дві тоци! Негайно збирайтеся! Зараз
— Куди, ваша схильність?
— Не смійте задавати питань! — горбань аж позеленів. — Тут… тут запитую тільки я! Через півтоци… ні, через чверть тоци щоб ви були біля штейпу! — Випаливши все це, горбань підтюпцем побіг до Тихого залу.
…Уже по тому, як штейп набирав висоту, Іван здогадувався, що летітимуть вони кудись далеко. Так воно й сталося. Давно вже за бортом повітряного корабля скінчились останні квартали, рівний, як стіл, степ стелився від обрію до обрію, потім рівнина непомітно перейшла в невисоке узвишшя, а штейп все летів, час від часу збільшуючи висоту.
На видноколі забіліли снігові вершини, круті хребти. Вище й вище забирався маленький повітряний корабель, мотори аж бриніли від перенапруги.
Нарешті, переваливши через хребет, почали знижуватись. Іван поглянув в ілюмінатор і побачив невеличке, заросле хифами плато в оточенні білих засніжених вершин. У самому центрі плоскогір’я, недалеко від маленького штейподрому, в буйних заростях білів будиночок під похилим зеленим дашком.
Коли їхній штейп стояв уже на плато, а горбань зустрівся біля мальовничої вілли з розчуленим К’юсом, з перших же слів хазяїна гості дізналися, що К’юс уже не редактор «Філософського вісника», що він у відставці і що це його власна дача
— Їх Шістдесят дев’ята схильність така мила особа, — витираючи сльози зворушення, зітхав К’юс. — Шеф так хвилювався, коли мене лаяв… У нього таке хворе серце… Я навіть не виправдовувався…
— А за що ж він вас лаяв? Мені, до речі, теж перепало, — признався Купхейп.
— О, мене було за що лаяти! Я зовсім не інформував їх Шістдесят дев’яту схильність про всі розмови, які веди мої підлеглі.
— А чому ж ви… не інформували? — щиро здивувався горбань. — Хіба це так важко?
— Ні, ні! — Замахав руками К’юс. — Це зовсім не важко! І навіть більше, я знаю, що це потрібно, конче потрібно для процвітання нашої держави… Але… — і К’юс аж очі опустив від сорому, — я так захоплювався наукою… Ви розумієте? Чистою наукою, що зовсім про це забув. Тепер мені так соромно… Але чому ми стоїмо? Ходімте, я вам покажу мій всесвітньовідомий Сад Філософів.
Вони йшли затишною алейкою. Білі, покручені гілляки хифів так густо нависали над головами, що, навіть безлисті, утворювали приємну прохолоду. Між кривих шишкуватих стовбурів пурхали прозорокрилі фит. «Щось про оцих фит Шістдесят дев’ятий говорив… — пригадував Іван. — Здається так: «Як фот, будьте пильні і мудрі, як фит, смиренні й лагідні…»
Їх Шістдесят дев’ята схильність… Цікаво, чому його так називають? І, не довго думаючи, взяв Іван та й запитав у К’юса про це.
Горбань ошкірився: не ваша справа, мовляв! А К’юс, навпаки, зрадів. Старий, як видно, дуже любив, коли в нього запитували і він мав можливість поділитися тими безмежними знаннями, що буквально переповнювали його ветху істоту.
— Шістдесят дев’ять — цифровий псевдонім шефа.
Тим часом хазяїн вивів гостей на невеличку галявину.
Під старим хифом за масивним старим столом сидів лисий, дуже старий служитель і, поклавши голову підборіддям на руки, про щось напружено думав. Стіл його був завалений цілими горами чистого й пописаного паперу, вкритого товстим шаром пилу. Видно було, що принаймні з місяць ніхто до нього не торкався.
— Мислитель Чеф, — тихенько, щоб не переривати нить роздумів свого колеги, відрекомендував науковця К’юс. — Ось уже четвертий рік працює Чеф над чотиритомною історією щактифської сатири. Він мій давній гість — всі чотири роки живе і трудиться в мене. Бачу, бачу, вам не терпиться дізнатись, які ж основні ідейні засади його роботи. Насамперед — періодизація. Всю історію щактифської… е-е… так би мовити, сатири мій колега…
Купхейпові уривався терпець. Йому б швидше вияснити свою справу, К’юс же обіцяв допомогти, але — на чиєму возі їдеш, того і пісню слухай. І горбань терпляче слухав.
— …поділив на чотири періоди. Ні, ви тільки збагніть: всю історію — на чотири! Це — геніально! Чи не так? Ось послухайте про кожен з цих періодів. Коротенько, звичайно… е-е… вибачте… — К’юс знітився, — більш детально я пояснювати не зможу, попереду ще стільки цікавого… У мене тут ціла академія. Ви ж знаєте, мабуть, що у вашого покірного слуги завжди гостюють найвидатніші вчені Щактиф.
Так от, чотири періоди. Присядьмо тут, на лаву. Період перший: народження й становлення. Почався цей період за володарювання Хича Тринадцятого Метушливого. Сатирики тої епохи відзначались надзвичайною сміливістю. Вони навіть бралися критикувать такі високі установи, як благочестиві, іменем Безсмертного утворені акціонерні товариства по виробленню й запровадженню перших апаратів так званої «механічної, абстрактно-сексуальної музики» (предка теперішнього спикту). Цей перший етап розброду і вільнодумства, на щастя, був короткочасним і великої шкоди державі не заподіяв.
Що така сатира нічого корисного для суспільства не дасть, це авторам чітко й цілком переконливо пояснили в Легіоні Любові. А вже те, що самим сатирикам нічого доброго не принесе така сатира, це автори, побувавши в Легіоні, зрозуміли самі. Вони й тоді були на диво догадливими. На цьому й закінчується перший період.
На другому, вищому, етапі сатирики викривали і таврували вже не окремі установи і навіть не окремих осіб, а цілі узагальнені, абстраговані пороки, вади, хиби в житті. Але й тут сатирики дуже швидко зрозуміли свої помилки.