Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
Шрифт:
— А де ж моя гусочка?
Подивились — нема. От вона й каже хазяїнові:
— Де я не бувала, такої пригоди не знала, щоб у мене що вкрадено!
Хазяїн і каже:
— То, може, ягнята затоптали її.
А лисичка:
— То вже як хоч, хазяїне, а віддай мені ягня.
Нічого робити. Віддали.
Узяла лисичка в мішок те ягня та й пішла.
Іде та й іде, — застає її знову ніч. От вона, побачивши хатку, стала проситися на ніч:
— Пустіть, люди добрі,
— Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі й лягти.
— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
— Добре, ночуй!
— А де ж я своє ягня подіну?
— Пусти в загороду.
От вона так і зробила. А вночі нищечком устала та й з’їла те ягня.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала та й питає:
— А де ж моє ягня?
Далі сіла та й давай плакати та примовляти:
— Де я не бувала, такої пригоди не знала, що одно було добро, та й те вкрадено.
Хазяїн їй і каже:
— Ото невістка гнала воли, то, може, й випустила.
От вона й каже йому:
— Ну, як собі хоч, хазяїне, а віддай мені невістку!
Свекор плаче, свекруха плаче, син плаче, діти плачуть. А лисичка таки зав’язала невістку в мішок. От іще вона не вийшла, та якось там на часинку одвихнулась із хати, а син узяв, вив’язав з мішка невістку, а ув’язав собаку.
Прийшовши, лисичка взяла, не розв’язуючи, той мішок з собакою та й понесла. Несе та ще й приказує:
— За курочку — качечку, за качечку — гусочку, за гусочку — ягнятко, а за ягнятко — невістку!
Та як струсоне тим мішком, а собака: «Авурр…» А лисиця:
— А, капосна невістко, пособачилась! Ану, гляну на тебе, яка ти є.
Сіла та й розв’язала мішок. Тільки розв’язала — собака звідти як вискочить! Вона навтіки, собака — за нею та далі в ліс… от-от дожене! Ні, таки добігла лисичка до нори, заховалась. Сидить вона в норі, а собака — над норою, не може влізти. А лисичка і давай питатися ушей:
— Ушечки мої любі, що ви думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?
— Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.
— Спасибі ж вам, мої любі ушечки, я вам сережки золоті куплю.
Тоді до очей:
— Що ви, оченьки мої любі, думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?
— Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, туди-сюди розглядали, щоб хорт не догнав, золотої кожушини не порвав.
— Спасибі ж вам, мої оченьки любі, я вам золоті окуляри куплю.
Потім до ніг:
— Що ви, ніженьки мої любі, думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?
— Те ми,
— О, спасибі ж вам, мої ніженьки, я вам куплю червоненькі черевички зі срібними підківками.
— А що ти, хвостище-помелище, думало-гадало, як від того проклятого хортища втікало?
А хвіст розсердився на те, що лисичка до нього так неласкаво заговорила, та й каже:
— Те я думав-гадав, поміж ногами плутав, щоб хорт догнав, золоту кожушину зняв.
Розсердилась лисиця на хвоста та й вистромила його з нори:
— На тобі, хортище-собачище, хвоста, відкуси, поки біле!
А хорт як ухопився, так увесь і відкусив.
От тоді лисиця пішла між зайці. А зайці ще тоді хвостатими були. Побачили вони, що лисиця куца — давай з неї сміятися. Вона їм і каже:
— Дарма, що без хвоста, але я вмію хоровода скакати.
— Як?
— Та так. Тільки треба вам хвости позв’язувати, то й ви навчитесь.
— Ну, позв’язуй!
Позв’язувала їм хвости, а сама збігла на шпиль та звідтіля як гукне:
— Тікай, бо йде вовчище!
Зайці як сунуть в усі сторони, — так хвости й пообривали. Після того, як посходились докупи зайці, бачать — усі без хвостів. От і давай питатись один одного:
— Ти був у лисички?
— Був.
– І я ж, братику, був!
Почали вони змовлятись, щоб як-небудь віддячити лисиці. А вона підслухала, бачить, що лихо, та мерщій з того лісу, більше про неї й не чули.
Лисичка-суддя
Двоє котиків веселих добули собі хитро-мудро грудочку сиру. Одбігли з ним подалі й почали радитися, як його краще поділитися. Та ще й поділитися так, щоб не було кривди ні тому, ні тому, — щоб якраз по правді рівнесенько розділити.
Один котик і каже:
— Давай поділимо отак, упоперек! А другий каже:
— Ні, розділимо краще вздовж!
Отак і сперечаються. Коли це біжить лисичка. Побачила вона котиків, угледіла грудочку сиру, зупинилася та й питає:
— А що тут у вас таке? Про що сперечаєтеся?
— Так і так, — розказують котики, — ось не знаємо, як нам краще поділити грудочку сиру.
— Е, — каже лисичка, — це можна дуже добре зробити! Ось дайте, я вам поділю!
Котики й оддали їй грудочку сиру, щоб вона розділила. Лисичка переломила грудочку сиру надвоє, а далі й каже:
— Ні, цей шматочок — більший, треба порівняти!
Та й над’їла один шматочок.
— А тепер, — каже, — оцей більший, треба його трішки підрівняти, щоб по правді було! Не можна ж, щоб котромусь із вас кривда була!