Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
Шрифт:
І знов над’їла. Та так рівняла, рівняла, — то той шматочок над’їсть, то той, — поки стало два зовсім маленьких шматочки.
— Ну, — каже лисичка, — оце ж маєте тепер уже зовсім однаковісінькі шматочки, хоч і на важницю покладіть!
— Ну, добре, — кажуть котики, — але ж ти багато нашого сиру з’їла! За що ти стільки нашого добра взяла?
— Як — за віщо?! — одказала лисичка. — А я ж вас поділила!
Лисичка та журавель
Були собі лисичка й журавель.
— Приходь, — каже, — журавлику, приходь, лебедику! Я для тебе — як для себе. Я для тебе — як для себе.
От приходить журавель на ласкаві запросини.
А лисичка наварила кашки з молоком, розмазала по тарілці та й припрошує:
— Призволяйся, журавлику, призволяйся, лебедику!
Журавель до кашки — стукав, стукав дзьобом по тарілці — нічого не вхопить.
А лисичка як узялася до страви — лизь та лизь гарненько язиком, поки сама всю кашу чисто вилизькала.
Вилизькала та до журавля:
— Вибачай, журавлику, — що мала, тим тебе й приймала, а більше нема нічого.
— То спасибі ж, — мовить журавель. — Приходь же, лисичко, тепер ти до мене в гості.
— А прийду, журавлику, прийду, лебедику!
На тому й розійшлися.
От уже лисичка йде до журавля в гостину. А журавель наварив такої-то смачної страви: узяв і м’яса, й картопельки, й бурячків — усього-всього, покришив дрібненько, склав у глечичок з вузькою шийкою та й каже:
— Призволяйся, люба приятелько, не соромся!
От лисичка до глечика — голова не влазить! Вона сюди, вона туди, вона й боком, і лапкою, і навстоячки, і зазирати, й нюшити… Нічого не вдіє!
А журавель не гуляє: все дзьобом у глечик, усе в глечик. Помаленьку-помаленьку — та й поїв, що наварив. А тоді й каже:
— Оце ж, — каже, — вибачай, лисуню, що мав, то тим і приймав. Та вже більше нічого не маю на гостину.
Ох і розгнівалася ж лисичка! Так розсердилася, що й подякувать забула, як годиться, чемним бувши.
Так-то їй журавлева гостина до смаку припала!
Та від того часу й не приятелює з журавлями.
Лисичка та журавель
Були собі журавель та лисичка. Ото й зустрілися якось у лісі.
Журавель каже:
— Прийми мене, лисичко, на зимівлю, то я тебе навчу літати.
— Добре, — каже лисичка.
Прийняла його лисичка; от і живуть вони у лисиччиній норі.
Аж дізналися стрільці, що в норі живуть журавель з лисичкою; стали вони розкопувати ту нору. Лисичка й каже до журавля:
— Скільки в тебе думок?
— Десять, — журавель каже. — А в тебе скільки?
— Одна.
А далі знов каже лисичка до журавля:
— Скільки в тебе думок?
— Дев’ять. А в тебе скільки?
— Одна.
Тоді знов лисичка каже:
— Скільки в тебе думок?
— Вісім. А в тебе скільки?
— Одна.
Та так усе лисичка питає журавля, а той усе по одній зменшує. А далі лисичка каже, як уже стрільці ближче почали копати:
— Скільки, — каже, — в тебе думок?
— Одна, — відказує журавель, — а в тебе?
— Одна.
— Яка ж у тебе думка?
А журавель каже:
— Така: я ляжу поперед у норі і притаюсь — буду наче неживий; вони мене й візьмуть у руки, почнуть роздивлятись, то ти втікай; вони кинуться до тебе, тоді й я полечу.
Докопалися стрільці до журавля, взяли його в руки та й кажуть:
— От тобі й маєш! Лисиця задавила журавля… киньмо його, то вже наш; докопаймося ще до лисиці. Тільки вони це кажуть, а лисичка з нори фіть! — і пішла в ліс. А журавель пррх! — полетів.
Ото й почали вони скликатися докупи, журавель в лисичкою. Лисяця каже:
— Куме!
А журавель:
— Кумо!
Лисиця каже:
— Куме!
А журавель:
— Кумо!
Лисичка й каже:
— Гов!
Поскликались вони докупи. Лисичка каже:
— Навчи ж мене літати за те, що я тебе перезимувала.
— Добре, — каже журавель, — сідай на мене!
Лисичка сіла на журавля, журавель підлетів угору, так як з хату, пустив лисичку на землю та й каже:
— А що, добре літати?
— Добре!
Журавель злетів до неї та й каже:
— Сідай на мене знов.
Вилетів журавель вище хати, пустив її й питається:
— А що, добре літати?
— Добре!
— Сідай же ще на мене!
Лисичка сіла, а журавель вилетів з нею високо-високо, так, що й оком не бачити, знов пустив лисичку та й питається:
— А добре літати?
Дивиться — аж тільки кісточки лисиччині лежать.
Лисичка та курочка
Як був собі дід та баба, та була в їх курочка і яблунька. І родили на тій яблоньці яблука золоті і срібні. От лисичка внадилась до тієї яблуньки. А дід та баба взнали, що лисичка яблучка їла, — так у їх нікого було послать. Вони взяли курочку і прив’язали коло яблоньки, думали: як побачить, то не займатиме яблук. Дід взяв і перелічив яблука всі.
Приходить лисичка вночі. Курочка як закричить. Дід вибіг із хати з кочергою і почав ганяться за лисицею. І не вбив. На другу ніч прив’язав уп’ять курочку. Приходить лисичка уп’ять. Курочка уп’ять як закричить! Вибігла баба з днищем, ганялася… І вона не вбила.
От вони — що робить? «Де б його нам дитинку купить, щоб лисичку уночі зловила?» А один чоловік і каже: «Буде у вас через місяць дитина». От вони стали такі раді і прив’язали вп’ять курочку до яблуні.
Приходить лисичка вночі і вкрала курочку. Украла курочку і понесла у свою хатку і хотіла вже різать. А в баби та діда родився вже син. От баба і дід посилають свого сина Івана: «Іди до лисички».