Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
Шрифт:
Пішли. Йдуть, йдуть, аж стоїть мужикова кобила в лісі, прип’ята на довгім аркані, пасеться. Лисиця притягла трохи того аркана, зробила петлю, викопала ямку, на ту ямку поклала ту петлю з вірьовки і каже вовкові: «Ану, куме, кладіть сюди лапу та й кажіть за мною форму:
Служу государю і Богу,
І кладу у петлю ногу,
І держу вірно і кріпко,
Поки скажуть годі, -
і держіть же, кумчику, так ногу і кажіть цю форму тричі».
А сама пішла за кущ та як наляка кобилу; а та кобила як рвоне, вовкові ногу зашморгнула. Вовк завив, а кобила як побіжить, одірвала вірьовку з вовком та біжить, а вовк за нею тягнеться та кричить.
А кобила ще швидше біжить і притягла вовка до мужика в двір. А туди збіглись люди і зробили над тим вовком самосуд.
А лисиці цього й треба було.
Воли і цап
Був чоловік, мав пару волів і дуже ними тяжко робив. Аж одного разу ввечір прийшли вони додому, дуже ся тяжко напрацювали і зачали говорити один до другого, що тяжке орання мали, дуже ся змучили. А цап то почув і каже: «Які ви дурні на цисе. Я, бувши вами, зараз би-м ся зробив слабий, і ґазда не піде одним биком орати».
Ґазда стояв під стайнев і то всьо слухав, що вони говорили, тому вже знав наперед, що вони гадають робити. На другий день рано приходить до стайні, а бик один лежить уже, як звикле, сумує, бо він слабий. Ґазда не дає йому їсти, бо каже, що слабий їсти не хоче. Тому здоровому дав їсти, погодував його і пішов з ним орати разом із цапом. А як відходив рано з дому, то казав жінці, щоби їсти волові не дала, ані води. І так бик лежав цілий день голоден і без води за ту кару, що ся зробив слабим.
Той знов, що пішов з цапом орати, був дуже злий на цапа, бо йому зле було з ним орати, а сей був злий на цапа, же стояв голоден і цілий день нічо не їв. То ввечір, як ся посходили, то би були цапа забили з тої злості, що він їх так зле нарадив, бо вни хоть були помучені, ліпше було обом робити.
Ворона і гадина
Одного разу поклала собі ворона на дереві гніздо і нанесла яєць. А у тім дереві, у споді у корінню, мала і гадина гніздо. Але ворона висиділа молоді і ходила шукати молодим поживлен-ня. Далеко літала і збирала, що могла, аби погодувати діти. Приходить она одного дня до гнізда, дивиться — бракує одного вороняти. Що би се було? Но дуже їй жаль було за дитинов, але що мала робити? Другого дня забракло знов одного вороняти. І так за тиждень не стало і одної дитини. Дуже лементувала ворона, що якийсь злодій так виїв її діти, що она не виділа, але не могла на то ніц порадити. Но мусіла она наново нестися і сидіти.
Висиділа она знов молоді, пішла їм шукати поживи. Приходить — знов бракує… І так раз по раз пропадало по вороняті, що лишилося лиш одно. Але як мало пропасти посліднє, то ворона зловила злодія. Сіла она собі на друге дерево і дивиться, хто буде іти до гнізда, та й побачила, що та гадина, що мала гніздо у корінню, вилізла на дерево і з’їла її дитину.
Думала ворона і гадала, а трудно було того злодія вигнати. Але видів то лис і зараз їй порадив: «Тут, — каже, — зараз прийде князівська дочка купатися до ріки, і як буде з себе одежу здоймати, то буде мати на шиї злотний ланцюжок. Ти коби-с тот ланцюжок озьмила у дзьоб і занесла до тої нори гадячої, то буде добре».
І так ворона зробила. Але слуги уздріли, що ворона ухопила ланцюжок, і надзирці, надзирці та й дивляться. А ворона спустилася до гадячої нори і там упустила ланцюжок, а сама відлетіла на друге дерево і дивиться з вершка, що то з того буде. Слуги надійшли до того дерева до коріння і дивляться у нору, а там ланцюжок блищить си. Але що трудно було його дістати, то мусіли копати і добули при тій нагоді і гадину та й її убили.
Так-то ворона позбулася свого тяжкого ворога і уже собі дальше мешкала у своїм гнізді спокійно.
Ворона й рак
Якось-то виліз на землю рак із своєї печери, а ворона поблизу стрибала, побачила та й ухопила його.
Вхопила, держить у дзьобові міцно та й думає, як би то за нього краще взятися, щоб із’їсти.
Бачить рак, що непереливки, та й пустився на хитрощі. Каже вороні:
— Ой, вороно, вороно! Знав я твого батька — що ж то за хороший птах був! Розумний який, Боже!
— Угу, — каже ворона, а сама так цупко держить рака, не розтуляє дзьоба ні трішки.
— Ой, вороно, вороно! — промовляє знову рак. — Знав я й твою матір, і що ж то за моторна та мила птаха була — куди іншим воронам до неї!
— Угу! — знову обережно проказує ворона.
— Ой, вороно, вороно! — таки одно править рак, — знав я й братів твоїх та сестер; що ж то за гарні та вдатні були! Сказано — хорошого роду!
— Угу! — все однаково відмовляє ворона.
— Але ж, — каже рак, — ти всіх їх переважила: такої прехорошої, такої розумної, такої премилої птахи і в світі нема! Правда ж?
Від тих слів ворона так стішилася, що забула за все та й гукнула:
— Еге!
Мовивши теє, ворона і розщепила рота; рак тоді — плюсь у воду! Тільки його й бачила ворона!
Отак-то піддурив рак ворону, а чим: облесливим словом! Велику силу має воно…
Ворона та лисиця
Бо то була собі стара лисиця і не могла нічого де злапати. І лягла собі на болоті і лежить. Але прилетіла ворона, сіла на голові і дзьобає її очі. І тая лисиця перекинулася і злапала ворону. І ворона проситься в неї: «Ти стара, і я стара — не псуй собі зубів, а пусти мене». І каже до лисиці: «Лети зо мною до мене до двора, там в дворі роблять масло, і ти будеш масло їсти, то не будуть тебе зуби боліти». І прилетіла ворона з лисицею під браму і каже лисиці: «А ликай масло!». Але вилетів пес і біжить за лисицею. І вона прибігла до своєї ями і влізла і питає своїх ніжок: «А що ви, ніжки, гадали, як-їсьте до ями втікали?» — «Ми тоє гадали, щоби-сьмо втікли і щоби нас масло не помастило». І тая каже: «Ну, то куплю вам черевички за тоє! А ви що, вушка, гадали, як-їсьте до ями втікали?» — «Ми слухали, чи далеко масло за нами поспішає». — «Ну, то куплю завушнички вам! А ти, що, хвосте, гадав, як-їсь до ямки втікав?» — «А я то за пень, то за колоду, аби масло лисицю помастило». А вона тогди з ями: «На, масло, хвіст, коли він такий!» Пес злапав за хвіст і лисицю з’їв.
Голе телятко і вовк
Голе телятко пішло в Київ Богу молиться. Іде, а йому назустріч біжить вовк. «Здрастуй, голе телятко!» — «Здрастуй, сірий, кудлатий вовче!» -
«Куди ти, голе телятко, йдеш?» — «В Київ Богу молиться». — «А тут буде небо валиться, так возьми і мене з собою». — «Іди», — каже голе телятко.
І пішли умісті. Ідуть, ідуть, а назустріч їм біжить кривий вовк. «Здрастуй!» — каже кривий вовк. «Здоров!» — «Куди ви йдете?» — «В Київ Богу молиться». — «А тут буде небо валиться, так прийміть і мене». — «Іди».