Конотоп
Шрифт:
Це - фортуна! Будь-який журналіст, який в усі часи писав польською мовою, міг лише мріяти про таку велику пригоду. Подорож через Україну в огні, через Україну XVІІ ст. у товаристві чотирьох найвідоміших леґендарних і майже міфічних рицарів-гусарів.
Пан Ян Борзобогатський - рицар римської доблесті, відомий навіть серед польського рицарства рідкісною хоробрістю, суворий, але водночас романтичний воїн. Взірець шляхтича.
Пан Міхал Господаровський - найкращий у світі фехтувальник на шаблях, маленького зросту, але духу
Пан Цезаріус Зайонц - колосальної сили і великої вчености у латині рицар, високий і сором’язливий, відомий на всю Европу тим, що воює дворучним мечем свого предка - героя Грюнвальдської битви. Дуже набожний, перед тим, як відрубати голову черговому супостатові, блискавично проказує впівголоса Pater noster.
Пан Єжи Малінка - леґенда корчмів і шинків, може випити і з’їсти до безкінечности, що й не дивно з огляду на його черево, схоже на невелику клуню зубожілого шляхтича-однодвірця, має дуже розмиту границю між правдою і вимислом у частині його оповідей, яка стосується подвигів, власне, пана Малінки.
Пригод у цій нелегкій подорожі з Варшави в Конотоп з нашим невеликим, але вельми потужним загоном, сталось чимало, всіх не переповісти. Але про одну не можу не розповісти. З аґентурних донесень, які нам люб’язно надали офіцери генерального штабу збройних сил Речі Посполитої, ми знали, що Київ тимчасово перебуває в руках московських окупантів під орудою воєводи Шереметьєва та стольника Барятинського, тому змушені були обійти це древнє місто манівцями.
… Сутеніло. Ми під’їжджали до невеликого липового гаю, за яким уже невимовною свіжістю давав про себе знати Дніпро. Велика сарматська ріка.
– Не завадило би перепочити та й підкріпити тіла свої, - весело сказав пан Малінка, - про дух не буду, - він хитро глипнув на пана Цезаріуса, - дух же бо кріпкий, але тіло…
– Поки стемніє, треба перебиратись на лівий бік, там і відпочинемо, - владно сказав пан Борзобогатський.
– Sіne іra et studіo, - погодився з ним пан Цезаріус.
Ми з паном Господаровським теж, але мовчки, погодилися з нашим командиром. В’їхали в липовий гай. Це був не дикий ліс, а добре доглянутий парк, дбайливо насаджений українськими бджолярами для того, аби бджоли мали де брати ні з чим не зрівнянний липовий нектар. Запах був, як у нашому католицькому раю.
– Ad paradіs, - побожно мовив пан Цезаріус.
Ми всі благоговійно мовчали.
– Дивіться, братове, - раптом тривожним шепотом прошипів гостроокий малий рицар Господаровський.
– Якісь люди в глибині гаю.
– То не люди, то мародери, - сказав категоричний пан Борзобогатський, - вони обдирають липи.
Справді, якісь бородаті люди в чудернацьких кафтанах заповзято обдирали наші польсько-українські липи. Поряд на землі лежала їхня зброя: шаблі, списи, луки в сагайдаках, якісь варварські сокири, навіть кілька старомодних ґнотових рушниць - пищалей.
– Ха, - зневажливо
– Barbarі, - підтримав його пан Цезаріус.
– Але навіщо вони це роблять?
– здивовано спитав пан Господаровський, виймаючи шаблю з піхов.
– З липової кори вони справляють собі такі чобітки, - відповів обізнаний у московському питанні пан Малінка.
– Чобітки з кори, - недовірливо подивився на нього пан Господаровський, - чи ти, твоя милість, медом обпився?
– Іn re?
– теж не повірив пану Малінкови пан Цезаріус.
– Справді, - гарячкого заторохтів пан Малінка, - мій дядько, царство йому небесне, ходив свого часу разом з йогомосць Жолкевським та йогомосць Сагайдачним Москву палити, тож бачив, як тамті людове майструють собі чобітки з липової кори, - лапті називаються.
– Як, як?
– перепитав пан Господаровський.
– До зброї!
– тихо скомандував пан Борзобогатський.
– Aux armes!
– продублював для себе французькою цю команду пан Цезаріус.
Ми налетіли на москву, як п’ятеро шулік на зграю гусей. Те, що ми вдарили зненацька, а не просурмили виклик до бою, за рицарським звичаєм, мало два виправдання: по-перше, наші супротивники були далеко не рицарі (які ж бо рицарі в лаптях), по-друге, раптовість компенсувалась чисельною - в сто разів - перевагою ворога - москви було не менше п’ятисот стрільців. Нас же - п’ятеро.
Пан Борзобогатський зі своїм, подібним до блискавки, кончаром нагадував мені Ахілла, що вривається у бойові порядки троянців, він сіяв смерть і каліцтво наліво і направо, москва бризкала кров’ю і розбігалась у різні боки…
Пан Господаровський зі своєю непереможною шаблею встигав рубати супостата з швидкістю неймовірною, це був Аякс XVІІ-го століття, мужній і майстерний.
Пан Цезаріус був схожий на Геракла, який своїм леґендарним дворучним мечем одним махом, як голови поганої Гідри, зрубував по дві, а один раз - навіть три, голови кровожерливих московитів.
До пана Малінки більше би годилося порівняння з хитромудрим Одісеєм, бо бив він не стільки силою, скільки хитрістю, він орудував двома руками - шаблею і ятаганом, тому його суперникам доводилось не з медом.
П’ятим героєм цієї звитяжної квінтети був… ну що там приховувати, ви знаєте, - ваш кореспондент, кохані читачі. Я рубався з ворогами Речі Посполитої, як Марій з ворогами Римської республіки, як спартанець під Термопілами, як Еней на руїнах Трої… але, мабуть, слід бути скромнішим…
Московці поволі отямились і почали ставати до бою, ось п’ятеро бородатих липодерів зі списами й алебардами накинулись на пана Малінку. Він же не став випробовувати долю, а зімітував втечу, коли москва кинулась за ним, він рвучко повернувся і порубав усіх п’ятьох…