Кораловий острів
Шрифт:
Хижа була грубої й простої будови. Завдовжки вона мала не більше як дванадцять футів, завширшки десять, а заввишки футів сім чи вісім. Вона мала одне вікно, або, точніше, невеличку раму, в якій, може, колись стояла шибка, але нині порожню. Двері були надзвичайно низькі, збиті з грубих дощок, а дах покритий широким кокосовим і банановим листям. Але вся вона перебувала в стані цілковитої руїни. Мох і бур'яни росли по всіх усюдах. Дерево зовсім подірчавіло; дах замалим не провалився і, здавалося, тримався лише на густому плетиві витких рослин та галузок, що за ті роки, коли хата стояла пусткою, вкрили його майже цілком; а над ним простяглися дебелі пишно-зелені віти хлібного дерева та інших дерев, кидаючи густу похмуру тінь над обійстям, ніби оберігаючи його від денної спеки і світла. Ми довго розмовляли
Спочатку Джек спробував зазирнути у вікно, але що дерева, як я вже казав, кидали густу тінь, а всередині панував морок, то він нічого не зміг роздивитися; отож ми натиснули на клямку й відчинили двері. Клямка була залізна й майже зовсім поточена іржею. В такому стані були й завіси, які зарипіли, коли двері відчинилися. Увійшовши, ми спинились, як укопані, й озирнулися навколо, вражені моторошною тишею. Але те, що ми побачили, просто нас приголомшило. В кімнаті не було ніякої обстави, крім невеличкого дерев'яного ослона й залізного казанка, майже суцільно поточеного іржею. В найдальшому кутку стояло низеньке ліжко, на якому в купці пороху лежали два кістяки. Ми підступили до них; серця наші калатали. Один був кістяк чоловіка, другий — собаки, що простягся поряд, поклавши голову йому на груди.
Відкриття те нас вельми схвилювало, і ми насилу стримували сльози, споглядаючи сумні останки. За хвилю ми завели розмову про бачене та почали роздивлятися по хаті й поза хатою, сподіваючись дізнатися ймення та історію життя бідолахи, який помер у самотині і за яким ніхто не тужив, окрім кота і вірного пса. Та ми нічогісінько не знайшли, ані книжки, ані клаптика паперу. Знайшли тільки спорохнявілі рештки, що колись були одягом, і стару сокиру. Проте на тих речах не було жодної позначки, і, зауваживши їхній стан, ми переконалися, що вони пролежали вже багато років.
Аж тепер ми збагнули, чому на вершині гори були пеньки з повирубуваними ініціалами, хто посадив цукрову тростину та звідки взялися інші сліди людини, які ми зауважили під час походів по острову. Ми дуже засмутилися, подумавши, що нас теж може спіткати така сама доля, якщо ми осядемо тут на багато років і нас не врятує який-небудь зайшлий корабель або тубільці, що припливуть на острів. Не маючи жодних вказівок, чому цей бідолаха опинився в такому відлюдному місці, ми почали розмірковувати, що його сюди привело. Я вважав, що він моряк з розбитого корабля, команда якого тут уся загинула, окрім нього, його собаки й кота. Але Джек схилявся до думки, що він утік з корабля і взяв із собою задля товариства собаку й кота. Думали ми й про те, як по-різному повелися собака й кіт. Один-бо загинув як відданий друг біля свого господаря, поклавши йому на груди голову, а інший визнав за краще податися в ліс і прожив там, полюючи, в самотині до глибокої старості. Однак ми не вважали, що котові бракувало відданості, бо не могли забути, як він зрадів, уперше нас зустрівши; ми переконалися, що собака з натури був набагато некорисливіший, аніж кіт, він-бо не тільки не схотів жити по смерті свого господаря, але й, коли довелося помирати, підповз до його тіла й поклав голову на мертві груди.
Ми замислено роздивлялися все, що було в хаті, аж раптом почули радісний Пітерів вигук.
— Слухай-но, Джеку, — мовив він, — оця річ напевне нам згодиться.
— Що там таке? — спитав Джек, кинувшись до нього через кімнату.
— Старий пістоль, — відповів Пітер, піднімаючи зброю, яку він щойно витяг з-під купи трухляків і сміття, що лежала в кутку.
— Атож, він би нам знадобився, — мовив Джек, його розглядаючи, — якби ми мали хоч трохи пороху, а так праща й лук, мабуть, стане в більшій пригоді.
— Твоя правда, я про те й забув, — сказав Пітер. — Та все одно візьмім його; коли не буде сонця, кресатимемо кременем із пістоля вогонь.
Пробувши там добру годину і не знайшовши більше нічого вартого уваги, Пітер узяв старого кота, що дрімав на ослоні, де ми
Провадячи наш похід, до кінця дня ми обстежили інший бік великої долини, який так мало відрізнявся від місць уже описаних, що я не буду розповідати про нього докладно. Можу проте зазначити, що ми не зовсім позбулися гнітючого настрою, аж поки дійшли до свого куреня, а дійшли ми туди пізно ввечері й побачили, що всі речі лежать там, де ми їх і залишили три дні тому.
РОЗДІЛ XII
Щось сталося з саджавкою. — Джекова мудрість і Пітерове зухвальство. — Дивовижна крабова поведінка. — Добрі побажання тим, хто живе далеко від моря. — Джек починає споруджувати невеликого човна
Спочинок милий і для тіла, і для душі. Проживши довго на світі й зазнавши мінливості зрадливої долі, я переконався, що хоч як би людині велося добре, їй треба через певні проміжки часу цілковитого відпочинку — на додаток до тих годин, що ми бавимо в спокої щоденно. І характер, і тривалість того відпочинку залежить від вдачі людей, а також від обставин, у які вони попадають. Для тих, хто працює, напружуючи розум, за відпочинок править фізична праця. Для тих, хто працює фізично, за відпочинок править глибокий сон. Для пригнічених горем, утомлених життям і засмучених за відпочинок правлять радощі та мир душевний. Більше того, я гадаю, що для легковажних, безтурботних веселунів, пересичених скороминущими втіхами, навіть сум править за своєрідний відпочинок, хоч, може, його слід краще назвати переміною, аніж відпочинком. Та є один різновид людей, позбавлених відпочинку, — не може бути відпочинку для злих. Про них я згадую лише між іншим, бо маю на увазі не душевний спокій, а спочинок для душі та тіла.
Цього спочинку ми вельми потребували, коли вернулися додому, і він здався нам украй солодким по тій мандрівці, про яку я вам щойно переповів. Мандрівка та була не дуже довга, але ми вклали в неї стільки завзяття, що тіло наше пойняла неабияка втома. Розум наш теж був вельми виснажений після всіх тих несподіванок, тривог і роздумів; отож, повернувшись під захисток свого куреня й полягавши, ми відразу ж поринули в глибокий сон. Я кажу це цілком переконано, та й Джек опісля твердив те саме, і хоч Пітер категорично заперечував, але я чув, як він захропів щонайбільше за дві хвилини по тому, як ліг. Отак ми переспали всю ніч та весь наступний день, жодного разу не прокинувшись і навіть з боку на бік не перевернувшись. Коли ми зрештою розплющили очі, сонце вже схилилося до заходу, і ми були такі знеможені, що встали тільки, аби щось перехопити. Як зауважив, позіхаючи, Пітер, ми поснідали, коли з обіду звернуло, а тоді знову полягали й спали аж до пізнього ранку.
Після такого спочинку ми почувалися на добрій силі, але дуже тривожились, аби не погубити лік дням. Тривожилися тому, що, відколи попали на острів, пильно лічили дні, аби знати, коли буде неділя, бо в неділю ми поклали нічого не робити, а тільки спочивати. Однак, поміркувавши, ми дійшли одностайного висновку, що спали один день та дві ночі, і по тому нам стало легше на душі.
Ми подалися притьмом до нашого підводного саду, щоб скупатися й подивитись, як поживає риба, що я її напустив у саджавку. Вода в саду виявилася ще прозорішою й принаднішою, аніж завжди, тож ми з Джеком пірнули в глибінь і заходилися бавитись серед барвистих коралових чагарів, а Пітер борсався на поверхні й намагався хвисьнути нас ногою, коли ми попід ним пропливали. Вдягнувшися, я поспішив до саджавки, та, на превелике своє диво й горе, виявив, що майже всі тварини загинули і вода засмерділася! Я дуже засмутився й почав дошукуватися причини.