Кораловий острів
Шрифт:
«Звідкіля це ти, шибенику, взявся, і що тобі тут треба?»
«Вибачте, сер, — відмовив я, салютуючи, — я ваш новий юнга».
«Новий юнга! — вигукнув він, тупнувши ногою. — Я не наймав нового юнги. Вся моя команда в повному складі. Ти пускаєш туману, малий мерзотнику. Насправді ти втік з дому, авжеж утік».
І капітан почав несамовито бігати палубою й лаятися на відчай душі. Самі розумієте: він страшенно сердився, що йому доведеться спинити корабель, спустити на воду човна й згайнувати півгодини часу, щоб висадити на берег якогось хлопчака. А стати борт до борту з буксирним пароплавом, аби мене на нього пересадити,
«Ти, мерзотнику, втік із дому».
«Неправда», — відмовив я сердито, ляпас-бо добрий був.
«Слухай-но, хлопче, ти плавати вмієш?»
«Авжеж», — кажу я.
«Ну, то гайда на берег».
І, схопивши за штани й комір, він пошпурив мене за борт у море. Люди на човнах, угледівши таку оказію, спинилися, але як переконалися, що я вмію плавати, не стали мене рятувати, і мені довелося самотужки до хвилеріза добиратися. Отож бачиш, Релфе, я й справді вертався плавом із першої своєї подорожі.
Джек засміявся й поплескав Пітера по плечі.
— Розкажи нам про свічкове дерево, — попросив я. — Ти ж бо почав був про нього розповідати.
— Твоя правда, — мовив Джек, — але боюся, що я майже все позабував. Здається, горіхи в нього десь такі завбільшки, як волоські, а листя, якщо не помиляюся, біле. Але я не певен.
— Гм-гм! — гмукнув Пітер. — Саме сьогодні я бачив таке дерево, як ти кажеш.
— Невже? — вигукнув Джек. — А далеко звідси?
— За півмилі, не більше.
— То веди мене до нього, — мовив Джек, — хапаючи сокиру.
За кілька хвилин ми вже пробиралися втрьох крізь чагарі, а Пітер вів перед.
Скоро ми дійшли до того дерева. Джек пильно його оглянув і вирішив, що, мабуть, воно таки свічкове, його листя мало гарний сріблисто-білий колір і чудово вирізнялося на тлі навколишньої темної зелені. Ми відразу ж понапихали повні кишені горіхів, а тоді Джек сказав:
— Тепер, Пітере, вилізь на оту кокосову пальму та виріж мені довгу галузку.
Пітер скоро вернувся з галузкою, хоча йому довелося попоморочитися, бо пальма була висока, а він звик рвати горіхи з молодих дерев і не часто лазив на великі. Листя на гілляці було таке здоровецьке й грубе, що ми дивом дивувалися. Коли подивишся здалеку на кокосову пальму, то впадає в око високий рівний стовбур без єдиної гіллячки, лише на самісінькій вершині буяє крона пір'ястого листу, що ворушиться на вітрі, наче м'які опахала. Але побачивши зблизька те листя чи галузки, ми виявили, що вони мають міцне стебло, футів п'ятнадцять завдовжки, а на них з обох боків почережно насаджені вузенькі гострі листочки. Та найбільше нас здивувала чудернацька плівка, схожа на матерію, що сповивала гнізда листків. Пітер сказав нам, що насилу одірвав галузку від стовбура, бо та плівка огортала все дерево, а також, як він спостеріг, інші галузки, надійно підтримуючи широке листя, коли подував борвій. Я не перебільшив, назвавши ту плівку матерією. Розповідаючи про все, що я бачив під час вікопомних мандрів південними морями, я дуже пильнував, аби нічого не перебільшити і не ввести читача в оману. Отож запевняю вас, що плівка страшенно скидалася на грубу брунатну бавовняну тканину. Посередині її було шво чи волокнина, від якої розходилися інші волокна, такі завтовшки, як щетина. Ті
Джек узяв пальмовий листок і, видерши середню жилку, чимдуж подався до табору. Там він розвів невеличке вогнище, підсмажив злегка горіхи й поздирав з них лушпиння. По тому взявся проколювати їх гостряком ні на що не придатного пенала, бо кращого інструмента не було. Далі нанизав їх на жилку з листка, підніс до вогню верхній горіх, і ми радісно переконалися, що свічка запалахкотіла ясним гарним полум'ям. З надміру почуттів Пітер скочив на ноги і принаймні п'ять хвилин танцював без угаву навколо вогнища.
— Вважайте, хлопці, — сказав Джек, погасивши свічку, — сонце сяде за годину, тож не гайнуймо часу. Я піду зрубаю на лук молоденьке дерево, а ви нашукайте собі добрих дебелих палиць, щоб, коли стемніє, ми взялися до діла.
Мовивши так, він поклав на плече сокиру й подався в ліс. Слідом за ним вирушив Пітер, а я взяв шматок щойно відкритої матерії і заходився вивчати її будову. Вона мене так зацікавила, що, коли вернулися товариші, я все ще сидів у тій самій позі.
— А що я тобі казав! — зареготав Пітер. — Ой Релфе, тебе хіба що могила виправить. Ось твоя палиця. Коли ми пішли, а ти залишився з цією штукою, я був певен, що ми й повернемося, а ти все ще її розглядатимеш. Отож я вирубав палицю й для тебе.
— Спасибі, Пітере, — сказав я. — Добряча в тебе душа: замість налаяти мене, що я, правду казати, заслуговую, ти ще й зробив мені послугу.
— Якщо ти бажаєш, я можу тебе вишпетити, — відмовив Пітер. — Але користі з того не буде ніякої, ти ж бо впертий, як осел!
На той час уже споночіло. Ми засвітили свою свічку і, встромивши її у підставку з двох схрещених гілок усередині куреня, посідали на постелі з листя та й узялися до роботи.
— Я хочу таки наладнати лук, — заявив Джек, розколюючи принесену гілляку. — Колись із мене був непоганий стрілець. А що це ти надумався робити? — спитав він, поглянувши на Пітера. Той утягнув до намета кінець довжелезної палиці й силкувався настромити па нього шматок залізного обруча!
— Збираюся йти в пікінери, — відповів Пітер. — Бачиш, Джеку, я виявив, що на мої ніжні м'язи дрючок не дуже годяща зброя, і тішу себе думкою, що списом володітиму краще.
— Ну, якщо довжина надасть тобі сили, — мовив Джек, — то ти, звичайно, будеш непереможний.
Пітерова палиця мала завдовжки цілих дванадцять футів, а що вирубав він її з дуже твердого дерева, то варто було йому обстругати нижній кінець, і з неї б вийшла чудова зброя.
— Дуже вдала ідея, — озвався я.
— Оця? — запитав Пітер, показуючи на спис.
— Атож, — відповів я.
— Гм! От чи ти б уважав її за дуже вдалу, якби вона прошила тобі горлянку!
— Я маю на увазі ідею зробити спис, — засміявся я. — І коли на те пішлося, я теж зміню свій план. Мені не дуже подобається палиця, тож зроблю я собі з цього клаптя пращу. Прочитавши колись про Давида, який убив Голіафа, вождя філістимлян, я так був уподобав стріляти з пращі, що мене вважали за справжнього фахівця.