Кораловий острів
Шрифт:
— Однак, якби той камінь торохнув кого-небудь з нас, — зауважив Джек, — нам було б аніскілечки не краще, ніж від наскоку твоїх звірів і дикунів, Пітере.
Джек казав щиру правду, я теж вважав, що нам дуже пощастило. Обстеживши те місце, ми виявили, що опинилися біля підніжжя скелястого урвища, з якого раз по раз котилося то більше, то менше каміння. Навколо лежала сила уламків, і якби нам не забило з ляку памороки, ми б легко здогадалися, що то був за гуркіт.
Отож ми рушили далі, поклавши під час подальших походів уникати того небезпечного урвища.
Небавом ми досягли підніжжя гори й збирались уже вилазити схилом, коли це Джек зробив відкриття, що дуже нас урадувало. Вказавши на чудової краси дерево, Джек упевнено заявив, що то є славетне хлібне дерево.
— Воно й справді славетне? — простодушно запитав Пітер.
— Атож, — відповів Джек.
— Дивна річ, — зауважив Пітер. — Я про нього не чув зроду.
— Значить, воно не таке славетне, як я гадав, — відповів Джек, насуваючи Пітерові на очі капелюха. — Тож слухай, невігласе! Може, хоч зараз дотумкаєш, що то за річ.
Пітер поправив капелюха й почав слухати не з меншою цікавістю, аніж я. Джек розповів, що це дерево дає один з найкорисніших плодів, які ростуть на південних островах; воно родить двічі, а часом і тричі на рік; плоди його схожі на паляниці і складають основну їжу багатьох остров'ян.
— Виявляється, на цьому дивовижному острові є всілякий харч і то готовий до нашого вжитку: горіхи тут наповнені лимонадом, а паляниці ростуть просто на дереві!
Звичайно, Пітер жартував, а проте, хоч як дивно, то була правда.
— До того ж хлібне дерево дає гуму, якою тубільці смолять свої піроги, — провадив Джек. — З кори молоденьких гілок вони шиють одяг, а з міцної й красивої деревини будують свої житла. Тож бачите, хлопці, матеріалу тут не бракує, треба тільки прикласти до нього рук, і можна влаштуватися з усіма вигодами.
— А ти певен, що це саме воно? — запитав Пітер.
— Цілком певен, — відповів Джек, — бо я читав про нього з великою цікавістю і добре запам'ятав його ознаки. На жаль, я забув прикмети інших дерев, які ми, напевне, сьогодні бачили, але не зуміли впізнати. Так що, Пітере, я знаю ще далеко не все.
— Не журися, Джеку, — мовив Пітер і поблажливо поплескав свого високого товариша по плечі. — Не журися, як на твій вік, ти знаєш чимало. Ти розумний хлопець, сер, багатонадійний юнак, і якщо ти й надалі йтимеш так, як почав, то…
Пітер так і не довершив своєї сентенції, бо тієї миті Джек підставив йому ногу, і він беркицьнув у густий кущ. Зручно вивернувшись, він лежав і грівся на сонечку, а ми з Джеком заходилися оглядати хлібне дерево.
Нас вразив темно-зелений густий колір широкого листя завдовжки від дванадцяти до вісімнадцяти дюймів, що мало глибокі вирізи і було гладеньке й блискуче, наче лаврове. Плоди були майже круглі, приблизно дюймів шість у діаметрі, з грубою шкоринкою, і поділені на ромбовидні часточки. Вони мали різне забарвлення — від світло-горохового до брунатного й темно-жовтого. Джек сказав, що дозрілі плоди — жовті. Згодом ми виявили, що дерева на острові здебільшого вічнозелені, тож аби наша воля, ми могли на тому самому дереві рвати і квіти, і стиглі плоди. Ми довго дивувалися, пригадуючи, як родять дерева у нас на батьківщині. Дерево мало порепану світлу кору, стовбур був завгрубшки футів зо два, а заввишки приблизно двадцять — без жодної гілки аж до гарної тінистої крони. Плоди звисали гронами по двоє й по троє; ми не зірвали їх, бо поспішали дістатися вершини гори.
На душі нам стало набагато веселіше після такої щасливої знахідки, і ми легко й прудко долали стрімку гору. Коли ми сягнули вершини, перед нашими очима розгорнулося нове й ще величніше — якщо це можливо — видовище. Виявилося, що гора наша не найвища на острові, — далі, за широкою долиною, здіймалася ще одна. Долина та, як і перша, густо поросла розкішними деревами. Одні виділялися темною, другі світлою зеленню, деякі були могутні й кучеряві, інші тоненькі, стрункі й ледь укриті листям, а цвіт на них вигравав усіма кольорами веселки, тож згори долина видавалася барвистим квітником. Серед них ми зауважили чимало хлібних дерев, обтяжених жовтавими плодами, а також силу кокосових пальм.
Нагледівшись досхочу, ми подалися схилом униз, перейшли долину й почали сходити на другу гору. Вона майже поспіль заросла деревами, але вершечок був голий і подекуди скелястий.
Видираючися схилом, ми натрапили на одну цікаву річ. То був пеньок дерева, очевидно, зрубаного сокирою. Значить, до нас уже хтось споглядав цей прекрасний острів. Тут попрацювала людська рука. І знову в нас промайнула думка, що острів, може, населений, хоч досі ми не бачили жодних слідів людини. Та поглянувши ще раз на пеньок, ми переконалися, що підстав гадати так у нас не більше ніж передньо: пеньок-бо зовсім струхлявів, місцями вкрився пліснявою й позеленів; очевидячки, минуло вже багато років, одколи його зрубано.
— Може, який-небудь корабель, потребуючи дерева, пристав був колись до острова, і матроси зрубали одну деревину, — мовив Пітер.
Та навряд чи так могло статися, бо корабельники зрубали б невеличке дерево і то десь на березі, а це дерево було здорове й росло біля самісінької вершини. Більшого за нього на горі годі й шукати, а навколо пенька спиналися зовсім молоді деревця.
— Нічого не розумію, — сказав Джек, шкрябаючи пеньок сокирою. — Хіба що, може, тут побували тубільці й зрубали дерево на якісь свої потреби. О, а це що таке?
І Джек заходився обережно зішкрябувати з пенька мох та плісняву; незабаром ми виразно побачили три позначки — на пеньку був викарбуваний якийсь напис чи ініціали. Що то були літери, ми не мали жодного сумніву, та ніяк не могли розпізнати їх. Джек гадав, що на пеньку викарбувано Д. С, але ми не були певні. Карбували їх, очевидячки, не дуже дбайливо, а від сонця й дощів дерево так попсувалося, що літери годі було вчитати. Страшенно збентежені своїм відкриттям, ми довгенько стояли біля пенька, міркуючи, що то за позначки, але так і не дійшли певного висновку; отож зрештою ми рушили далі й небавом видерлися на вершину.
Виявилося, що то найвища місцина острова, і наші володіння простяглися перед нами, як на мапі. Я завжди вважав, що неможливо збагнути будь-яку річ без ґрунтовного пояснення; отож прошу терплячого читача зосередитися на хвилину, бо я хочу коротко змалювати наш острів.
Серед нього височіло дві гори: одна футів п'ятсот заввишки, друга — що ми на ній стояли, — десь футів тисячу. Між ними простяглася розкішна долина, що я про неї вже згадував. Долина та перетинала острів із кінця в кінець, здіймаючись посередині й спадаючи до моря. Висока гора поступово збігала до берега, протилежного тому, де розбився наш корабель; хоч на перший погляд схил був гладенький, та коли ми придивилися пильніше, то виявилося, що він помережаний силою-силенною балок або, швидше, ярків; поміж ними тут і там видніли невеличкі скелясті узвишшя й круті урвища, з яких спадали потічки, що плинули схилом біленькими стрічечками, подекуди виблискуючи серед широкого листя хлібних дерев та кокосів, а місцями зовсім ховаючись у буйних заростях. Під горою простягся вузький ясно-зелений плай чи луг, який уривався аж біля самісінького моря. На тому боці острова, звідки ми прийшли, височіла нижча гора, від підніжжя якої розходилося три долини: середня з них була та, що ми нею простували до вершини, з обох боків лежали менші, відокремлені від неї двома кряжами, про які я вже згадував. У тих менших долинах струмків не було, а проте вони теж поросли буйною зеленню.