Кораловий острів
Шрифт:
— Ну ж бо, пильнуй, Джеку, — мовив він. — Правуй далі від тих водоростей. Гаразд, отак, а тепер греби повільніше. Я бачу рибину, принаймні фут завдовжки. Вона підпливає… Ага! От лиха година! Втекла.
— То вона клюнула? — спитав Джек, гребнувши злегка веслом.
— Чи клюнула? Авжеж! Вона схопила принаду, та коли я потягнув волосінь, роззявила рота і випустила.
— Коли вона клюне знову, дай їй проковтнути, — порадив Джек і засміявся: такий-бо сумовитий вираз був на Пітеровому обличчі.
— Ось вона знову! — скрикнув Пітер, і його очі враз заблищали — Увага! Ну ж бо! Ні! Вже! Ні! От клята, не хоче ковтати!
— То спробуй зачепити її за рота, — мовив Джек. — Тягни поволі.
Пітер зітхнув, і на лиці його з'явився вираз цілковитої безнадії.
— Не хнюпся, хлопче, — озвався співчутливо Джек. —
Кажучи так, Джек загріб веслом; та тільки-но ми встигли зрушити з місця, як із-під скелі вискочила рибина з величезною головою і малим тулубом та й умить проковтнула принаду.
— Отеперечки ти вже спіймалася — не втечеш! — вигукнув Пітер, тягнучи волосінь. — Ручуся: принада дійшла аж до хвоста. Та й здорова ж, шельма!
Риба відчайдушно пручалася; коли Джек підтягнув її до поверхні, ми нахилилися, щоб роздивитися здобич, і перевернули колоду. Джек схопив рибину за шию, і тієї миті ми плюснули у воду!
Щойно ми випірнули на поверхню, мокрі, наче ті щури, й схопилися за колоду, як одразу гучно зареготали. Знову посідавши верхи, ми вже краще пильнували рівноваги, а Пітер витяг рибину, яка тим часом ледве не втекла. Хоч вона й не вартувала того труду, та, як зауважив Пітер, все ж таки була не рівня дрібноті, що він її вудив останні два-три дні; отож ми поклали рибину перед себе на колоду і, знову начепивши принаду на волосінь, стали очікувати здобич.
Охоплені рибальським завзяттям, ми пильно вдивлялися в воду, аж раптом нашу увагу привернули жмури за кілька ярдів од колоди. Пітер гукнув, щоб ми веслували в той бік: він думав-бо, що там плаває велика рибина і ми маємо нагоду її спіймати. Та Джек його не послухався і сказав твердо, як ніколи:
— Витягни волосінь, Пітере, берися до весла, та швидше, то — акула!
Можете собі уявити, який нас охопив жах: адже, вважайте, ноги наші звисали у воду, спробуй-но їх витягти — колода враз перекинеться. Пітер миттю вибрав волосінь і, схопивши весло, наляг на нього що було снаги, ми з Джеком теж заходилися веслувати з усієї сили, направляючи колоду до берега. Але до нього ще лишалася чимала відстань, а що колода наша, як я вже казав, була дуже груба, то ми рухалися надто поволі. Тепер ми виразно бачили акулу; вона без упину кружляла навколо нас, і її гострий плавець раз по раз вистромлювався з води. З її швидких, але нерішучих рухів Джек виснував, що вона й досі вагається: нападати чи ні, — отож велів нам веслувати чимдуж заради нашого рятунку й сам дав нам гідний приклад. аптом він крикнув:
— Пильнуйте! Вона пливе сюди!
За мить ми побачили страшного хижака: акула пірнула якраз під колоду і повернулася на бік. Але ми так завзято заплескали веслами, що, мабуть, відстрашили її цього разу, і за мить вона знову заходилася кружляти навколо.
— Киньте їй рибину! — гукнув Джек здавленим голосом. — Ми встигнемо допливти до берега, хай тільки вона відстане хвилин хоч на дві.
Пітер спинився на мить, виконуючи наказ, а потім знову щосили наляг на весло. Як тільки рибина плюснула у воду, акула пірнула и глибину. За мить ми побачили, що вона випливає білим черевом догори: акули завжди перевертаються голічерева, націлюючись на здобич, їхня-бо паща не на самій морді, як у інших риб, але, так би мовити, на споді підборіддя. Ще мент, і над водою виткнулося її рило, з'явилася паща, озброєна двома рядами страшних зубів. Проковтнувши мертву рибину, акула щезла. Проте Джек помилився, вважаючи, що вона тим задовольниться. Невдовзі вона повернулася й зачала так швидко шугати, що ми жахнулися, чекаючи негайного нападу.
— Годі веслувати! — нараз вигукнув Джек — Вона пливе позаду. Виконуйте мої накази, та швидко. Від цього залежатиме наше життя. Релфе, Пітере, будь-що зрівноважте колоду. Не зважайте на акулу. Не озирайтеся. Думайте про одне — як зрівноважити колоду.
Ми з Пітером одразу послухалися, ладні зробити що завгодно, аби тільки дістати надію на рятунок; отож ми цілком поклалися на Джекову хоробрість і мужність. Кілька секунд, що видалися мені хвилинами, ми сиділи мовчки, проте я таки не втерпів і, порушивши наказ, озирнувся. Джек сидів непорушно, мов скам'янілий, піднявши весло, стиснувши губи, насупивши брови, а очі його несамовито блищали, вдивляючись у воду. Побачив я і акулу — вона пливла якраз під колодою, простуючи прямісінько до Джекової ноги. Я насилу стримався, щоб не скрикнути. Ще мить — і акула вигулькнула на поверхню. Джек ураз висмикнув з води свою ногу й перекинув її на другий бік колоди. Потвора тернулася мордою об колоду і вистромила свою страшну пащу, в яку Джек не гаючись затопив весло і пхнув його аж у горлянку. Він так тиснув на весло, що аж звівся на ноги; колода враз перевернулася, і ми знову попадали у воду. За мить ми випірнули, пирхаючи й хапаючи ротом повітря.
— Ну ж бо, гайда мерщій до берега! — крикнув Джек. — Ти, Пітере, хапайся за мій комір і молоти щосили ногами.
Пітер зробив, як йому сказано, і Джек так завзято зануртував руками й ногами, що гайнув, наче той човен; я ж, пливучи сам по собі, од нього не відставав. Хвилин за дві ми випливли на мілке і безпечно досягли берега, украй виснажені й налякані страшною пригодою.
РОЗДІЛ VIII
Краса морського дна спокушає Пітера. — Як він пірнав. — Ми переборюємо нові труднощі. — Підводний сад. — Чудернацькі морські створіння. — Саджавка. — Нам дуже не вистачає свічок, і ми відкриваємо дерево зі свічковими горіхами. — Дивовижний опис Пітерової першої мандрівки. — Виявилося, що одяг росте на дереві. — Ми обмірковуємо новий план і готуємо зброю для нападу й оборони. — Страшний крик.
Зустрівшися з акулою, ми вперше, відколи попали на острів, спіткали справжню небезпеку; пригода та справила на нас дуже велике враження, особливо коли ми згадали, як часто, купаючись, могли втрапити в таку саму біду. Тепер нам знову довелося вудити рибу на мілкому, чекаючи, поки вдасться спорудити пліт. Та найбільше нас пригнічувало те, що настав край нашим ранковим розвагам. Ми й далі купалися на мілкому, але я і Джек страшенно нудилися, бо не осмілювалися більше пірнати й плавати серед чарівних коралових гаїв на дні лагуни. Ми так уподобали ті мандрівки, так цікаво було нам роздивлятися коралові галузки й різнобарвних рибок, які гасали зграями серед червоних і зелених водорослин, що ми вивчили всі їхні породи й знали, де вони мешкають. До того ж ми стали вправними нурцями. Але ми взяли за правило ніколи не залишатися довго під водою. Джек сказав мені, що це вадить легеням. Отож ми часто виринали на поверхню дихнути свіжим повітрям, а тоді знову пірнали. Коли Джек був у доброму гуморі, він, пірнувши на дно, сідав верхи на крислатий корал, наче то був ослін, і починав смішити мене під водою. Спочатку він захоплював мене зненацька, і я не міг стриматися, тож мусив стрілою виринати на поверхню, щоб посміятися; але згодом я звик до його витівок і, бувши поважної вдачі, стримувався без особливих труднощів.
Мені було шкода бідолашного Пітера: йому-бо, мабуть, дуже кортіло побавитися разом з нами; часом він і сам скаржився, що не може того зробити. Я втішав, як міг, бідолаху, розповідаючи про всі ті дива, що ми бачили з Джеком, але мої розповіді, замість потамувати жаль, очевидячки, тільки розпалювали його цікавість, отож одного дня ми таки переконали його пірнути разом з нами. Та хоч за інших обставин Пітер поводився хоробро, у воді він страшенно нервувався, і ми насилу вмовили його, щоб він дав потягти себе на дно, бо сам же він не вмів пірнати. Скоро ми пірнули на якийсь ярд у прозору морську глибочінь, як Пітер почав пручатися й хвицяти ногами; коли ми його пустили, він вискочив на поверхню, мов той корок, заревів і чимдуж гайнув до берега.
Тепер нам довелося відмовитись од тих розваг, і ми з Джеком занепали духом. Я бачив, що Пітер сумував і щиро співчував нам, бо коли заходила про це розмова, він утримувався від жартів і кпинів.
Буває, що людина, спіткавши труднощі й добираючи способу їх перебороти, з верхом надолужує втрачене; так і ця лиха пригода навела нас на думку розшукати серед рифів плесо, досить глибоке, щоб пірнати, й оточене кораловими брилами, крізь які акулам годі було до нас дістатися. Зрештою ми знайшли таке плесо, і воно перевершило всі наші сподівання. Від нашого табору йти до нього було хвилин десять, не більше; скидалося воно на невеличку глибоку затоку чи ковбаню, до нього вела вузенька та ще й мілка протока, отож рибина така завбільшки як акула могла туди втрапити хіба що тоді, якби була зовсім пласка.