Кораловий острів
Шрифт:
У тій ковбані, яку ми назвали нашим підводним садом, корали були куди кращі, а водорослини набагато мальовничіші й барвистіші, ніж у самій лагуні. А вода була така чиста й тиха, що навіть на великій глибині ми бачили кожний камінець. До того ж над найглибшим місцем нависала скеля, з якої ми могли зручно пірнати і на якій Пітер міг умоститися й бачити не лише всі ті дива, про які я йому розповідав, а також і мене з Джеком, коли ми лазили на дні серед підводних чагарів, наче, — як він казав, — «два великі білі морські чудовиська». Під час тих виправ на дно морське ми почали знайомитися з поведінкою й звичаями його мешканців і відкривати різноманітні дивовижі, про які досі й гадки не мали. Між іншим, нас дуже зацікавили маленькі коралові комахи, котрі, як розповів
Зацікавився я також життям і будовою актиній, морських зірок, крабів, морських їжаків та інших мешканців дна; спостерігати тих, що я бачив, пірнаючи в підводний сад, мені здалося не досить, тож я видовбав на рифові копанку, наповнив її солоною водою і наносив туди різних актиній та черепашок, щоб зручніше було вивчати їхній спосіб життя. Наше збільшувальне скло виявилося для мене справжнім скарбом, бо крізь нього я мав змогу ясніше бачити будову й рухи тих цікавих морських істот.
Створивши собі дуже вигідні умови, ми почали міркувати над планом, який уже давно мріяли здійснити, а саме — обійти навкруг острова, по-перше, щоб довідатися, чи немає на ньому ще яких-небудь корисних для нас речей, а по-друге, пошукати зручнішого й придатнішого на постійне житло місця, ніж те, де ми нині отаборилися. Не можна сказати, що воно нас чимсь не влаштовувало, навпаки, ми звикли до нашого куреня та околиці, як до рідного дому, але якщо десь було краще місце, то чому б нам його не використати. Принаймні ми знатимемо, що воно існує.
Ми заходилися поважно обговорювати план. Але Джек сказав, що, перш ніж вирушити в таку екскурсію, нам слід зробити собі добру зброю, аби було чим боронитися: ми ж бо збиралися не тільки обійти острів берегом, а й обстежити більшість долин, і хтозна, може, нам доведеться стрітися — він не каже з небезпекою, а з усілякими істотами, що, либонь, живуть на острові.
— Крім того, — додав Джек, — не будемо ж ми довіку харчуватися самими кокосами й устрицями. Звичайно, страва з них пречудова, але, гадаю, спожити іноді трохи м'ясива нам аж нітрохи не завадить; а що в заростях водиться сила пташок і з деяких, мабуть, вийде дуже смачна печеня, то добре було б зробити луки й стріли, тоді б ми легко їх устрелили.
— Блискуча ідея! — вигукнув Пітер. — Ти, Джеку, роби луки, а я візьмуся до стріл. Правду казати, я вже стомився кидати у птахів камінцями. Я почав чи не з того ж гаки дня, коли ми висіли на острів, і вправляюся й досі, але ще жодного разу не влучив.
— Ти забуваєш, — докинув я, — що якось улучив мене по гомілці.
— Твоя правда, — відповів Пітер. — І ти ще зняв справжнісіньку веремію. Але ти стояв не менше як за чотири ярди від того нахабного папуги, в якого я цілився. Отож сам бачиш, який з мене невдатний кидач.
— Але ж, Джеку, — мовив я, — ти не встигнеш зробити до завтра три луки й стріли, то чи не шкода гайнувати час? Може, ти зробиш один лук і стрілу для себе, а ми візьмемо свої кийки?
— Ти, Релфе, маєш слушність. Уже йдеться до вечора, і навряд чи я зроблю хоч один лук, поки смеркне. Хоча, коли зайде сонце, я можу майструвати до вогню.
Досі ми мали звичку лягати з сонцем, у нас-бо не було нагальної потреби працювати вечорами; до того ж ми досить-таки стомлювалися за день, рибалячи, лагодячи курінь, пірнаючи в підводний сад, гасаючи лісом, тож коли наставав вечір, ми радо лягали спочити. Однак тепер нам кортіло попрацювати і бракувало свічок.
— То, може, таки розведемо багаття? От буде й видно, — сказав Пітер.
— Атож, — відповів Джек, — видно. Але тепліше, ніж треба, якщо зважити на підсоння нашого острова.
— Твоя правда, — мовив Пітер. — Я про це й не подумав. Ми спечемося живцем.
— Що ти завжди печешся біля вогнища, то це для нас не новина, — зауважив Джек. — Але, правду казати, я вже не раз думав ось про що. На цих островах росте горіх, що зветься свічковим, бо тубільці вживають той горіх замість свічок, і я знаю, що з ним робити і як його пристосувати…
— То чому ж ти його не знайшов? — перебив Пітер. — Чому ж ти так довго тримав нас у темряві, філософе ти лукавий?
— Тому, що я ще не бачив цього дерева, — відповів Джек. — А якщо й побачу, то хтозна, може, не розпізнаю ані дерева, ані горіхів. Розумієш, я забув, яке воно.
— Лишенько тяженьке! — глибоко зітхнув Пітер. — Саме така біда буває й зо мною. Часом треба щось запам'ятати, — мине півгодини, а я вже геть усе забув. Уперше я подорожував плавом саме тому, що переплутав чи забув, — а це однаковісінько, — усі настанови. Довелося мені побитися з капітаном і пливти додому самотужки!
— Ет, Пітере, — озвався я, — навіть я не годен тобі повірити.
— Однак це щира правда, — відмовив Пітер, буцімто ображений моєю недовірою.
— Ну ж бо, розкажи, як воно сталося, — попросив Джек і лагідно усміхнувся.
— Отже, щоб ви знали, — почав Пітер, — напередодні того дня, коли я мав відпливти, закортіло мені на прощання пограти в хокей із хлопцями, своїми товаришами по школі. Бачиш, Релфе, я був ще тоді молодий, — пояснив він, замислено й сумовито вдивляючись у морську далечінь. — І от у розпалі гри мій дядько, який доклав чимало зусиль, щоб улаштувати мене юнгою й спорядити в плавання, покликав мене й сказав, що виїздить у якійсь нагальній справі і не зможе відвести мене на корабель, як то мав намір зробити. «Проте, — сказав він, — капітан знає, що ти прийдеш, тож це не має значення. Але тобі доведеться шукати корабель самому. Запам'ятай його назву і який він на вигляд. Чуєш, хлопче?».
Я, звичайно, чув, але, мабуть, не дуже розумів, що він каже, бо був думками на полі, де моя команда зазнавала поразки. Тож я нетямився з нетерплячки і, скоро дядько розповів прикмети корабля й попрощався, одразу гайнув до своїх, запам'ятавши тільки, що корабель має три щогли, зелений гакаборт, [2] а на прові — позолочену Геркулесову фігуру з палицею. Назавтра я був такий пригнічений прощанням із своїми знайомими й родичами, а також слізьми, якими мене рясно зросило жіноцтво, що затримався й пізно вирушив у гавань, де мій корабель стояв серед тисячі інших. Довелося мені цілу дорогу бігти. Добіг я до причалу, а там стільки щогл і такий панує гармидер, що мені в голові запаморочилося. «Ну, Пітере, — сказав я сам до себе, — ускочив ти в халепу». Аж ось я вгледів позолочену фігуру й три щогли — корабель той саме налагодився відпливати, отож я притьмом вискочив на борт, але миттю зіскочив знову на берег, розчовпавши, що дві щогли належали іншому кораблеві, а фігура — ще іншому! Зрештою мені впав у око великий гарний корабель, який саме знімався з кітвиці, — певна річ, той, що я його шукав. Він мав зелений гакаборт, три щогли — так, це він! — і позолочену Геркулесову фігуру. Щоправда, фігура тримала в руці тризуб замість палиці, та, може, дядько або помилився, або Геркулес час від часу міняє зброю.
2
Гакаборт— горішня округла частина корми.
«Відчалюй!» — почувся голос із шканців. «Постривайте!» — крикнув я, нестямно проштовхуючись крізь натовп.
«Стривайте! Стривайте!» — загукали й собі люди на березі, і матроси, що віддавали кінці, на хвилину спинилися.
Капітан аж скипів з люті, бо його проводжали друзі, а тут, уявіть собі, матроси не виконують його наказів. Однак мені досить було хвилинної затримки. Я підскочив до корабля і плигнув на борт. Матроси віддали кінці, буксир запихкав, і ми рушили. Нараз підходить до мене капітан і питає: