Кораловий острів
Шрифт:
Острів мав у діаметрі десь миль із десять, а що він був майже круглий, то в обводі досягав десь тридцяти миль — може, трохи більше, беручи до уваги численні затоки й бухти. Геть увесь острів був оточений смугою чистого білого піску, на який набігали хвильки лагуни. Тепер ми спостерегли також, що коралові рифи оточили острів суцільним кільцем, але відстань до них була неоднакова, місцями вони простягалися за милю від берега, подекуди ж лише за кількасот ярдів, а в середньому — за півмилі. Рифова стіна ледь виступала над водою, і в багатьох місцях через неї перекочувався прибій. Гуркіт його не вмовкав ні на мить, бо хоч яка тиха стоїть погода, неозорий Великий океан завжди злегка колихається; хвилі ті ледь помітні
У кораловій стіні було три вузенькі пролами: по одному проти війстя долини, що, як ви пам'ятаєте, перетинала острів, а третій проти нашої долини, яку ми згодом охрестили Долиною Розбитого Корабля. Біля кожного проламу рифи громадилися, утворюючи по два невеличкі зелені острівці, порослі кущами; на кожному з них височіли також по одній чи по дві кокосові пальми. Острівці ті були дуже примітні, здавалося, їх навмисне поставили, щоб позначити вхід у лагуну. Того фатального дня наш капітан спрямував корабель саме в один такий пролам і, без сумніву, втрапив би до лагуни, якби нам не потрощило стерно. Посеред лагуни лежало кілька невисоких прегарних коралових острівців — якраз перед нашим табором, а напроти, у відкритому морі, видніло ще з десяток інших островів на відстані од півмилі до десяти миль від рифів, — усі вони видавалися менші за наш і, очевидячки, безлюдні. То були пласкі коралові острови, що ледь піднімалися над поверхнею моря, однак поросли кокосовими пальмами.
Усе те й багато чого іншого побачили ми, сидячи на вершині гори. Щойно ми задовольнили свою цікавість і збиралися вже вертатися додому, як знову виявили сліди людини. Ми знайшли кілок чи то жердину, а також зо два кругляки, обтесані сокирою. Правда, вони зовсім потрухли й, очевидячки, лежали там багато років.
Міркуючи про свої відкриття, повернулися ми до табору. Дорогою впали нам у очі сліди якихось чотириногих тварин, та ніхто з нас не відав, чи вони давні, чи свіжі. Проте ми знову почали сподіватися, що дістанемо на острові яке-небудь м'ясиво, отож додому прийшли в бадьорому настрої, набувши смаку до вечері й дуже задоволені походом.
Після довгої суперечки, в якій Пітер грав провідну роль, ми дійшли висновку, що острів безлюдний, і полягали спати.
РОЗДІЛ VII
Джекова винахідливість. — Ми хочемо ловити рибу, стрічаємося з труднощами, долаємо їх і приймаємо холодну купіль. — Жахлива зустріч з акулою
Кілька день після виправи, що про неї розповідалося в попередньому розділі, ми не одходили далеко від табору, обмірковуючи плани на майбутнє й обладнуючи житло, щоб зробити його якомога вигіднішим.
Той порівняно бездіяльний стан був викликаний різними причинами. Перш за все, хоч ми опинилися в райській місцині й могли легко задовольнити всі потреби свого тіла, проте не дуже хотіли оселитися тут довіку, далеко від друзів і батьківщини. Якби ми твердо взялися лаштувати собі постійну оселю, то це означало б, що ми зважилися назавжди попрощатися з домівкою і друзями, отож, нічого не кажучи один одному, ми все якось відмагалися від того діла. Ми ще мали деякі сумніви, чи справді острів безлюдний, і плекали слабеньку надію, що, може, надійде корабель і забере нас. Та минали дні за днями, а ні тубільців, ні кораблів не було видно; отож ми перестали сподіватися на скорий рятунок і заходилися шпарко впорядковувати своє житло.
Але перед тим ми не сиділи увесь час склавши руки. Ми пробували приготувати з кокосового горіха страву, однак з того майже нічого не вийшло. Потім ми перенесли все своє манаття до печери й самі там оселилися, проте жити там було так кепсько, що ми вернулися до куреня. Крім того, ми дуже часто купалися і розмовляли без кінця-краю; принаймні розмовляли Джек із Пітером, а я слухав. Джек — той був серед нас наймоторніший і найвправніший, він зробив багато чого корисного, між іншим, перетворив тридюймовий залізний обруч на чудового ножа. Спочатку він розплескав його сокирою, потім вирубав грубу колодочку, прив'язав її до залізяки мотузкою і виточив лезо на вапняковій брилі. Коли ніж був готовий, він вистругав ним кращу колодочку, прив'язав її клаптем своєї бавовняної носової хусточки і в такий спосіб, як зауважив Пітер, перевершив самого лорда Нельсона. А мотузка теж не лежала без діла — Пітер зробив з неї волосінь. Що гачка не було, то він просто прив'язав шматочок устриці: як тільки риба ковтала принаду, її враз викидали на берег. Проте волосінь була коротенька, човна ми не мали, і риба попадалася нам дуже дрібна.
Одного дня Пітер вернувся з берега, де він вудив рибу, і сердито-пресердито мовив:
— Знаєш що, Джеку, більше я не хочу строїти з себе дурника, — ловити такий дріб'язок. Посади мене собі на спину та відпливи далі від берега, щоб я половив рибу на глибокому.
— Отакої, Пітере! — відповів Джек. — Я й гадки не мав, що ти так близько береш цеє діло до серця, а то б я давно вже зарадив твоєму лихові. Постривай-но.
Джек оглянув колоду, що на ній він саме майстрував, а в очах йому з'явився зосереджений вираз, як завжди, коли він силкувався що-небудь винайти.
— А що, коли ми збудуємо човна? — запитав він, ураз відводячи очі.
— Це справа дуже довга, — відповів рибалка, — а чекати мені не до смаку. Я хочу почати відразу ж!
Джек замислився знову.
— Придумав! — вигукнув він. — Ми зрубаємо грубе дерево й скотимо стовбур у воду, тож коли тобі закортить порибалити, ти сядеш на нього — і поганяй на глибоке.
— А чи не краще зробити невеличкий пліт? — озвався я.
— Авжеж краще, та ми не маємо чим його зв'язати. Може, згодом ми винайдемо якісь мотузки, що триматимуть не гірш за линву, а тим часом спробуємо плавати на стовбурі.
Приставши на його думку, ми подалися до того місця, де недалечко від води росло годяще дерево. Підійшовши до нього, Джек скинув піджака і, взявши в дужі руки сокиру, заходився рубати. Цюкав він без угаву чверть години, а коли сів перепочити, роботу провадив я. По тому доклав свого завзяття Пітер, і коли Джек знову почав гахкати щосили сокирою, то дерево похитнулося і гримнуло додолу.
— Ура! На приступ! — крикнув Джек, — зітнемо йому голову.
І він почав рубати стовбур ярдів за шість від товщого краю. По тому він вирубав із товстих гілок три короткі грубі жердини, що мали правити за важелі, аби скотити колоду в море, бо хоч вона була в окорінкові завтовшки два фути, ми не могли її зрушити власними силами. Однак за допомогою важелів ми її поволі скотили.
Пустивши в такий спосіб свій корабель на плав, ми вистругали з важелів грубу подобу весел і відштовхнулися від берега. Це було досить легко, та коли ми посідали верхи на колоду, то виявилося, що вона може щомиті перекрутитися й скинути нас у воду. Ми не дуже боялися купелі, але все ж таки воліли по можливості вудити рибу в сухому одязі. Звісно, штани в нас були мокрі, бо сиділи ми, звісивши ноги у воду; але що висушити їх було легко, то ми на те зовсім не зважали. Повправлявшися півгодини, ми досить добре навчилися тримати рівновагу. Тоді Пітер поклав своє весло і, начепивши на волосінь цілу устрицю, закинув її на глибоке.