Кораловий острів
Шрифт:
— Та нічого, Джеку! Хай говорить, — озвався Пітер. Пересвідчившись, що я не помираю, він заходився споруджувати навколо мене із галузок захисток од вітру, хоч то була майже зайва робота: скеля, під якою мене поклали, цілком боронила нас від урагану. — Хай говорить, Джеку. Хіба тобі не любо чути його голос по тому, як він цілісіньку годину пролежав колодою, блідий і змертвілий, наче та єгипетська мумія. Ну й штукар ти, Релфе, — такого ще світ
Поки я слухав Пітерову балаканину, в голові мені зовсім проясніло, і я почав розуміти, що зі мною сталося.
— Що це ти, Пітере, кажеш, буцімто я тебе ледве не задушив? — запитав я.
— Що я кажу? Хіба англійська мова тобі не рідна? Може, переповісти по-французькому, аби ти зрозумів краще? Невже ти не пам'ятаєш?..
— Нічого не пам'ятаю, — перебив я його, — відколи нас змило в море.
— Цить, Пітере! — втрутився Джек. — Навіщо морочити Релфові голову? Я йому все поясню. Пригадуєш, як корабель наскочив на риф і ми втрьох плигнули в море? Ту ж мить весло вдарило тебе по голові, розкраяло чоло й забило памороки. Отож ти безтямно схопив Пітера за шию і притиснув прозорну трубу — за яку ти вчепився, наче за рідну маму, — йому до рота.
— Яке там притиснув до рота! — урвав його Пітер. — Скажи краще: встромив у горлянку. Та в моєму горлі й досі є слід мідного обідка тієї труби!
— Гаразд, хай там як було, — провадив Джек, — але ти, Релфе, вчепився за Пітера так, що замалим його не задушив. Побачивши, що він міцно тримається за весло, я щосили заходився штовхати тебе до берега. Зрештою ми щасливо випливли на мілке, бо вода за рифами гладенька, як дзеркало.
— А капітан з командою? Що з ними? — запитав я стурбовано.
Джек похитав головою.
— Вони загинули?
— Ні, мабуть, ще не загинули, але й навряд чи врятуються. Корабель наскочив на рифи там, де острів виступає в океан. Коли човен упав у море, він, на щастя, не перекинувся, хоч і набрав води, і всі наші спромоглися в нього влізти. Та не встигли вони спустити весла, як їх понесло повз мис, і човен опинився з підвітряного боку острова. Коли ми вийшли на берег, я побачив, що вони силкуються гребти до нас, та в них була тільки одна пара весел, замість восьми, і вітер дув якраз назустріч, — отож їх поступово відносило в море. Небавом вони змінили курс і підняли вітрило — мабуть, з ковдри, бо воно було замале для човна, — а через півгодини їх не стало видно.
— Бідолахи! — промимрив я сумно.
— Але що більше я про них думаю, то більше сподіваюся на краще, — провадив бадьорішим тоном Джек. — Я, Релфе, перечитав силу книжок про острови південних морів і знаю, що в багатьох місцях їх тут цілі тисячі. Отож наші майже напевне мають натрапити па один такий острів.
— Сподіваюся, що так воно й буде, — щиро мовив Пітер. — Але що сталося з нашим кораблем, Джеку? Доки я глядів Релфа, ти, здається, видерся на скелю. Невже його розбило на друзки?
— Ні, на друзки його не розбило, але він пішов на дно, — відповів Джек. — Як я вже казав, корабель ударився об рифи там, де острів виступає в океан, і йому проламало біля носа днище. Другий вал змив корабля з рифу, і його понесло до підвітряного боку острова. Ті бідолахи в човні відчайдушно гребли, силкуючись його наздогнати, та ба! — вони були ще далеко, як корабель набрався води й потонув. А потім уже вони спробували досягти острова.
Коли Джек розповів нам, що він бачив, запала довга мовчанка. Без сумніву, кожен з нас трьох обмірковував наше незвичайне
— Загинули? Та що ти, Релфе! — вигукнув Джек, і на його лагідному обличчі заграла усмішка. — Скажи краще — врятовані. Думки твої звернули не в той бік, і ти дійшов неправильних висновків.
— А знаєш, яких висновків дійшов я? — запитав Пітер. — Я вважаю, що це просто чудово, що ми ще зроду не мали такої лепської нагоди і що перед нами відкриваються такі можливості, про які годі навіть мріяти іншим молодим матросам. У нашому розпорядженні цілий острів. Ми проголосимо його власністю корони й запропонуємо тубільцям свої послуги. І, звісно, зробимо блискучу кар'єру. Ти, Джеку, станеш королем, Релф обійме посаду прем'єр-міністра, а я буду…
— Придворним блазнем, — підказав Джек.
— Ні, — відповів Пітер. — Я обійдуся без звання. Я буду орудувати особливо важливими державними справами. Розумієш, Джеку, мені дуже кортить одержувати велику платню і нічого не робити.
— А якщо на острові немає тубільців?
— Тоді ми збудуємо прегарну віллу, насадимо навколо чудовий садок, що ряснітиме найпишнішими тропічними квітами, будемо обробляти землю, садити, сіяти, жати, їсти, спати й розважатися.
— Годі нам жартувати, — споважнів Джек. Як я спостеріг, це завжди спиняло легкодумного Пітера, що полюбляв стругати дотепи з кожнісінького приводу. — Ми й справді вскочили в халепу. Якщо острів безлюдний, нам доведеться жити, як тим диким звірам, бо в нас немає жодного знаряддя — навіть ножа.
— Е ні, ніж у нас є, — мовив Пітер, застромивши руку в кишеню і витягаючи складаного ножика з одним лезом, та й то зламаним.
— Ну що ж, краще такий, аніж ніякого, — сказав Джек, зводячись на рівні ноги. — Та слухайте-но, хлопці: ми гайнуємо час на розмови, замість того, щоб узятися до діла. Ти, Релфе, здається, вже очуняв і зможеш так-сяк ходити. Тож подивімося, що в нас є в кишенях, та вилізьмо на який-небудь горб — позирнемо, куди нас закинула доля, бо чи добрий наш острів, чи поганий, а він, очевидячки, довгенько нам за оселю правитиме.
РОЗДІЛ IV
Ми обстежуємо своє майно і робимо приємне відкриття. — Опис нашого острова. — Виявляється, що Джек ученіший і мудріший за нас. — Дивовижні знахідки. — Природний лимонад
Ми посідали на скелі й почали обстежувати, хто що має. Коли ми після аварії вибралися на берег, друзі мої поскидали свій верхній одяг і розстелили на сонці сушитися, бо, хоч як лютував ураган, на небі не було жодної хмаринки. Вони стягли й з мене деяку мокру одежину і теж постелили на камінні. Тепер ми позбирали вбрання й заходилися пильно обшукувати кишені та викладати все, що в них було, на пласку каменюку. Розуміючи своє скрутне становище, ми так дбайливо вивертали кишені, аби ніщо не минуло нашої уваги. Зібравши все докупи, ми виявили, що маємо такі речі: