Кораловий острів

Белентайн Роберт

По-перше, складаного ножика зі зламаним майже посередині лезом, дуже іржавим, та ще й з двома чи трьома щербинами (Пітер — як завжди, жартівливо — зауважив, що він правитиме і за пилку, і за ножа, отож нам неабияк, мовляв, пощастило). По-друге, старого срібного пенала німецької роботи, без жодного олівця. По-третє, шворку ярдів шість завдовжки. По-четверте, невеличку голку зашивати вітрила. По-п'яте, корабельну прозорну трубу, яку я випадково тримав у той мент, коли корабель наскочив на рифи, і міцно затиснув, пірнувши у воду. Я так її й не випустив, і Джек насилу видер її мені з рук, коли я лежав непритомний на березі. Сам не знаю, чому я так учепився за тую трубу. Кажуть, що потопельник хапається навіть за соломинку. Може,

так і я вхопився, бо в той мент навіть не усвідомлював, що тримаю її в руці. У кожному разі ми трохи втішилися, що маємо трубу, хоч користі з неї, очевидячки, було мало, бо скло в окулярі геть потрощилося. По-шосте, серед нашого реманенту виявилася мідна каблучка, яку Джек завжди носив на мізинці. Я так і не дізнався, навіщо йому була та каблучка: чепуритися Джек ніколи не чепурився, і до всіляких оздоб йому було байдуже. Пітер — той казав: «Він носить її на згадку про знайому дівчину!» Та про тую дівчину Джек не згадав ніколи ані жодним словом, отож, на мою думку, Пітер або жартував, або ж помилявся. На додачу ми мали шматочок трута й одежу.

А саме:

У кожного з нас були штани з цупкого полотна і пара грубих матроських черевиків. Джек мав червону фланелеву сорочку, синю куртку й червону шапочку, що скидалася на нічний ковпак, окрім того пару вовняних шкарпеток і бавовняну хусточку, на якій були вибиті шістнадцять парсун лорда Нельсона, а посередині британський прапор. Пітер мав смугасту фланелеву сорочку — він носив її поверх штанів і підперізував поясом, наче семирягу, — та чорного солом'яного бриля. Куртки в нього не було, він скинув її перед тим, як ми попадали в море; але куртки не дуже було й треба, бо підсоння острова виявилося вкрай погідне, отож часто бувало, що ми з Джеком радніше ходили в самих сорочках… Пітер мав також пару білих бавовняних шкарпеток і синю хусточку в білу крапку. Я ж був убраний у синю фланелеву сорочку, синю куртку, чорну шапку й мав пару вовняних шкарпеток, окрім черевиків і брезентових штанів, про які я вже казав.

Більше в нас не було анічогісінько, та коли ми згадували, з якої халепи вирятувалися і як би нам повелося, коли б корабель наскочив на риф уночі, то дякували долі й за це, хоч, правду казати, іноді шкодували, що не прихопили ще дечого.

Коли ми обдивлялися своє майно й вели про нього розмову, Джек раптом стенувся й вигукнув:

— А весло! Ми й забули про весло!

— Який нам із нього пожиток? — спитав Пітер. — На острові стільки лісу, що ми можемо змайструвати хоч і тисячу весел.

— Твоя правда, Пітере, — відповів Джек, — та на кінці його є залізний обручик, і він може нам придатися.

— А й справді, — озвався я. — Весло заберімо.

Отож ми повставали, і всі троє поспіхом рушили до берега. Я і досі був кволий, стративши стільки крові, і друзі мої скоро мене перегнали. Джек те помітив і, маючи добре серце, вернувся мені на поміч. Отепер я вперше огледівся як слід, бо навколо тієї місцини, де я лежав, росли густі чагарі й за ними майже нічого не було видно. Коли ми вийшли з кущів на піщаний берег, я позирнув навкруг себе, і серце моє радісно заколотилося, а душа врадувалася з тієї краси, що відкрилася перед моїми очима. Гурган зненацька вщух, наче він лютував тільки задля того, щоб розбити наш корабель об рифи, а довершивши своє діло, відразу пішов на спочинок.

Острів, на який ми попали, був горяний і майже поспіль заріс прегарними деревами, кущами й чагарями, що тішили око багатством барв. Тоді я ще не знав жодного з тих дерев по назві, окрім кокосової пальми, яку відразу впізнав з багатьох малюнків, що їх бачив був удома. Ясно-зелені береги облямовувала торочка піску, така біла, що аж очі сліпила. На пісок набігали легенькі хвильки. Це неабияк мене здивувало: я пригадав, що вдома море насилало на берег здоровенні вали ще довго по тому, як ущухав шторм. Та поглянувши в далечінь, я зрозумів, у чому річ. Десь за милю від берега випиналася зелена стіна велетенських океанських хвиль; вони розбивалися об низький кораловий риф, гуркочучи і здіймаючись хмарою білої піни та бризок. Бризки ті злітали часом високо вгору, і між ними раз по раз спалахувала барвиста веселка.

Згодом ми виявили, що коралові рифи оточували острів щільним кільцем і утворювали природний хвилеріз. За тим кільцем збурене штормом море лютувало на відчай душі, але між рифами і берегом воно було спокійне й гладеньке, наче ставок.

Коли я спостеріг красу і велич навколишньої природи, серце моє сповнилося невимовних радощів. Я подивився на свого товариша й побачив, що він теж тішився тими розкошами, вдвічі приємнішими після довгих мандрів по безкрайому морю. Вітрець на воді був свіжий і прохолодний, а тут на диво ласкавий; він ніс до нас із суходолу такі чудові пахощі, що навіть уявити собі важко.

Ми озиралися навкруги, та враз стенулися, почувши гучне «Ура!», і повернулися до моря. Наш Пітер танцював і вистрибував, як мавпа, біля якоїсь речі, що лежала на піску.

— Ну й чудернацький же він хлопець! — мовив Джек, беручи мене під руку й пришвидшуючи ходу. — Гайда, побачимо, що там таке.

— Ось вона, хлопці! Ура! Мерщій сюди! Саме її нам і треба, — гукнув Пітер, коли ми підійшли ближче. — Нам поталанило: ловкий ладуночок!

Навряд чи слід пояснювати читачам, що мій товариш Пітер мав звичку вживати вельми чудних і кумедних висловів. Щиро признаюся: часом я не міг утямити значення деяких із них, таких, наприклад, як «ловкий ладунок». Проте я вважаю за свій обов'язок розповісти все, що пам'ятаю про свої пригоди, і розповісти якнайправдивіше, отож якомога точніше наводжу вислови своїх друзів. Я часто прохав Пітера пояснити, що означає той «ладунок», але він кожного разу замість відповіді заходився реготом. Та, прикидаючи, за яких обставин він уживав того слова, я зрештою збагнув, що воно мало означати щось дуже гарне або вдатне.

Підійшовши до Пітера, ми побачили, що він марно силкується витягти з весла сокиру: як ви пригадуєте, її затопив туди Джек, намагаючись обрубати снасті, що серед них весло заплуталося. На наше щастя, сокира міцно застряла у веслі, і Пітер навіть тепер не годен був її висмикнути.

— Ну й пощастило ж нам нівроку! — вигукнув Джек і шарпонув сокиру так, що враз витяг її з цупкого дерева. — Знахідка дуже до речі. Для нас сокира варта більше за сотню ножів. До того ж вона зовсім нова, та ще й гостра.

— Що топорище в неї міцне — я можу поручитися! — вигукнув Пітер. — Мені ледве руки не повідривалися. Та гляньте-но: нам і справді щастить. На лопаті таки є залізо.

Він показав на лист бляхи, прибитий цвяхами до лопаті, щоб вона не розкололася.

Це також була доречна знахідка. Джек став навколішки й почав обережно виважувати цвяхи гостряком сокири. Та що вони сиділи глибоко і сокира наша могла притупитися, ми вирішили податися до того місця, де залишили свої речі, а бляху, як буде нагода, віддерти якимось іншим способом.

— Знаєте що, хлопці, — сказав Джек, коли ми поклали весло на камінь, де лежала наша мізерія, — ходімо на той край острова, де розбився наш корабель, та подивімося, чи нічого більше на берег не викинуло. Звідціля туди чверть милі, не більше. Я не сподіваюся знайти щось путнє, але пошукаймо про всяк випадок. Коли вернемося, якраз буде час вечеряти та стелитися спати.

— Згода! — вигукнули ми з Пітером у один голос.

Правду казати, ми б погодилися на будь-яку Джекову пропозицію: по-перше, він був за нас старший, набагато дужчий та вищий, а крім того, визначався гострим розумом; либонь, навіть багато старші люди вибрали б його за ватажка, а надто якби йшлося про сміливий захід.