Кораловий острів
Шрифт:
Через годину каное розтануло вдалині, а ми ще довго сиділи зажурені й міркували про дивовижні події останніх днів.
РОЗДІЛ XXI
Велемудрі й глибоко моральні роздуми про таємниці життя. — Вітрило. — Несподівана яса. — Смерть чорного кота. — Підводна втеча. — Необачний вчинок і жахливі наслідки
Життя — чудернацька сполука. Пітер порівнював його з аптекою, але зазначав, що
Ми бачили розкішні плодові дерева, що їхнє віття колихав теплий вологий вітрець, соковиті трави, які буяли під живодайним промінням південного сонця; а наступного дня бачили, як ті самі прекрасні дерева й рослини лежали долі, повиривані з корінням, потрощені й понівечені гурганом. Багато місяців ми жили в такому чудовому краї, що часто думали, чи він би Адамові та Єві не видався кращим за рай земний; а тоді побачили, як мирний супокій нашого раю нагло порушили люті дикуни, як білий пісок залився кров'ю і вкрився мертвим трупом; а проте ми пересвідчилися, що людожери ті виявляли ознаки добросердої вдачі.
По тому, як бідолашні дикуни нас залишили, ми часто заводили про них довгі розмови, і я помітив, що Пітер наш дуже змінився. Жартував він так само невимушено, але набагато рідше, і якщо не з мови його, то з поведінки знати було, що він споважнів, наче за кілька день постаршав на цілих два роки, здавалося нам з Джеком. Та я й не дивувався, пригадуючи, які жахливі події довелося нам пережити. Тижнів декілька ми ніяк не могли прогнати важкої задуми, але з часом до нас почав вертатися добрий гумор, і ми пригадували дикунів, наче якийсь страшний сон.
Одного дня ми розважалися у водяному саду перед тим, як піти порибалити: Пітер-бо так часто постачав нас свининою, що нам вона остогидла, і ми схотіли переміни. Пітер засмагав на прискалкові, а ми лазили внизу між брилами. Аж ось я підвів голову й побачив, що Пітер знетямлено витанцьовує і махає нам руками; отож я штовхнув Джека і негайно скочив на ноги.
— Вітрило! Вітрило! Подивися-но, Релфе. Он воно, Джеку, на обрії, якраз над протокою до лагуни! — закричав Пітер, коли ми видряпалися на скелю.
— Бачу вітрило, і шхуну бачу! — мовив Джек і мерщій почав убиратися.
Серця наші аж зателенькали з тої новини: ми ж бо ні хвилини не сумнівалися, що коли шхуна пристане до берега, капітан її з дорогою душею візьме нас і доправить до якого-небудь цивілізованого острова, де ми знайдемо корабель, що прямує до Англії чи якоїсь іншої європейської країни. Думка про рідний край ущерть затопила мою душу, і хоч як я полюбив Кораловий острів і наш курінь, що так довго правив нам за домівку, але тої миті я залишив би їх, анітрохи не жалкуючи. Охоплені радісними сподіваннями, поспішили ми до найвищої скелі, що стриміла біля нашого житла, і стали чекати корабля: ми ж бо спостерегли, що він прямує до острова під свіжим бризом.
Менше як за годину корабель підплив до рифів, повернув проти
Ми жахнулися, як побачили, що прапор на шхуні чорний, з черепом та схрещеними кістками. Ми ззирнулися спантеличено, і з уст наших водночас зірвалося слово «пірати».
— Що робити? — скрикнув Пітер, коли ми спостерегли, як від борту шхуни відпливла шлюпка й помчала крізь протоку між рифами. — Якщо вони заберуть нас із острова, то або кинуть задля розваги в море, або примусять стати піратами.
Не відповідаючи, я глянув на Джека: він-бо єдиний міг вирятувати нас із цієї скрути. Джек стояв, схрестивши руки і опустивши додолу стурбований погляд.
— У нас залишається єдиний вихід, — сказав він, сумно позирнувши на Пітера. — Може, нам і не слід до нього вдаватися. Якщо ці мерзотники прагнуть захопити нас у полон, вони обнишпорять увесь острів. Ну ж бо, гайда за мною.
І Джек щодуху побіг у ліс, ведучи нас кружними стежками до Водограйної скелі. Там він спинився й, обережно підступивши до краю, озирнув берег. Ми стали поряд з ним і побачили, що човен, повний озброєних піратів, саме сягнув берега. За мить пірати висіли з човна і рушили до нашого куреня.
Минула хвилина, і вони побігли назад до човна. Один, схопивши бідолашного кота за хвіст, крутив ним над головою. Сягнувши берега, він пошпурив його далеко в море і приєднався до своїх товаришів, що, за всіма ознаками, поспішно радили раду.
— Бачите, що нас чекає, — гірко мовив Джек. — Людині, яка задля розваги мордує нещасну тварину, ніщо не завадить убити свого ж таки брата. Отож, хлопці, нам лишається одне — тікати в Діамантову печеру.
— В Діамантову печеру! — вигукнув Пітер. — Ну, то я не маю жодної надії на рятунок, бо не здатний пірнути, якби навіть усі тихоокеанські пірати гналися за мною слідом.
— Покладися на нас, Пітере, — мовив я. — Ми тобі допоможемо.
Тої миті ми зауважили, що пірати рушили від човна навсібіч — і в ліс, і понад берегом.
— Ну, Пітере, — мовив урочисто Джек, — ти повинен зважитись, а то нам доведеться загинути разом з тобою.
— Джеку, друже мій милий, — вигукнув Пітер і аж сполотнів. — Залиш мене: навряд чи вони вважатимуть за потрібне вбити мене. А ви з Релфом мерщій пірнайте в печеру.
— Цього ти від мене не діждешся, — відповів спокійно Джек і схопив грубого кийка. — Ну, Релфе, готуймося зустріти драпіжників, їхнє гасло: «Нема пощади». Якщо нам пощастить здолати тих, що прямують сюди, то, може, ми сховаємося на деякий час у лісі.