Кораловий острів
Шрифт:
— Для такого бовдура, як я, — сказав Пітер, — може б, годилося сидіти дома й залишити пінгвінів у спокої, але вам з вашими філософськими нахилами аж ніяк не личить перебувати в темряві й не знати звичаїв тих птахів; отож що швидше ми вирушимо, то краще.
— Щира правда, — мовив я. — Мені дуже кортить роздивитися їх зблизька.
— А мені здається, — озвався Джек, — що тобі, Пітере, краще залишитись удома, аби глядіти кота, бо я певен, що коли тебе не буде, його заскочать мстиві свині. Вони ж бо страх які сердиті за те, що ти вбив їхню прабабу.
— Залишитися вдома! — вигукнув Пітер. — Та ти, мій любчику, неодмінно заблудишся або човна перекинеш, якщо я тебе не догляну.
— І справді, — мовив поважно Джек, — мені не спало таке на думку; тебе таки треба взяти. Човнові потрібен баласт, а кожне твоє слово,
Під час тієї розмови сталася дивна річ, яка видасться читачам такою незвичайною, що я розповім про неї докладно.
Отож, балакаючи, ми помітили над морським видноколом темну смугу, що скидалася на низьку хмару або затуманений берег. День був погожий; хоч небо захмарилося й подував легенький вітрець, море хвилювалося не дужче, ніж завжди, і бурун здіймався анітрохи не вище. Правда, останнім часом погода стояла непевна, у хмарах гриміло, тож ми спочатку подумали, що находить туча. Та поступово та смуга наблизилась, але не знялася вгору, як грозова хмара. Вона присунулася ще ближче, і ми побачили, що вона рухається до острова, але доки смуга сягнула острівців у морі, ми не чули жодного звуку. Коли ж вона минула ті острівці, ми неабияк стривожилися, спостерігши, що їх оточила хмара білої піни, яка бурхнула високо вгору; водночас до нас долинув гучний рев. З того ми виснували, що насувається велетенська хвиля, але яка вона висока, ми збагнули тільки тоді, коли побачили її зблизька. Скоро хвиля та дійшла до рифу, ми жахнулися, скочили на ноги і чимдуж подерлися на самісінький вершечок скелі, пойняті невимовним страхом.
Я вже згадував, що проти Водограйної скелі риф був дуже близько від берега, а перед нашим куренем він виставав далеко в море. Отож хвиля сягнула підніжжя скелі трохи пізніше. Коли вона бурхнула на риф, ми вперше усвідомили, яка та хвиля страшна. Розлягся гуркіт, що видався мені гучнішим за грім, і весь риф опинився під водою. Гуркіт той тривав кілька секунд, поки хвиля котилася до нашої скелі. Забачивши її верх, ми зрозуміли, яка небезпека нам загрожує, і кинулися навтьоки, але спізнилися. Велетенський вал ударився об скелю так, що, здавалося, вона розтрощилася, і потоки води випорснули, аж запищали, крізь вузькі підземні отвори. Враження було таке, що земля вибухла під натиском водяних струменів. Оглушені й знетямлені, мокрі й осліплені, ми кілька хвилин не знали, куди тікати, де ховатися. Зрештою ми видряпалися на таке місце, куди не сягали водограї. Але яке сумне видовище відкрилося перед нашими очима! Велетенська хвиля не тільки перестрибнула через риф, але посунула далі лагуною, бурхнула на піщаний берег, геть його затопила й шугнула в ліс, валяючи на своєму шляху молоді дерева й кущі.
Побачивши те, Джек сказав, що наш курінь, мабуть, змило, а човна, який лежав на березі, розбило в друзки. У нас болісно стислося серце, і ми чимдуж подалися лісом додому. Та, підбігши до куреня, ми полегшено зітхнули. Хвиля не залила його, бо, очевидячки, втратила свою силу; але вхід був майже закиданий вирваними з корінням кущами й купою водорослин. Переконавшися, що курінь цілий, ми поспішили до того місця, де залишили човна. Однак його там не було. Місце виявилося порожнє, човен зник безслідно.
— Може, його занесло у гущавину, — сказав Джек і повернув до лісу.
Проте човна не було й там; ми вже впали у відчай, коли це раптом Пітер гукнув Джека й сказав:
— Джеку, друже мій милий, колись ти поділився зі мною надміром своєї мудрості й ознайомив мене з фактом, що кокосові горіхи ростуть на деревах; то, коли твоя ласка, скажи мені, який плід росте на вершечку он того куща. Бо, правду казати, я не знаю або принаймні сумніваюся, чи зможу відповісти на це питання.
Ми глянули на той кущ і — диво дивне — побачили нашого човна, що зручно вмостився між галузок. Зраділи ми невимовно, бо воліли втратити будь-що, аніж човна. Виявилося, хвиля справді занесла його в ліс і кинула всередину куща; нам страшенно пощастило, бо якби він луснувся об скелю чи об дерево, то розбився б ущент, а так навіть не подряпався. Однак нам довелося добре нагріти чуба, щоб зняти його з куща й знову доправити до моря. Це вартувало нам два дні тяжкої праці.
Багато сили ми поклали й на те, щоб вибрати з-перед куреня всіляке сміття. Майже тиждень ми безперестану працювали, аби навколишній терен знову набув чепурного вигляду, бо вирвані з корінням кущі й водорослини так позахаращували берег, що людині, яка не бачила наслідків повені, важко навіть уявити.
Задля тих, хто цікавиться загадковими явищами, я хочу додати, що та велетенська хвиля регулярно сягає деяких тихоокеанських островів раз чи двічі на рік. Буваючи в тих місцях, я чув про це від місіонерів. Вони не знали напевне, чи вона доходить до всіх островів, але твердили, що на деякі хвиля насувається періодично.
Охаючивши свою домівку й прибравши весь непотріб, ми знову почали планувати виправу до пінгвінів: ще раз оглянули човен і дещо полагодили. По тому наготували запас харчів, бо похід наш мав тривати днів зо два, а може й довше. На це ми згаяли якийсь час, бо Джек порався біля човна, а Пітера ми часто посилали до лісу, аби він уполював порося. Посилали ми його тоді, коли нам кортіло поласувати печенею (а це бувало часто); він-бо вдався нівроку моторний і бігав так прудко, що наздоганяв свиней без особливих труднощів; але був страшенно необачний і, бігаючи лісом, майже завжди перечіплювався через пеньки або каменюки і рідко вертався додому, не пообдиравши кісточок. Одного разу його спіткало гірше лихо. Увесь ранок він полював десь сам один. Настав час обідати, а його немає. Ми здивувалися, бо Пітер був дуже пунктуальний і на обід ніколи не запізнювався. Коли надійшов час вечеряти, ми стривожилися і подалися в ліс. Довго ми його шукали й, аж коли почало сутеніти, натрапили на свинячий слід, пішли ним і зрештою досягли крутого схилу чи урвища. Зазирнувши через край, ми побачили внизу Пітера; він лежав непритомний, прихилившися щокою до рила малого поросяти, пришпиленого списом. Ми страшенно перепудилися, мерщій намочили йому водою чоло, і скоро, на превелику нашу втіху, він ожив. Коли ми принесли його додому, він розповів нам, як те все сталося.
— Щоб ви знали, — сказав він, — я півдня ходив, не присідаючи, стомився, як старий віслюк, і за весь цей час не те що жодної свині не бачив, а навіть свинячого сліду не вкмітив; проте мені аж ніяк не хотілося вертатися додому з порожніми руками, то я поклав за краще лишитися без обіду, а…
— Що! — вигукнув Джек. — Невже ти справді на таке зважився?
— Ану, Джеку, припни язика, — відрізав Пітер. — Кажу вам, я поклав обійтися без обіду й обстежити ярок, де, як мені щось підказувало, свині мали бути напевно. Невдовзі я виявив, що не помилився, бо ще не пройшов і півмилі до невеличкої сливи, котру ми знайшли днями, як почув кувікання. «Ага, — сказав я собі, — ось де ви, лебедики», — і побіг ярком. Скоро я вже гнався за гуртом і, вибравши порося, наставив списа. Догнавши його, я за два скоки встромив списа у його сите тіло і тієї ж миті побачив, що ми на краю урвища — не знати якого: глибокого чи ні. Проте я так розігнався, що спинитися вже не міг, отож ми з поросям заверещали в один голос і беркицьнули удвох через край. По тому я вже нічого не пам'ятаю й отямився лише тоді, коли ти мочив водою мені скроні, а Релф ламав наді мною руки.
Та хоч Пітерові не щастило втримати рівновагу і він частенько набивав лоба, йому велося в полюванні. Напередодні відплиття він ще до вечора повернувся з трьома гарненькими поросятами. Мені теж повелося на мочарі, де я встрелив кілька качок. Тож коли наступного ранку на зорі ми спустили на воду й навантажили нашого човна, харчів у нас було більш аніж досить. Дещо ми спекли увечері і, склавши реєстр, виявили, що маємо:
10 хлібних плодів (двоє печених, вісім сирих).
20 ямсів (шість печених, решта сирі).
6 корінців таро.
50 добірних великих слив.
6 кокосових горіхів спілих.
6 кокосових горіхів, зелених (щоб тамувати спрагу).
4 великі качки і дві маленькі, сирі.
3 засмажених поросят, з начинкою.
Слід зауважити, що начинку ту винайшов Пітер навмисне задля тієї нагоди. З чого вона складалася, він тримав у глибокій таємниці, тож я не можу розкрити вам її, але признаюся, що ми визнали ту начинку вкрай несмачною і, скуштувавши, одразу вишкрябали й викинули за борт. Ми розрахували, що харчів нам стане на кілька день; але згодом виявилося, що їх набагато більше, аніж нам потрібно. Зокрема зайві виявилися кокосові горіхи, яких скрізь росло вдосталь. Та, як зауважив Пітер, запас біди не чинить; ми ж бо не відали, що нас може спіткати під час мандрівки.