Корпорація ідіотів
Шрифт:
Офiцiант робить наголос на словi "без", одна з дiвчат червонiє. В серцi офiцiанта залишилося зовсiм мало вакантних мiсць для його ненавистi.
Вiн такий самовпевнений та юний. Вона старша за нього, вона смикається. А може, й не старша, а може, так падає свiтло. На чоловiка нiколи
ТАК не падає свiтло. Свiтло - спiльник i ворог жiнок. Вiн роздивляється кусень м'яса, що йому принесли на кiстцi. "Бл…, ти поглянь, що менi принесли? Виродок якийсь це робив, дебiл безрукий. За таке пальцi з суглобами виривати треба. Що вiн менi тут пiдсунув?
Зараз буду розбиратися, козли, я все це так вам не подарую, в мiстi немає жодного пристойного закладу…" Вона обережно, як кицька, що пробує лапкою воду, торкається його
Вiн дивиться на неї з таким здивуванням, нiби тiльки зараз второпав, хто з ним сидить. Начебто зазвичай вiн вечеряє iз дресированим пуделем, а тут невiдомо звiдки виникла ця брюнетка з гарячими шоколадними очима. "Моя мамця, щоб ти знала, таке лайно нiколи б не приготувала, чула? Добре чула? Вона нiколи б не дозволила собi поставити таке менi на стiл, зрозумiло? А що стосується дружини… А от дружинi за таке я б вибив усi зуби, щоб не шкiрилася, ага".
Потiк людей не зменшується, течiя невпинна. Мало хто йде з, всi йдуть в. Офiцiанти й менеджер раденькi, що в такий пiзнiй час вони вже мають повне (на їхнiй погляд) право не посмiхатися. Досить вони навишкiрялися за весь день. Той, що стоїть на входi, розводить руками у вiдповiдь на запитання, чи є вiльнi столики, а потiм iде на кухню, передаючи пост iншому офiцiанту з майже спожитою посмiшкою, яку той проковтнув десь у районi бiзнес-ланчiв.
"Слухай, принеси нам чарки на 50 грамiв, прибери цi на 25. Бо таке враження, що ми постiйно п'ємо, ти тiльки те й робиш, що доливаєш". Вони сидять, заставленi їжею та питвом. Для бiльшостi людей вони не iснують, тому що пересуваються мiстом винятково на автомобiлях, водiї купують їм лiки та харч, вони не знають, що там пiд ногами - калюжi, травичка, вибоїни, брукiвка, посолений снiг. Їм це по фiг. Для бiльшостi люди iснують тiльки тодi, коли створюють сутолоку в метро, на базарi, в електричках, у чергах на маршрутки.
"Я, блiна, якось летiв iз Москви до Сахалiну, ось летиш - а сонце постiйно херяче в пику, i бачу, що за круглим вiкном, як воно, ти кажеш, називається? Щось на фокусника схоже. Чи на ламiнант?
О! Точно - iлюмiнатор! Бачу - тайга. Суцiльний лiс. Я ганчiрку на очi нап'яв, поспав, скiльки змiг, очi вiдкриваю - лiс. Це таке вiдчуття - не можу, блiна, тобi передати яке. Годинами летиш, уже дупа сама не своя, а внизу - лiс. Але до чого я все це. Оце Гiтлер - повне мудило. Ось вiн хоча б раз пролетiв од Москви до Сахалiна, i все, блiна, врубився б вiдразу, що нiколи в життi всi цi клятi, блiна, лiси йому не подужати. Нiколи. А Наполеон? Чого б це я перся сюди? Пiшки, блiна. Саменьке, блiна, з цими французиками нещасними у бабських панчохах - припхався в самiсiнькi лiси. У них мап не було? Як ти думаєш, були в них мапи? Ти спочатку на мапу, блiна, подивись, а вже потiм на вiйну херяч".
"Слухай, далися вони тобi, цi полководцi. Вони вже своє вiдвоювали, мiсце на календарях. Ти менi краще скажи, чого в нас так багато секретарок працює, га? Я ось до чого: на хрiна їх нам стiльки треба? Їх узагалi хтось трахкає? Слухай, якщо їх нiхто не трахкає, то на хрiн вони нам потрiбнi? Ти з'ясуй це питання з партнерами та директоркою, щоб я до цього не повертався, треба ж якось розв'язувати кадровi питання?"
"Гарнi зуби свiдчать про стан здоров'я жiнки" - каже молодий самовпевнений чоловiк. "Густе волосся та вiдсутнiсть синцiв пiд очима. Менi потрiбна тiльки здорова жiнка". Вона на очах скулюється. Свiтло безжальне, вона намагається впоратися з волоссям, зробити його густiшим за допомогою однiєї тонкої руки. "Моя колишня подружка розкрутила мене на три штуки доларiв, щоб полiкувати їй зуби. Полiкували, грошi я дав, для себе ж старався, але їй це не допомогло, бо вона - дурепа. Дурепою народилася й помре". Вона намагається вiдсунутися вiд нього, на пiдлогу падає схiдна подушка, нiхто з
Вiн кидає грошi на стiл, повiльно пiдводиться. "Сука. За кого вона себе має? За графиню Лопухiну? Незайманка до-сраки-рiчна. Шльондра, бл…"
Їхнє вiльне мiсце швидко займає розгульна компанiя, золото, мобiльнi телефони останнiх моделей, стильнi бiлявi зачiски та голенi черепи, галас, вереск, смiх. Офiцiант посмiхається. "То вам нiчого не потрiбно?" - знову запитує вiн у лiтнього чоловiка, який посмоктує краєчок кавової фiлiжанки i смiється над анекдотами на останнiй сторiнцi газети. "Та нi. речно дякую. Менi здається, що все це в мене є. Чи, певною мiрою, вже колись було"…
Я завершую свою фiлiгранну доповiдь. Мої слухачi незадоволенi, але надiю не втрачають. Я можу на щось знадобитися. Вони приглядаються до мене, як зубожiлi дивляться на свiчку. "Якщо її нiяк не вдається запалити на тортi, то, може, нею можна вилiкувати дупу?"
"Слухай, а ти не стикався з проблемою, як можна витягти нiмецький танк зi скелетами танкiстiв з болота в Чернiгiвськiй областi?"
Добре, що вони не поцiкавилися тим, чи нiколи я не намагався лiкувати трипер у спосiб полоскання члена в мiцному розчинi марганцiвки. Втiм, з iншого боку, якраз на це я мав чiтку вiдповiдь: так. "Вас цiкавить технологiчний бiк питання чи економiчно-правовий?" - питаю я замiсть вiдповiдi. "А ти давай, спробуй, так i так нам скажи".
Я повернувся на роботу. Я розумiю, що з цими людьми спiвпрацi в мене не вийшло. Щось я не те роблю, не вмiю, не навчився, але що? В головi хтось грає на роялi п'єсу "Ненависть". Я ненавиджу людство. I кожного, без виняткiв, його представника. Чиста, нiчим не заплямована ненависть. Ось вони, представники людства, намагаються випередити одне одного бiля лiфта. "Нi хрiна". Я штовхаю плечем одну дуже гонорову дамочку. Куди лiзеш? Треба вже про вiчне думати, а не про те, щоб першою вдертися до лiфта. Дев'ять осiб, котрi абсолютно нiчого не роблять, але дуже зайнятi. Тому що чекають лiфта.
Вiн стоїть поруч зi мною, високий стрункий шатен у дорогому костюмi в тонку сiру смужку. Тут багато таких, хто ж їм доплачує, щоб так виглядали? Красень. Вишукане вбрання, новi мешти, новi парфумернi пахощi. Про таких моя теща завжди казала: "Побачити та й лягти", а Леся, яку ви також, мабуть, пам'ятаєте, сказала б: "Козел". Поруч iз ним стоїть дiвчина в замшевому дрантi. Навiть її волосся схоже на сплетенi косицi з замшi.
Шатен починає надривно верещати пошепки (такi як вiн опановують мистецтво верещати пошепки з класу дев'ятого, як тiльки їхнi муда й член випирають iнтенсивнiше, нiж у iнших хлопцiв): "Сука ти, наволоч, ти що, коли-небудь бачила на менi кольоровi труси? А ну, вiдповiдай, швидко! Ти що, коли-небудь на цих сiдницях (плескає собi по дупi) бачила кольоровi труси? Червонi, зеленi, в квiточку? Бачила? Мовчиш? Бо не бачила, сука ти брехлива".
Дiвчина стоїть мовчки, наче це її не стосується. Вона втратила обличчя - своє, яскраво нафарбоване - втратила миттєво. Вiн не мовчить, його лють красномовна, нашi погляди - нiщо для нього. Жiнки озираються на його зад. Чоловiки розглядають дiвчину. Бо як же - цирк приїхав у нашi знедоленi краї. Нарештi розходяться дверцята лiфта, вiн влiтає туди першим, вона ж пропускає всю iншу публiку, рахуючи й мене, хоч
я старанно намагаюся поступитися їй мiсцем, аж потiм млосним голосом - сексапiльним, гарним - промовляє в дверi, що от-от зачиняться: "Як ти задовбав, Тарасе, своїм дальтонiзмом та своєю дупою".