Корпорація ідіотів
Шрифт:
"Ти згадай, о'кей? Просто згадай про сотнi тисяч людей, куди жалюгiднiших за тебе, не таких вродливих, несповна розуму, тюхтiїв, людей, якi клепки не мають, в яких так мало (на твiй погляд, шановний) здiбностей, але тих самих сотень тисяч людей, котрi попри все це мають набагато бiльше, нiж ти". Я ловлю машину, називаю водiю свою адресу й вiдкидаюсь на крiсло. "Менi щось пече", - кажу я. Воно кривиться: "Ну, знаєш, я не наймався до тебе в лiкарi. Треба стежити за своїм здоров'ям. А в курячiй бризолi було забагато олiї. Забагато холестерину. А ти ще збирався пиво пити з такою слабкою печiнкою". "Не дiставай мене, га? Ти прибрав iз дому незваних родичiв? Мовчиш? Отож бо й воно. В мене болить голова". "Звiсно, - хитрує воно.
– Перепочинь, ага. Корону (а завтра ти вдягатимеш корону, ти ж у нас розумний хлопчик, i не хочеш,
ii)
Як розповiсти про себе, щоб спiврозмовник не занудьгував вiдразу пiсля того, як почув твоє iм'я та прiзвище? Чим можна зачепити людину? Порiвняннями. Якщо ти будеш вести розповiдь про себе, постiйно порiвнюючи себе з тим, хто тебе слухає, то вiн дослухає майже до кiнця. Люди цiкавляться своїми славетними постатями. Звiсно, тут треба поводитися дуже обережно, бо не встигнеш отямитися вiд своїх слiв, як отримаєш ляпаса. Люди переважно серйозно ставляться до себе. I до своїх вад. I до своїх переваг. До всього свого свiтлого образу. Але як тiльки ти намацаєш риси та вчинки, якими людина пишається, чи, ще краще, хоче побачити в собi (або щоб побачив хтось iнший), людина буде здатна слухати тебе годинами. Звiсно, якщо це не жiнка, котра хоче вiд тебе всього-на-всього одного: сексу, а не твого, навiть лестивого для неї, патякання.
Менi завжди було чим пишатися. Так, авжеж - а ви що, думали, що я абищо якесь? Нещастя? Нi. Я, до речi, гарний бiлявець iз виразними карими очима, щоправда, в бiологiї це називається - бiологiчний виродок, тому що в нормальних людей - темне волосся й карi (горiховi) очi або свiтле волосся та блакитнi (сiрi) очi, а якщо щось не збiгається, то є вiдхиленням вiд норми, свого роду збоченням. О'кей, думаю я, нехай я буду збоченцем, але - гарним. Додайте, що колись я був дуже успiшним бiзнесменом (не варто згадувати, який у мене був бiзнес, це все в минулому, минуле, може, й цiкавить слухачiв, але набагато бiльше чомусь цiкавить податковi органи). Я завжди вiдрiзнявся мiцним здоров'ям, був зручним i досить престижним чоловiком (у мене була дружина, ага), був чудовим батьком (у мене є дочка, угу), а ще ходили чутки, що я - чудовий коханець. З останньою тезою, якби я навiть хотiв - не буду сперечатися, бо на вiдмiну вiд усього iншого, тут ти мусиш бiльше довiряти стороннiм людям, анiж собi. Бо хоч як приноровлюйся, але iз собою - не спробуєш. Сподiваюся, що ви вiрно витлумачите мої слова.
Але знаєте що? Пишався я не тим усiм. Банально було б таким пишатися, я переконаний, що серед мiльярдiв представникiв людства (чи скiльки нас там?) знайдеться дуже багато людей, подiбних до мене. Я пишався тiльки одним. Тим, що в дитинствi я був солiстом Українського республiканського хору телебачення i радiо. Отакої. З'їли? От чи багато, скажiть менi, серед ваших знайомих людей, якi б дерли свої дитячi горлянки, випискуючи соло в такому видатному хорi? Не думаю, що натовп. Один, може, й нашкребеться. I цiлком можливо, що цей самий один я i є. Звiсно, я не мiг втримувати в собi цi гордощi: щоразу, коли я випивав чи просто хтiв причарувати людей, особливо жiнок, я вiдразу казав, що був солiстом цього хору. Моя дружина, до речi, дуже цим перейнялася, вона думала, що в хорi наволоч не тримали. Теж менi, жiноча логiка, а якщо у наволочi непоганий голос?
Утiм, як завжди на пиятиках, знаходилися люди, котрим украй було необхiдно, щоб я заспiвав. "Стасе, сонце, заспiвай нам про "сигнальщиков-горнистов". "Стасе, давай затягнемо: "На медведя я, друзья, на медведя я, друзья". Потiм обов'язково наближалась якась упевнена в собiсирена й пристрасно шепотiла: "Стасе, слухай, ну заспiвай менi хоча б "Товарищ па-а-мять" i притискалася до мене грудьми чи стегнами чи торкалася пальчиками мого преса. Вони не розумiли простої, як на мене, речi. Професiонал не мусить так недбало ставитися до свого таланту. Вiн не повинен лiворуч та праворуч розкидатися своїми здiбностями. Якщо менi не довелося стати професiйним спiваком, то немає сенсу розважати цей п'янючий натовп. Я був над усiм цим.
Люди по-рiзному реагували на пiдставу
У принципi я сам усвiдомив, як ця моя гордiсть могла дiстати людей, тiльки пiсля того, як стрiв Олега Галька. Галько теж мав привiд для гордощiв, у дитинствi вiн займався художнiм читанням. Тому коли вiн розмовляв, у мене було таке вiдчуття, що хтось поруч увiмкнув приймач. Iсторiю про злякану бабусю та грецькi горiхи в його ротi я чув узагалi неймовiрну кiлькiсть разiв. А ще в нього була настiльки рiвна спина, що її можна було успiшно використовувати як лiнiйку. От якби вам конче потрiбно було вимiряти щось iз приблизною довжиною до 170 сантиметрiв, а пiд рукою нема нiчого придатного, крiм Олега Галька, ви могли спокiйно зробити всi потрiбнi замiри за допомогою цiєї свiтлої постатi. Я вже не кажу про те, що Галько завжди нас правив, шпиняв за невiрнi наголоси та корчив пику щоразу, як хтось помилявся у вживаннi слiв.
Як у Галька з художнiм читанням, так i в мене з хором пов'язано багато спогадiв. Принаймнi про один iз них, з вашого дозволу чи без, я розповiм. Бо кортить. Може, й ви мене трохи краще зрозумiєте, якщо вислухаєте мою…
iсторiю про красуню Софiю Ротару, або про те, що треба добряче подумати, перш нiж пхати щось в руки дiтлахам
У дитинствi менi дуже подобалася Софiя Ротару. Можливо, тому, що вона була схожа на нашу сусiдку тiтку Ганну, зовнiшностi якої заздрила мати, i з якою матiр зраджував батько. Вона була красуня, вона спiвала, в неї було оригiнальне, як на мене, iм'я. У неї не було жодного шансу менi не сподобатися. Варто сказати, що Софiя, незважаючи на аспект у виглядi сусiдки Ганни, була кумиром усiєї нашої родини ще з часiв "Червоної Рути", яку, як вiдомо, годi вже й шукати вечорами.
Тому, коли я дiзнався, що менi доведеться спiвати в хорi, пiдспiвуючи самiй Ротару на концертi, а потiм iще й танцювати, щастя моє було безмежним. Зрозумiло, що протягом усього концерту нашому дитячому натовпу не дозволили б товкти сцену, своїми бiлими шкарпетками викриваючи її запилюжену сутнiсть. Нi, нам обрали тiльки одну пiсню. "Дадим шар земной - детям!" Це була серйозна, дещо навiть патетична пiсня. Я спочатку пiдспiвував панi Софiї разом iз хором, а вже потiм з iншими трьома дiтьми, однiєю з яких була рiдкiсна мала сволота Лариска, я мав зображувати в танцi: "но-о-о-сок, п'ята-а-а-а-а-чка, хутко, веселiше, но-о-сок, п'я-а-та-а-а-а-чка, хутко, веселiше" тих самих порядних дiтей, котрим дорослi прямо в руки скинуть вiд грiха подалi Земну кулю.
I от, коли чарiвна Соня проспiвала: "И детские руки возьмут шар земной, посадят деревья, деревья бессмертья…", тодi кулька потрапила в мої шкiдливi ручки. Земна куля в руках справила на мене таке само глибоке враження, як "золоте" ситечко на Еллочку-Людожерку, вона мене причарувала, наче рута. Спочатку на кулi сидiли посланцi миру - бiлi голуби, але вiдразу, як тiльки кулю передали дiтям, голуби стрiмко пурхнули у височiнь, а в моїх руках залишилася тiльки вона. Блакитна, чудова, найкраща у Всесвiтi куля, прикрашена яблуневими гiлками, вона була незбагненно прекрасна. Миттєво я усвiдомив, що цю кулю я не вiддам нiкому. Дiрку вам вiд бублика, а не кулю, дорослi. Дадуть вони кулю на мить. Атракцiон небаченої щедростi. Треба було виважено ставитися до того, кому i що ви даєте. Не поверну. Що хочте, те й робiть. Дулю з маком. Скiнчився ваш дорослий час, доросле панування.