Ковчег Всесвіту

Руденко Микола Данилович

Так чи так, але Сільвія мала змогу стежити, що діялося в тій частині палацу, де жив і урядував Макаров. У свій час він не мав таємниць від Сільвії. Саме тому склалося так, що їх не було й зараз.

Вона каралася ночами, споглядаючи любощі Макарова з новою примадонною. Стогнала, плакала від ревнощів, але не знаходила сил, щоб покласти край непристойному підгля-дуванню. Власне, цим непристойностям її навчив сам Макаров, який любив підігрівати себе картинками сексу. Він мав змогу підглядати, що діється навіть у спальнях академіків, отож таких картинок їм не бракувало.

А тепер Макаров сам опинився під окуляром. І так само не знав про це, як не знали й ті, хто був об’єктом його власних підглядувань.

Сільвію не цікавили години, коли Степан урядував. Це було так само нудно, як і тоді, коли вона його масажувала, а він тим часом обговорював якісь проблеми з віце-президентом чи з кимось із академіків. Вона була жінка й тільки жінка. її цікавило лишень жіноче — й нічого поза цим.

Та якось вона знічев’я увімкнула екран — і опинилася в залі, де Макаров приймав підлеглих. Звісно, не завжди він приймав їх разом з сеансами масажу. А тепер Степан взагалі не послуговувався її мистецтвом — отож був не в халаті, а у світло-сірому костюмі з краваткою.

На цей раз Президент розпікав Герда, що, втягнувши лискучу, мов ліхтарна куля, голову в безформні від надміру сала плечі, по-волячому цілився лобом у свого володаря. Налите кров’ю обличчя пересмикувалося від страху й прихованої ненависті.

Так, Герд справді ненавидів Макарова й давно плекав потаємну мрію, що колись обійме його академічну посаду. Не вічно ж йому бути шефом поліції! Але спливали роки, Герд старів — і поволі його мрія згорталася у терпкий, пекучий клубочок. Тим часом розросталася його ненависть, бо Макаров, попри свої обіцянки, ще й досі не зробив його академіком.

— Куди подівся Кривошеєв? Чому не вмикається апаратура зовнішнього огляду планети? — грізно кричав Президент, який ніколи не вживав слово «астероїд», а завжди називав його планетою. Мабуть, це поважне слово підносило Макарова у власних очах.

— Ви ж самі насварили мене за те, що я стежу за академіками.

— Не за те, що стежите, а за те, що бездарно стежите. Академіки помічають ваші шпигунські вправи — і це їх нервує. Розкажіть, що там діється?

— Де?..

— Слухайте, йолопе, ви довго будете випробовувати моє терпіння?

Тим часом за Гердовим «де» ховалося бажання виграти час, аби зміркувати, як належить триматися далі. Нарешті він зміркував: найліпший захист — це атака на психіку Президента. Макаров, безумовно, знає, що Гелена не байдужа до молодого астронома — саме сюди й треба спрямувати удар.

— У мене є підозріння, що це диверсія. Вона — справа рук молодика, котрому Лі Чунь надто багато дозволяє. Цей злочинець не лише самочинно господарює на поверхні планети, а…

Герд замовк, ніби очікуючи дозволу продовжувати.

— Що ви хочете сказати отим «а»? Кажіть, якщо почали.

— …а розгулює серед носіїв генофонду, коли йому заманеться.

— Там у нього родичі, — незворушно зауважив Президент. Проте Герд уже встиг відчути, що Макаров клюнув на його гачка.

— Хто покликаний

служити Президентові, у того немає жодної рідні, окрім Президента. Кожною хвилиною життя ми маємо завдячувати йому і тільки йому.

Видовжене обличчя Макарова трохи округлилося від задоволеної посмішки. Його неважко улестити — і Герд це, безумовно, знав.

— Ви перебільшуєте. Не всі мають мені завдячувати кожною хвилиною життя.

— Всі! — твердо заперечив Герд. — Геть-чисто всі.

— Ну, знаєте… Коли б ви сказали про тих, кого я нагородив спецліжком… Але облишимо цю тему. Вона зараз не на часі. Вам належить особисто оглянути поверхню планети. — Помітивши на обличчі Герда досить виразне занепокоєння, Президент додав: — Розумію, у ваші роки виходити у відкритий космос… Дозволяю використати автономну телескопічну систему. Ви мене зрозуміли?..

— Так. Але ж…

— Ви, здається, не виявляєте ентузіазму, — саркастично посміхнувся Президент. І вже поважним тоном додав: — У мене виникла підозра, що над нами висять кораблі Галактичної Варти.

— Вони ж нібито не втручаються у наші справи.

— То вам так здається. Я про це іншої думки.

— А хто керуватиме баштою?

— Домовтеся з Лі Чунем. Хоча б той молодик, якого ви підозрюєте. Ідіть.

Герд вийшов. Сільвія вимкнула екран. Серце прискорено билося, все єство жінки опанувала тривога. Інтуїція підказала їй, що над Прокопом нависла небезпека. Він був останній, з ким вона мала інтимні стосунки, — отже її жіноча природа вимагала дії, що мусить захистити коханого. До речі, Сільвія помітила, що навіть передчуття зустрічі з Прокопом щось у ній змінило. Пояснити цих змін вона не здатна — Сільвія осягала світ і себе у світі не логікою, а чуттям.

І все ж оті нерозпізнані чуття змусили її відмовитися від злочинної ролі, яку свого часу нав’язав їй Степан Макаров. Саме тому вибракувані останньою медкомісією потрапили до катівні Герда. Безумовно, це значно посилювало їхні муки, бо ніхто не приховував, що з ними станеться завтра, як те до останньої хвилини робила Сільвія. Вона їм оповідала казочку про рай, який на них чекає на сусідньому кораблі, — і якщо добре поміркувати, то це й не було брехнею.

Сільвія давно здогадувалась, що Лі Чунь не любить Макарова. Зате вчений полюбив Прокопа, мов рідного сина. Жінка шмигнула із президентського палацу, як мишка, і, ховаючись поза кущами, прокралася до обсерваторії. Пальцями показала Лі Чуню знак, що має до нього таємну справу, — і той завів її до кімнати, котра, на його думку, не мала прихованої відеокамери.

Лі Чунь, безумовно, знав більше, ніж Сільвія. Давно помітив кораблі Галактичної Варти — мабуть, раніше, аніж Прокіп. Бачив-бо, як велетенський корабель за допомогою якоїсь таємничої сили втягував у своє черево нещасних колоністів, перетворених на космічну кригу. Знав також, де саме і в якому товаристві перебував зараз Прокіп. Лі Чунь поділяв переконання братства, але сам прагнув залишитися осторонь. І не тому, що боявся за власне життя, а лише тому, що впевнено почувався тільки серед зірок — не серед людей.