Крах чорних гномів
Шрифт:
День минув спокійно, і ввечері Кремер зробив над собою зусилля — спорожнив миску: тепер він повинен якомога швидше повернутись у стрій. Цікаво, як вони поведуться? Пробачатимуться, мовляв, трапилась прикра помилка, чи вигадають більш переконливу версію? В тому, що він став жертвою добре задуманої провокації, Карл остаточно впевнився, обмацавши себе. Тіло було все у синцях, та обличчя не пошкодили.
До камери заходив лише мовчазний есесівець. Він приносив їжу і зникав, не вимовивши жодного слова. На п’ятий день
Карл зупинився на порозі, не довіряючи очам. Очікував усього, але не цієї зустрічі.
Групенфюрер уже поспішав до нього.
— Мій хлопчику, — вигукнув патетично, — трапилась дика, непоправна помилка, і я не знаходжу слів для виправдання! Слава богу, все вийшло на добре, ми разом і вже тобі ніщо не загрожує! — Зробив знак офіцерові залишити їх.
Продовжував пошепки:
— Ти став жертвою моїх давніх непорозумінь з шефом гестапо Мюллером. Його агенти заарештували тебе, і минуло кілька днів, поки я дізнався про це та вжив заходів.
— Ці дні коштували мені багато, — поморщився Карл, — і наше співробітництво не карто навіть одного з них. У підлеглих Мюллера дещо оригінальні методи ведення дізнань, і тримати язика за зубами мені було важко.
— Я знаю все, — бовкнув фон Вайганг, та відразу схаменувся. — Вірніше, уявляю, чим були для тебе ці дні.
Карл утомлено махнув рукою.
— У мене важливі новини, шеф, і нам треба обговорити дещо…
— Потім, потім, — заметушився групенфюрер, — ти, напевно, забув смак справжньої їжі. Трохи закусимо. В дорозі я зголоднів і з задоволенням повечеряю з тобою.
Налив дві чарки коньяку, та Кремер відмовився.
— Я ще не зовсім очуняв після “методів” Мюллера, — і пожартував хмуро.
Фон Вайганг з насолодою вихилив свою чарку, пожував шматочок цитрини, присунув до себе тарілку з маринованою рибою.
— Після вечері ми відразу поїдемо додому. Гадаю, ти з радістю залишиш цю не дуже гостинну домівку. — Випив ще чарку, зітхнув і поскаржився: — У мене неприємності…
— Які можуть бути у вас неприємності? — байдуже махнув виделкою Карл.
— На жаль, вони існують. Звичайно, це таємниця, але ти вмієш тримати язика за зубами. — Фон Вайганг відірвався од тарілки. — Червоні диверсанти зірвали під Дрезденом підземний завод синтетичного бензину.
Карл відчув: щаслива усмішка мимоволі заграла на його обличчі. Зробив вигляд, що поперхнувся і закашлявся.
— Звідки в нас у Німеччині червоні? — не повірив. — Якщо вже мене гестапо запідозрило, то всі червоні мусять бути за гратами і нашій поліції нема чого робити.
— Факт залишається фактом…
— І великі пошкодження?
— Сильний підземний вибух і пожежа.
— Але ж це міг бути нещасний випадок…
— Диверсія! — одповів групенфюрер, відправляючи в рот шматок печені. — Чудова телятина, — присунув Карлові. — Чистої води диверсія. Завтра приїздить з Берліна комісія…
Накладаючи печеню, Кремер задоволено гмикнув. Налив собі півчарки.
— Трохи поїв, тепер можна, — пояснив. Спорожнив одним ковтком. “За твоє здоров’я, Вєтров! І за ваше, німецькі друзі! Тепер не йтимуть щодня ті ешелони цистерн — стоятимуть танки й літаки. За ваше здоров’я, мої хоробрі товариші!”
— Завод, певно, охоронявся, — мовив без нотки зацікавленості, аби лише підтримати розмову. — Недарма ж його заховали під землю…
— Диверсанти були добре обізнані з системою підземних ходів. Один з них — штейгер — і провів усю групу. Ще одного комуніста вбито, та, на жаль, пізно.
“Кого вбито?” — ледь не вирвалося в Карла, та вчасно прикусив язика. Закурив, аби не виказати збентеження.
— Рушаймо! — запропонував фон Вайганг. — Ти витримаєш кілька годин дороги?
— Я хотів би одержати папери й гроші, які забрали в мене при арешті, — нагадав Карл.
— Я вже потурбувався про це. — Фон Вайганг кивнув на жовтий портфель, що лежав на низенькому столику. — Там усе.
Кремер зазирнув у портфель: усе було на місці, навіть гребінець.
Автомобіль уже чекав на них. Сіли на заднє сидіння, і фон Вайганг підняв скло, яке відділяло їх від шофера.
— Тепер розповідай! — мовив нетерпляче.
Кремер витяг з портфеля фото Хокінса.
— Вам говорить про щось це обличчя?
— Хокінс! — вигукнув, ледь глянувши, фон Вайганг. — Це ж Чарлз Хокінс! Де ти взяв це фото?
Те, що групенфюрер назвав прізвище Хокінса, лише мигцем глянувши на знімок, а також його фальшиве здивування, підтвердили здогадку Карла: фон Вайганг уже ознайомився з вмістом портфеля.
Кремер докладно розповів про зустріч з американцями, фактично нічого не приховуючи. Групенфюрер слухав уважно. Коли Карл закінчив, підсумував:
— Я знав, що Чарлз — людина з розмахом. Він уміє дивитися вперед і безпомилково оцінює ситуацію.
— Ви не зв’язували мою ініціативу, — обережно почав Кремер, — навпаки, орієнтували діяти залежно від обставин, і я не міг не погодитися з аргументами містера Хокінса. У порівнянні з його пропозиціями, контакти з англійцями видалися мені малоперспективними. Маю на увазі гармонійне поєднання наших інтересів з аспектами, так би мовити, вищого гатунку, з інтересами, якщо хочете, німецьких ділових кіл у широкому розумінні цього слова.