Крах чорних гномів
Шрифт:
— А фон Вайганг, у свою чергу, знає багато того, що недоступно для інших генералів СС.
— Ще б пак, — ствердив Хокінс.
— На біржі таке визнання викликало б різке підвищення акцій, — не без натяку мовив Кремер.
— Особисто я віддаю перевагу твердому курсові, — відпарирував американець. — Папери, які сьогодні різко підскочили в ціні, завтра можуть бути знецінені. Правда, вам це не загрожує. Звичайно, коли фірма виконуватиме зобов’язання.
— На тому стоїмо, — бадьоро відповів Кремер.
— От ми й підійшли до головного. —
— Для мене це було ясно з самого початку, — відрізав Карл. Світло фар зустрічної машини на кілька секунд вирвало з темряви обличчя Хокінса, і Кремер устиг помітити, як наморщилася в нього шкіра на чолі: отже, хвилюється. Але, коли американець заговорив, голос його був абсолютно спокійний.
— Я і ще одна особа, — почав Хокінс, трохи розтягуючи слова, — дуже впливовий представник наших ділових кіл, хотіли б зустрітися з керівниками Дрезденського банку та главами найбільших саксонських концернів і фірм. Ділова нарада на найвищому рівні. Сьогодні ви повинні порадитись, з фон Вайгангом і завтра повідомити мене про можливість організації такої зустрічі.
— Думаю, — обережно почав Кремер, — представники наших ділових кіл захочуть дізнатись, чим викликана необхідність і терміновість розмови.
— Звичайно, — погодився Хокінс. — Матимем справу з солідними людьми, і тут виключена будь-яка недомовленість. Ми хотіли б послухати думку наших колег про те, як вони уявляють собі шляхи розвитку післявоєнної німецької економіки і що слід зробити, аби зберегти промисловий потенціал країни. Сподіваюсь, деталізувати не треба.
— Це було б зайвим, — буркнув Кремер.
— Не ображайтеся, — зрозумів Хокінс. — Просто я не маю часу… Тепер от що. Передайте фон Вайгангові — зустріч може відбутися лише за умови, якщо він гарантуватиме безпеку представникові наших бізнесменів, а також повну секретність наради. Мені легше, — посміхнувся, — я — швейцарський підданий, але і мені доводиться, як бачите, вживати деякі заходи, перше ніж зустрітись з вами.
“Опель” в’їхав у затемнене місто і зупинився в одному з вузьких безлюдних завулків Альтштадта. Кремер вийшов, зачекав, поки машина зникла за рогом, і попрямував до автобусної зупинки.
Мати заходилась розтоплювати плиту, а Горст, як сів, так і продовжував сидіти, спершись ліктями на стіл, не знімаючи пальта. У домі холодно, непривітно, і навіть кухня з блискучими каструлями та гіркою тарілок над полицею — чужа. І запах чужий — пахне пліснявою і чомусь карболкою. Цей запах нужника весь час переслідував Горста в тюрмі, але щоб дома?.. А може, це він сам наскрізь пропах тюрмою?
Хлопця занудило, він пересилив себе, підвівся і вийшов до передпокою. Скинув пальто й костюм — стояв, не відчуваючи холоду, в самій білизні.
— Мамо! — гукнув. — Дай мені чисту білизну.
— Зараз нагрію води, — визирнула у передпокій Марта, — хоч помиєшся.
— Дай чисту білизну! — вперто повторив Горст і не заспокоївся, поки не переодягнувся в усе свіже.
Лише тепер його перестало нудити — ліг на старенький, з рипучими пружинами диванчик, уткнувся обличчям у подушку. Лежав, зціпивши зуби, з сухими очима, хоч і хотілося плакати. Гнітило почуття власної незначимості й нікчемності, котре виніс із тюрми. Немов ти не людина, а жалюгідний слимак, якого кожний може розчавити й розтерти, безборонно знищити — і нікого це не зачепить, ще й плюнуть на те місце, де тебе розчавили…
Це почуття власної немічності вперше прийшло тоді, коли гестапівський слідчий, навіть не дивлячись на нього й нічого не запитуючи, дав йому кілька ляпасів. Горст був готовий до катувань, витерпів би все, не поскаржившись, але щоб отак… І зараз скрипів зубами від образи та кусав собі пальці…
Мати покликала пити каву. Десь у неї завалялася кава, і гіркуватий аромат заповнив кімнати. Сиділи за столом, кожний на своєму місці, і сьорбали пахучу рідину. Раптом мати відставила чашку й заплакала. А в Горста не було слів, аби втішати: сам ще не міг збагнути, що на отой стілець праворуч вже ніколи не сяде батько, не покалатає ложечкою в чашці, не відсуне од себе сахарницю — цукру по картках дають небагато, треба економити…
Нарешті Горст насмілився — накрив долонею руку матері й обережно погладив. Чи то сліз не вистачило Марті, чи засоромилась власної слабості — підвелась різко, зачовгала до комори: жінка є жінка, порядок у домі треба зробити, та й слізьми ситий не будеш.
Кава трохи зігріла Горста, захотілось курити. Пішов шукати по шухлядах, може, десь знайдеться сигарета чи щіпка тютюну. Не знайшов — та й узагалі марна справа шукати сигарету в домі, де двох курців.
Горст піймав себе на тому, що весь час чекає: зараз зариплять двері, й батько закашляє в передпокої. І думає — двоє курців у домі… Не двоє, а один, і батько не закашляє…
Цікаво, а як батько повівся б, коли б його отак: лясь-лясь по обличчю?.. Певно, плюнув би у гестапівську пику. А він — лише закліпав очима… Недарма батько казав: хлопчисько! Так і є: боягуз і хлопчисько…
І нема чого виправдовуватись, що приготувався зовсім до іншого, і легше було б, якби били по справжньому…
Потім — били… І він витримав. Але чому не болить тіло, а тільки щоки горять од ляпасів?
Хтось загрюкав у двері. Горст здригнувся. Невже знову по них?
Важкі кроки, рипнули двері.
— Ти, Вернере?
Стоїть у дверях, усміхається широко, всім своїм виглядом показуючи, як йому приємно бачити друга.
— Невже ти?
Йде, важко припадаючи на протез, з простягнутою рукою.
— Ти знаєш, що в нас трапилось?
— Знаю.
І міцно тисне руку.
Оце друг! Батька вбили есесівці, їх щойно випустили з тюрми — навіть сусіда одвернувся, зробив вигляд, що не помітив, — а він!.. Прийшов і тисне руку!
— У тебе є закурити?