Крилаті слова
Шрифт:
Довго не забували мені того пшона. Знали вже про це й дядьки й тітки.
А діти, що я з ними гуляв на вулиці, як посердимося, то й починають дражнити:
– Андрійку, чи все одно, що каша, що пшоно?
ДЕ ТАКІ ЯТКИ?..
Занедужала наша тітка Марина. Думали, що вмре. Пішли ми з мамою одвідувати недужої.
Лежить тітка на полу, губи смагою взялися, голова білою пов’язана хусткою. Коло неї сидять дві жінки,
Тіткина дочка, дівка Маруся, стоїть, схилившись на стіл, зажурилась, а малий хлопчик, Матвійко, що був у своєї мами дуже мазаний,- тому байдуже, жирує на подушках та вигукує, аж у вухах лящить.
Кілька разів йому казали:
– Не пустуй, Матвійку, бо в мами головка болить!
Матвійко й вухом не веде.
– Годі, Матвійку,- вже кажуть йому з серцем,- бо як будеш жартувати, то мама вмре.
– То що? Хай умирають,- озивається Матвійко.
– А як же будеш жити без мами: хто тобі випере сорочку, їсти наварить?
– Ми собі другу купимо.
Тоді друга жінка, та, що доглядала недужої, зітхнула, похитала головою та й каже:
– Ні, сину, не купиш: немає тих яток, щоб продавали рідних маток.
– І на базарі немає?
– Немає, сину.
– І на ярмарку?
– І на базарі, і на ярмарку, і на всьому світі не знайдеш рідної мами, як цю втеряєш.
Почувши цеє, дочка Маруся припала головою до столу й почала гірко плакати.
Примовк і Матвійко, задумався, а далі підійшов до матері, дав того бублика, що дали йому за гостинця:
– Нате, мамо, та не вмирайте.
Недужа мати звела на нього стражденні очі і ніби осміхнулась.
ДОБРІ ОЧІ
На нашому кутку був хлопець Архип. З ним нам не веліли товаришувати, бо він був злодійкуватий дуже й брехливий.
Пішов той Архип до своєї бабусі - кликати в гості, а бабусі вдома нема. Він тоді знайшов ключа, одімкиув комору, нагибав у скрині глечик із медом і впорав його мало не ввесь. На другий день бабуся зустріла його серед вулиці, питає:
– Нащо ти, Архипе, виїв мій мед?
– Їй-богу, я не їв! Їй-богу, я не їв!
– божиться Архип, а в самого очі так і бігають то сюди, то туди.
– Хоч би ж ти не божився вже даром,- каже йому бабуся,- дивись, он у тебе й досі рукава в меду.
Архип зирк: справді, рукава його вимазані медом. Нема вже чого йому казати, то він стоїть мовчки та тільки очима лупає.
– Оце й не сором тобі у вічі мені дивитись?
– соромить його бабуся.
А старий Кутувенко городив лісу коло свого двору, чує те та й каже:
– Добрі очі все перелупають.
Побіг після того Архип на майдан, знайшов хлопців, хвалиться:
– От у мене очі, так очі. Все перелупають!
Хлопці, почувши теє, та в регіт:
– То ж на злодія тільки кажуть так, дурний ти. То ж так із злодія сміються.
ДАЛЕКА
Наш дядько Микита виїздив на поселення кудись аж на Зелений Клин. Виряджати його зібрався увесь рід. Ходили й ми прощатися - всі: великі й малі. Коли прощалися, дядько казав:
– Оце дивіться, діти, на вашого дядька, надивляйтеся, бо вже, мабуть, більш не побачите ніколи.
Його почали розважати:
– Гора з горою не зіходиться, а людина з людиною зійдеться.
Я був замітливий: почув теє та й питаюся у мами:
– Нащо вони ото так кажуть?
– Так, сину, годиться казати, коли далека розлука.
Я того не забув і колись упалив таке.
Одного ранку, тільки-тільки вставши з постелі, я шмат хліба в руки та й тягну з хати.
– Куди це ти летиш спозаранку?
– кажуть мені мама.- Це як майнеш з дому, то й до вечора тебе не побачиш.
А я на порозі:
– Не журіться, мамо, гора з горою не зіходиться...
СИРІТСЬКЕ СОНЦЕ
Поніс я колись сокиру до нашої сусідки, що осталась того року з малими дітьми вдовою,- кригу треба було їй коло криниці обрубати. Увіходжу в хату - сидить на лавці якась жінка, а сусідки немає, у льох пішла по картоплю. Сів і я на лавці, дожидаюсь.
В хаті холодно: вікна понамерзали, стіни змокріли, з рота йде пара. Двоє менших дітей - Катруся й Гриць - сидять в одних сорочечках на полу. Од холоду аж посиніли, мох на їх устав, а зуби аж бринять. Понапинали вони сорочки на колінця, позгиналися, боязко в щось граються. Прислухаюсь: одно заплющить очі, підійме головку, а друге питається:
– А тепер що ти бачиш?
– Бачу квітки, а по квітках літають метелики, рожеві, сині, золотенькі.
– Тепер - я! Тепер - я!
– перебиває першого друге. Далі також заплющує очі і підводить головку вгору.
– А я бачу літо, ростуть яблучка рясно-рясно, та такі червоні, та солодкі-солодкі...
– Тепер тобі тепло?
– питається більшеньке.
– Те-епленько...- одказує друге, а само аж цокотить зубами.
А та жінка, що сиділа на лавці, зітхнула, повернулась до мене та й каже:
– Ой леле! Правду ото кажуть: сироті сонечко мріється, а воно й справді гріється...
ЖАЛЬ
Прийшла на село звістка з війська - вдовиного сина на війні вбито. І малі, й великі ходили до вдови слухати того листа. Казали, що той лист прийшов з полку та й так його хороше там склали, що всякий плаче, коли його слухає. Побіг і я з хлопцями.
В хаті на лаві вряд, сиділи сусіди, мовчали. На полу заплакана вдова Власиха підперлась рукою. Лист лежав розгорнутий на столі. Читав усякий, хто вмів читати.