Крилаті слова
Шрифт:
Що місяць, то місяць - всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже й увесь вечір здавалося, що то золота діжа сходить. Діжа, та й край, хоч тобі що...
Діти посідали на краю ями, ноги вниз поспускали і розмовляли вже тихо-тихенько, мовби боялися сполохати те повнеє диво. Хтось пригадав із хлопців загадку про місяць:
«Серед моря-моря - червона комора».
Другий - другу:
«Вийшов гість, став на поміст та й розпустив коні по всій оболоні».
Спершу загадували про місяць, про зорі, про сонце, а далі й усякі інші.
А чарівна діжа сходила, сходила та
Обмокли в золоті білі пахучі романи, позолотився волохатий полинь, заяскрилась, засвітилась кропива.
Спершу не було видно, а тепер застовбуріли на городі соняшники...
Навіть чорне колоддя серед двору й те покроплене золотим тістом. А на колодках між темними поставами аж сяє в білій сорочці веселий чарівник дід, що наворожив нам цей золотий вечір.
КАЛИНА
Приїхав у гості до нас дядя з міста, мамин брат.
Сидить він у кімнаті коло маленького столу, пише ноти і разом стиха приспівує.
Невелика сестра наша, Таня, прибирає в кімнаті, слухає.
Дядя співає:
Ой у лузі, в лузі Червона калина... То ж не калина - Молода дівчина.– Дядю,- питає його Таня,- а то вона тільки намастилася калиною?
Дядя засміявся.
– Буває й так,- каже він,- тільки у цій пісні не про таку дівчину співають.- Далі повернувся до неї, починає розповідати: - Це, може, так було. Ішли двоє дорогою, дивляться - щось червоніє в лузі.
Один каже:
«Це калина спіє».
А другий каже:
«Коли ж це вона тут виросла? Це, мабуть, щось інше».
Підійшли ближче, придивилися, аж то дівчина така гуляла там: рум’яна та гарна - ну, зовсім як калина.
З того часу, тільки де виросте дівчина хороша та рум’яна, то про неї й кажуть: «Та дівчина, як калина».
– А то ще кажуть: «Дівчина, як повная рожа»,- пригадала Таня.
– Кажуть і так - різно, що кому личить.
– А мені що личить?
– жартуючи, спитала Таня.
– Тобі?
– подивився дядько на неї, а вона така повненька та кругленька.- А на тебе скажуть: дівчина, як качанчик...
Сказав дядя і сам засміявся.
СОН
Сон кучерявий, пелехатий, легусінький, як пух...
Мені і досі здається, що його бачив очима.
Це було вночі, коли всі в хаті спали. Я був тоді невеликий хлопчик, а наш Петько ще лежав у колисці. На той час він нездужав. Ніч була ясна й видна, тихая. Чогось я пробудився серед ночі та й не сплю, впало мені в вічі, що поверх мене на рядні якогось гілля понакидано. А то - тінь од ясеня, що росте в нашому городчику під вікном. Чудно мені чогось. Озирнешся по хаті - хата ніби не наша: не наша, та й годі, хоч буди тата або маму. Аж ось у колисці заквилила зо сну дитина. Дитина
Тоді мама якось чудно кашлянула, ніби орган серед ночі забринів, і заспівали. Дивний мені здається і той серед ночі голос, і той тихий спів. Я нишком зводжу трохи голову, вслухаюся. Мама розповідають стиха:
Ой ходить сон по вулиці У біленькій кошуленці, Тиняється, хитається, До хатоньки питається...Мені аж жарко стало, і я прожогом схопився з постелі. Мені здалося, що справді хтось у білому тиняється коло нашої хати.
– Ти чому не спиш?
– голосніше обізвалася до мене мама.
А я до них тихесенько, ще й пучкою показую:
– Я піду побачу.
– Кого побачиш?
– Того хлопчика.
– Якого, сину?
– А що в біленькій кощуленці...
Мама трохи помовчала, а далі я почув уже не той ночний, потаємний голос, а такий, як завжди буває вдень:
– Лягай, дурнику, спи! Хто тепер поночі буде ходити?
Мені здалося, що мама не хочуть мені, більшому, того сказати, що нишком розповідають маленькому Петрусеві.
– Та то ж тільки так співають про сон малим дітям, а ти великий та й повірив. Лягай, кажу, та й спи!
– велять мені мама.
Я послухався, ліг. Мама перестала співати. Коли згодом, коли я вже почав дрімати, знову заграло, тільки вже так тихенько, мов десь далеко-далеко, в сопілку:
Ой ходить сон коло вікон, А дрімота коло плота.Під вікном, де росли у нас квіти, здалося, зашелестіло щось. Ніби аж у шибку постукало. Я притаївся, дослухаюсь. Але той спів лише од мене все далі й далі, а надо мною ніби стиха шумить тільки дерево рясне. Дерево шумить, а мене вода несе та все поміж зеленими лісами... А там усякі квітки процвітають: блакитні, жовтогарячі, червоні, спершу маленькі, а далі все більші й більші. Я вже все забуваю, тільки на квітки дивлюся.
Відразу ніби струна увірвалась, і знову посунула звідкілясь темрява. Прокидаюсь: «Що це?» В хаті тихо - мовчить дитина, не співають мама. Я хочу повернутись - аж хтось держить, борюсь - не пускає. Ні голосу подати, ні очей розплющити. І тоді, коли я став засинати, здалося, що швидко й без усякого рипу одчинилися двері, а звідти, з темряви ніби біла хмаринка плине... Ближче: у білій льолі хлопчик. Очі йому заплющені, руці розставлені, кучері, мов із льону. Ступає полегусіньку-полегусіньку, мов боїться на що-небудь спіткнутися. Хитається, водить руками, полапки наближається до колиски, тихо, як пух.