Кривава осінь в місті Лева
Шрифт:
І щойно промовивши це, Ніна з жахом зрозуміла, що їй зовсім не хочеться нікуди йти. Що їй подобається сидіти навпроти цього велетня, дивитися в його млосні, такі південні — чомусь на думку спадає саме ця асоціація — карі очі та слухати оповідки про Оксфорд. До того ж він насправді детектив! Хіба не дивовижний збіг обставин? А комизиться вона лише тому, що й собі хоче туди, де вже напевне побував Олег. Жабка душить, якщо вже зовсім чесно... І є від чого. Англія, Шотландія, Ірландія, а ще — Париж. І Рим... їй завжди хотілося до Рима. І до Флоренції. І ще вона віддавна мріяла побачити Венецію... А ще...
Доки Ніна мандрувала у своїй уяві всіма світами, що їх лише могла згадати, чемний Сокіл, що теж підвівся, щойно дама зірвалася на рівні ноги, отримав прекрасну можливість досхочу помилуватися нею в повний зріст. Дуже струнка, не надто висока, з тоненькою талією, до якої спадало
— Чи дозволите скласти вам компанію?
Ніна здригнулася, повернувшись до реальності прямо з Австралії. Точніше, із Сіднея. Кілька разів кліпнула повіками, наче із жалем проганяючи свій найсолодший сон.
— Прошу?
— Чи можу я провести вас додому?
— Я... так... ой, ні... краще не треба. — Доки вона вигадувала найбільш ввічливу причину відмовитися, Олег сам висунув версію.
— На вас чекає ревнивий чоловік?
— Хіба дедукція та відсутність на моєму пальці шлюбної обручки не сказали вам, що я не маю чоловіка? Просто я... волію прогулятися сама.
— Гаразд. Бажання пані — закон для мене. Але лишіть хоча б номер телефону, за яким вас можна знайти. Я наполягаю.
— А для чого вам мене шукати? — спитала Ніна дурне і зашарілася. Олег усміхнувся.
— Ще кави вип’ємо. То як?
— Як хочте, — Ніна порилася в сумочці, вивудила звідти візитку крамниці, де вона працювала, та ручку і написала на звороті ряд цифр. — Мобільний. По восьмій вечора вимикаю, щоби не турбувати маму, тому...
Сокіл явно здивувався, але обмежився тим, що кивнув і проказав:
— Зрозуміло. Тоді давайте я вас наберу прямо зараз, а ви збережіть мене в своїй пам’яті. Добре?
— Збережу, — запевнила Ніна і відчула, що знову червоніє. — Неодмінно.
Насправді додому вона повернулася лише увечері. Повертатися не хотілося, але який у неї був вибір? Хіба що робити це якомога повільніше.
Зараз Ніна брела тихою вуличкою з кумедною назвою Під Дубом, звідки до її будинку залишалося всього нічого — лише завернути за ріг. Вечір видався тихим, затишним і навіть трішки сонячним — зранку, коли вона зі своїм несподіваним знайомцем сиділа в кав’ярні, зарядив дрібний дощик, котрий із нерівною періодичністю нагадував про себе протягом цілого дня, та от хвилин за десять до заходу сонця світило нарешті визирнуло з-за хмар і від душі розмалювало все навколо охристо-жовтою фарбою. Це золотаве забарвлення перетворило й без того казковий Львів на щось зовсім потойбічне. Ніна звично милувалася містом, доки рухалася пішки від центру, та чим ближче до домівки, тим важче ставало на душі. А коли крокувала уздовж порепаної й побитої часом рудої стіни будинку № 8 на розі Єрошенка і Джерельної, в якому мешкала, відчайдушно схотілося розвернутися і втекти кудись... хоч би й до того детектива. На каву. Якщо він буде не проти. Варіант не гірший... та що там, значно кращий, ніж те, що чекає на неї під таким милим поняттям, як «повернення додому». Додому... а де це? В її уяві? На іншій планеті? Посередині «ніде»?
Ніна штовхнула облізлі двері свого під’їзду, і всохлий від часу шматок темно-бордової фарби впав їй на спідницю. Звичним жестом Ніна струсила його на асфальт і переступила поріг, одночасно намацуючи вимикач на стіні — у парадному було темно, як у льосі. Від сумних роздумів, що вже звично ятрили серце, але нічому не допомагали, на очі дівчини навернулися сльози, і майже в ту ж саму мить під стелею заблимала крихітна підсліпувата лампочка. Сердито труснувши головою — не приведи боже, мати побачить блискучі вологі доріжки на щоках, — Ніна піднялася рипучими дерев’яними сходами на другий поверх. Знизу підбиті залізом, з пощербленими дошками, старенькі сходинки слухняно прогиналися під її приреченими кроками. Ось і квартира. Обтягнуті яскраво-синім дерматином та оббиті цвяшками «під бронзу» двері, пожовкла від часу та лискуча, як обгризена собакою кістка, пластикова ручка під замковою шпариною, номер «3», що тримається на чесному слові десь угорі, біля одвірка, сіра крапка дзвінка, що вже зо два роки не працює — до Ніни занадто часто ходила подруга, і люба матуся, котру дратувало те безкінечне(раз на день) дзеленчання, якось просто вирвала провідки від дзвоника зі стіни, як-то кажуть, з м’ясом. Стукати у двері також заборонялося під загрозою скандалу масштабів гніву Господнього — принаймні, це стосувалося Ніни. Все її життя нині складалося з цілої низки різноманітних заборон та підпільних способів їх порушення.
Ласкаво просимо до пекла. Облиште будь-яку надію, ви, що входите сюди.
Ніяких особливих надій і не було. Ніна відімкнула двері й увійшла у вузький, пропахлий чимось прокислим коридорчик. Механічно скинула туфлі, вслухаючись у завивання, що лунали з великої, материної кімнати. Жіночий голос — «годувальниці» — та незнайомий чоловічий зливаються в істеричні голосіння з регулярним згадуванням Всевишнього. Черговий сеанс зв’язку з Богом — вірніше, з істотою, яку матуся вважала за Нього. Залишалося сподіватися, що коннект якнайшвидше увірветься.
Ніна увійшла до власної кімнатки, вогкої келії розмірами два на чотири метри, зі здутими шпалерами із потрісканою стелею. Жбурнула сумочку на стілець, роздягнулася, затрималася біля вікна, задумливо дивлячись, як відблиски червоного сонця перестрибують з вікна на вікно потяга, який якраз проходив по насипу неподалік від будинку, а потім плюхнулася на рипливе ліжко й втомлено прикрила очі.
Так далі не можна. Бо ще трохи, зовсім трішки такого життя — і вона поїде звідси на Кульпарківську. Сама, добровільно, зі змінною білизною та торбою сухариків. І та, друга божевільня виявиться куди більш затишною та привітною, аніж ця, перша. Поза сумнівом. І годувати там будуть не гірше. Просто — там будуть годувати. Хоч як-небудь. Бо тут мати, що дорікає кожним шматком хліба, купленим на доньчині гроші, годує здебільшого словом Божим. Сильно перепеченим або недовареним чи дрібно пережованим, але тільки ним. Святим Письмом.
Це почалося давно — так давно, що Ніні здавалося, ніби це було завжди, ніби їй лише наснилася смішлива, струнка, сіроока матуся, гарна, як квіточка; матуся, що шалено балувала доньку, не спускала її з рук, вчила читати і радо вислуховувала маленькі секрети маленької ж Ніни, на зразок того, як їй подобається Василько із сусідньої групи і яка сувора в дитсадку нянечка. Тамама пішла в небуття із сірим димом осінніх туманів, але коли і чому це сталося, ніхто вже не пам’ятав. Натомість в родині Малишків з’явилася суха, мов тараня, жінка, з тьмяними, як свинцеві кульки, зіницями, стиснутими у дрібну риску вустами і незмінною Біблією в руках. Жінка, що через кожне слово згадувала пекло, а через два — Страшний суд, у якої Великий піст тривав триста шістдесят п’ять діб на рік, а святкування дня народження, Нового року і навіть Різдва зводилось до нагадувань про швидкоплинність людського життя і, як наслідок, про жадану зустріч із Творцем. Ця жінка вимагала від Ніни шани, а від чоловіка — грошей і повної відсутності гріховних думок про їжу, питво та виконання подружніх обов’язків. Вона юрбами водила додому якихось «братів» та «сестер», невиразних, як і сама, зате із більш ніж виразним бажанням «розжитися десятинкою». Десятинка досить швидко стала четвертинкою, потім — половинкою, і дуже скоро єдиною завадою прагненню матері продати квартиру, а гроші віддати на користь «святої церкви» стала неповнолітня донька. А щойно Ніна досягнула повноліття, як мати, проклинаючи всі нездалі українські закони («тільки Бог пастир мій, і Йому одному корюся»), що веліли приватизувати житло рівними частками на всіх прописаних у ньому мешканців, таки перевела їхню крихітну двокімнатну квартирку у глибоко огидну їй приватну власність. Так що формально Ніна володіла двадцятьма квадратними метрами загальної житлової площі. А фактично — не мала нічого.
Першим не витримав тато. Склавши у валізу свій нехитрий скарб, він пішов якраз у день Ніниного п’ятнадцятиріччя. Донька дивувалася, що він витримав так довго, і сердилася, що він лишив її, не взяв із собою. Він покинув її на милість монстра в жіночій подобі, а сам згодом одружився, народив ще двох дітей і жодного разу не поцікавився, як там Ніна, чи не треба їй чого. Але дівчина і це пережила, хоча боліло дуже. У батька було нормальнесімейне життя. Ніна відчувала, що потроху божеволіє.