Кривава осінь в місті Лева
Шрифт:
Від сумних спогадів закортіло поплакати, але потурати таким бажанням Ніна не звикла. Підвівшись, вона підійшла до металевого рукомийника, що висів на стіні, жахаюче убогий зі своїми чорними плямами на жовтій емалі, і увімкнула мідний кран, схожий на дзьоб шуліки-інваліда. Там щось гучно пирхнуло і відразу перетворилося на утробне рохкання, за яким будь-який львів’янин безпомилково впізнає рідну домівку та відсутність води. Мати, котра, судячи з голосів у коридорі, щойно попрощалася з черговим «братом», залетіла до кімнати Ніни, мов той хорт, що зачув зайця.
— Де ти линдалася, шльондро? — гаркнула вона без передмов. Дипломатія ніколи
Логічний ланцюжок, вибудуваний матір’ю між відгулом і нагуляною дитиною, як завжди, вражав своєю бездоганністю.
— Звідки це ти дзвонила? — у свою чергу поцікавилася Ніна, кинувши короткий погляд на свій старенький комп’ютер. Років зо два тому на роботі їй подарували зовнішній модем, і дівчина на радощах підключилася до Інтернету. Зв’язок був жахливим, картки дорогими, та що всі ці дрібні прикрощі могли значити для тієї, якій відкрився цілий світ! Перший місяць, доки Ніна вчилася користуватися Інтернетом, вона взагалі виходила з дому лише для того, щоби дістатися до роботи. Потім ще місяць насолоджувалася віртуальним спілкуванням із цікавими та вільними людьми, старанно оминаючи сумнівні компанії, однак якогось дня їй не пощастило. Ніна зайшла на якийсь суто бухгалтерський сайт, де, як на гріх, блимав баннер — вродлива напівоголена дівиця, вся в мереживах — реклама магазину жіночої білизни. А мати якраз зайшла до Ніни в кімнату і побачила ту кралю. Картинка була цілком пристойною, із цим погодився б навіть Папа Римський, та Олену ледь шляк не трафив. Модем якийсь дуже недовгий час слугував матері в якості батута, а телефонні дроти спіткала доля дзвінка. Тепер Ніна використовувала комп’ютер тільки для роботи, точніше, для підробітку — вела на ньому бухгалтерський облік для сусіда — приватного підприємця.
— З вулиці. Баки мені не забивай, — огризнулася турботлива ненька. — Говори, де тебе чорти носили?!
— Я просто милувалася містом, — терпляче та безнадійно, як говорить людина, наперед знаючи, що її не почують, пояснила Ніна.
Мати навіщось шарпнула комірець запраного до повної втрати кольору байкового халата — наче воїн, що перевіряє надійність кольчуги, — і кивнула з удаваним розумінням:
— Так, авжеж. Чом би й ні. Цілий день, з ранку до ночі. Є чим милуватися! Натовпом грішників, за якими пекло стогне-побивається, у гнізді пороку. Ну то як, знайшла того, перед ким варто ноги розсунути?
— Мамо!!!
— Що таке? Правда очі коле? Ну, давай уже, зізнавайся, з ким сьогодні мала гріх?! Як його хоч звуть? Чи спитати забула?
Ніна відчула, що ще трохи — і вона уперше в житті вдарить живу істоту.
— Так, не спитала. Вир пристрасті, знаєш, — повільно, мов жуючи камінці, промовила дівчина, а подумки додала: «Хотіла б я, щоб це було правдою. Бодай би знала, за що караюся». — Йди вже звідси, мамо. Бо я за себе не відповідаю.
— А я відповідаю — за тебе, — пискнула Олена, б’ючи себе в груди сухорлявим кулаком, та все ж позадкувала до виходу — спасибі й на тому. — Перед Богом відповідаю! За душу твою пропащу! Ось понесеш ти у гріху, що тоді буде?! Я скажу тобі що! Ти або байстря на світ вродиш, або, скорше за все, на аборт побіжиш! Ти вбивцею станеш, чуєш мене, сучко? А кара за гріх — смерть! Таких, як ти, самих убивати треба! Нищити, щоб і сліду вашого на землі не було...
Ніна таки не втрималася — крокнула вслід за нею й з усіх сил штовхнула свою біологічну матусю в груди, пришвидшуючи її рух. Та з вереском вилетіла в коридорчик, заплуталася у власних капцях і, врізавшись спиною у вихідні двері, повільно осіла на підлогу. У круглих очах-цибулинах нарешті відбилося щось, окрім маніакального фанатизму. Здивування і страх. У відповідь на цей погляд Ніна лише грюкнула дверима до кімнати так, що зі стелі полетіли шматки штукатурки.
— Ще трохи, і я таки стану вбивцею, — прошипіла дівчина дверям. — І першою вб’ю тебе.
А потім, коли з-за рятівної деревини почулося ображене схлипування та шаркання кроків, що віддалялися, безсило опустилася на долівку.
І заплакала.
— Значить, справи такі, — почав Гарберг і зісмикнув саван, відкриваючи тіло для огляду.
Пасків відсахнувся. Тут, у цій холодній і просмерділій їдко-солодким кахельній кімнаті, під блимаючим світлом денних ламп трупи чомусь завжди виглядали куди гірше, аніж на самому місці пригоди. Тіло, яке зовсім нещодавно було Сніжаною Доброхот, не належало до винятків. Шкіра вже пішла синюшними плямами, розпанахана грудна клітка в усій красі щирилася схожими на зламані зуби шматками ребер, а порожні очниці видавалися широко розплющеними чорними очима, які вже не закрити. Вигляд такий само жахливий, як і в двох попередниць. Трупи, напевно, єдина у світі річ, до якої не звикаєш... принаймні, більшість людей на це неспроможна, подумав Пасків, глянувши на Гарберга, який незворушно обійшов стола і припідняв голову покійниці.
— Почнемо звідси. Як я й казав, маємо черепно-мозкову травму від твердого й тупого предмета, ймовірно молотка. Майже квадратний отвір приблизно чотири на чотири сантиметри ось тут, на потилиці. — Судмедексперт трохи повернув голову набік, але Пасків не відчув жодного бажання нахилятися, аби вивчити отвір детальніше. — Всередині рани виявлено шматок шкіри голови з волоссям і дрібні уламки кістки. Травма спричинила субарахноїдальний крововилив...
— Тобто її вбив цей удар? — увірвав Пасків занурення в терміни.
— Ймовірно, що так. Хоча й не одразу. Але до того, як її почали чикрижити, жертва вже напевно була мертвою. Орієнтовний час смерті — між п’ятою й шостою учорашнього вечора. Ага, ще — судячи з отвору, вбивця правша.
— Ще щось спільне з попередніми жертвами є?
— Знаряддя вбивства, майоре. Я не скажу напевно, що це за штуки, але вони дуже гострі й орудували ними ідентично в усіх випадках. Очі вийняті чимось типу великого гачка — тобто це, ймовірно, була якась вигнута залізяка. Можливо, загострений медичний пластинчатий гачок, можливо, щось інше. Важко сказати. Може, вбивця сам винайшов цю хріновину.
— Далі.
— Із серцем простіше. Я це бачу так — спочатку на грудях жертви вирізали клапоть шкіри, щоб намітити місце для цієї... гм... операції. Потім, аби пробити ребра, до них приставляли щось на кшталт заточеної стамески, по якій вдаряли молотком. Так і виникла оця дірочка, — Гарберг для виразності провів по краях рани пальцем у гумовій рукавичці. — Тобто діяла людина, яка точно знає, чого хоче і як цього досягти.
— Стамеска, значить? — задумливо почухав підборіддя Пасків.