Кривавий блиск алмазів
Шрифт:
— Маєте право.
— Скажіть, ви знали, що Гальчинська людина багата, має цінності?
— Це було видно неозброєним оком.
— Які в неї були коштовності?
— Вдома вона носила діамантові сережки, на пальцях персні з рубінами і діамантами, один із яких був дуже великий. Скільки каратів, не можу сказати. Вона якось попросила мене сходити з нею до ювелірів, щоб оцінити його. У скупці сказали, що вони можуть оцінювати коштовності вартістю до двадцяти п'яти тисяч, а коштує перстень набагато більше і оцінити його можна тільки у Москві. На вулиці вона боялася його носити.
У схованці, виявленій
— Вона до вас прив'язалася і, очевидно, довіряла?
— У неї більше нікого не було.
— А племінниці? Все-таки рідна кров.
— Вона їх побоювалася.
— Чому?
— Спадкоємці завжди нетерплячі. Хоч гріх так думати на людей.
— Гм, — зауважив Співак.
— Я так думаю. Покійна знала, що я не чекаю від неї нічого. Навпаки. У мене, крім неї, після чоловіка нікого не було. Як у багатьох старих пенсіонерок. А ви повинні розуміти, що таке самотність, яка кістлявою рукою щодня душить тебе за горло, викликаючи сльози на очах.
Співак знову подумав про психологічне тяжіння бідних інтелігентів до більш щасливих багатих людей, і не тому, що чекали від них якихось подачок, Тут справа була глибша: недосяжне для них багатство притягувало магнітом, кидало відблиск і на них, тільки відблиск, але й цього було досить. Вони опиралися цим моральним путам, підсвідоме боролися з ними, терпіли поразку і потай не любили своїх більш обласканих долею друзів. Щось тут було від мазохізму, коли любиш через ненависть і ненавидиш люблячи.
— Мене все-таки цікавить, чому ви сказали: «рано чи пізно це могло статися», маючи на увазі убивство. Людмилі Гальчинській хтось погрожував, нападав на неї? — спитав Співак.
— Ні, таких випадків, наскільки мені відомо, не було.
— Чого ж у вас виникло таке побоювання?
— Людмила Йосипівна, земля їй пухом, була дуже обережна. Вона і на мене сердилася, коли я приходила без попередження. Перед тим, як прийти, мусила дзвонити з дому і сказати, коли приблизно буду. Чужому вона ніколи не відчинила б і не пустила б у хату… Але був виняток — її коханці. Тут вона просто дуріла — прости господи! — і втрачала будь-яку обережність… Я їй не раз казала: «Вони тебе погублять», звичайно не маючи на увазі, що вб'ють. Я говорила про душу. Людмила Йосипівна не була скупою, особливо для себе… Все, що їй хотілося, купувала не торгуючись. Так само нічого не шкодувала коханцям…
— В її роки… — не стримався Андрійко.
— Так, в її роки, — підтвердила Шумейкова. — Я казала: побійся бога, ти немолода, спокутуй гріхи.
— Ви віруюча?
— Так.
— А вона?
— Ворог божий, — Шумейкова перехрестилася, — весь час спокутував її. Яка вже тут віра!
— Ви хотіли навернути її до віри?
— Я сподівалась врятувати її душу.
— На цьому й трималися ваші взаємини?
— Часом вона прислухалася до моїх слів. Поки не приходив черговий спокусник. І тоді знову кидалася у гріх содомський. А я знову молилася за неї і сподівалася, що господь прийде на поміч.
— Вона платила їм гроші?
— Здається. Або давала подарунки. Точно я не знаю.
— Скажіть як лікар: чим пояснити таку підвищену хтивість, можна сказати, старої
— Ну, не «старої бабусі», — ніби образилася за покійну і, певно, трохи за себе Шумейкова. — Підвищена статева потреба викликана була якимсь порушенням гіпофізу. Є порушення, які роблять людину сексуальним маньяком, здатним на все заради задоволення своєї жаги. Але не можна усе списувати на природу, на її недосконалість чи похибки; — людина повинна стримувати свої пристрасті і не піддаватися дияволу, прости господи, — знову перехрестилася Ганна Миколаївна.
— Ви знали всіх її коханців?
— Ні, вона і від мене ховалася. Я ж кажу, часом у неї прокидалася совість, і вона соромилася мене. А коли траплялася біда — признавалася і просила допомоги. Три роки тому бог її покарав і вона лежала у венлікарні з гонореєю…
— Ви ніколи не питали, звідки в неї таке багатство?
— Ні. Вона все одно не сказала б.
— Коли ви востаннє бачилися з нею?
— Це було у неділю, вісімнадцятого грудня…
— У вас тоді ніщо не викликало підозри? Вона, наприклад, не говорила, що чекає когось у гості?
— Ні… Але гості чи гість у неї були. Я їй подзвонила у наступний четвер, щоб домовитися про зустріч у суботу. Але розмова не відбулася… Власне, почалася і обірвалася. — Шумейкова потерла долонею лоба, ніби тільки зараз щось втямивши. — Сталося так, — сказала далі чітко і визначено. — Дзвоню. Людмила Йосипівна бере трубку, я говорю, вона слухає, і раптом чую, як дзвонять їй у двері. Людмила Йосипівна каже мені: «Хвилиночку. Почекай» — і, певно, кладе трубку біля телефону. Потім я чую у трубці її радісний скрик: «О, як давно я тебе не бачила!..» Далі слабкий шум розмови — і раптом якийсь короткий гуп, так наче щось упало. Людмила Йосипівна до телефону більше не підійшла. Я довго чекала. Потім лінія обірвалася, очевидно, трубку було покладено на важіль апарата… Я вирішила, що завітав хтось із її коханців і їй уже не до мене.
— І вас не здивувало, що Людмила Йосипівна, не закінчивши з вами розмови, не передзвонила вам згодом?
— Ні.
— Ну, гаразд, того дня не зателефонувала. Але минув другий, третій, нарешті четвертий день…
— Я пробувала подзвонити їй на другий день, але вона трубки не взяла.
— Це не викликало у вас тривоги?
— Ні. Я нічого такого не подумала… Вона взагалі була людиною не дуже врівноваженою, частенька на неї находила нудьга, вона називала це «англійський сплін». Тоді цілий день валялася у ліжку, гризла насіння і не відповідала на дзвінки.
— Гаразд. Давайте ще раз уточнимо дату, коли ви востаннє розмовляли з Гальчинською, — попросив Співак.
— Це було у четвер.
— Двадцять другого грудня?
— Так.
— О котрій годині?
— Десь підвечір. Може, близько шостої. У кожному разі, надворі вже по-зимовому стемніло.
— Можливо, її убито саме в цей час, — співчутливо промовив капітан Андрійко.
— Господи прости, — прошепотіла жінка.
На кілька секунд усі замовкли. Урвав мовчанку Співак.
— У мене до вас, Ганно Миколаївно, є таке запитання, — сказав слідчий. — Ось уже минуло три тижні з того часу, як ваша приятелька перестала відповідати на дзвінки і сама не подзвонила. Ви не задумувалися чому? Не поцікавилися?